2.1 Філософські погляди Ф. Бекона
Філософам, що творили на етапі визрівання і розгортання наукової революції, необхідно було співвідносити свої вчення з грандіозним інтелектуальним переворотом, що відбувався на їх очах. Початок цієї діяльності світоглядного осмислення нових пізнавальних і соціальних процесів був покладений англійським філософом і громадським діячем Ф. Беконом (1561-1626), якого можна віднести і до мислителів пізнього Відродження, і до філософів Нового часу. Саме він висунув найбільш яскраві аргументи на користь "експериментальної філософії", вказав на нову роль науки в житті суспільства [5, c. 151].
Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Всі інші протилежності тоді або іще тільки окреслювалися, або заломлювались через цю основну протилежність. Як відомо, емпіризм стверджує, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. З двох джерел породження знання - чуттєвості та розуму - він віддає перевагу чуттєвості. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Тому Ф. вважається засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу [15, c.105].
Якщо в давнину знання цінувалося як дорога до чесноти, а в епоху Середньовіччя знання розглядалося як підтвердження Божественної мудрості і підкріплення віри, то Бекон, будучи в принципі переконаним християнином, абсолютно інакше розставляє акценти, проголошуючи, що знання - це сила. Призначення науки, за Беконом, полягає в тому, щоб приносити практичну користь. Цьому призначенню абсолютно не відповідають погляди античних і середньовічних схоластичних авторитетів. Порочним є, як вважає Бекон, сам метод, використовуваний ними. Замість шанобливого відношення до реальності і скрупульозного вивчення її, вони дуже поспішно, на мізерній емпіричній підставі, вибудовували щонайширші узагальнення, оперуючи при цьому неточними, погано визначуваними поняттями і зловживаючи дедукцією, тобто виведенням із загальних посилок окремих наслідків [5, c.152].
У розробці своєї філософії він спирався на досягнення колишньої натурфілософії і результати дослідних наук. Ф. Бекон побачив протиріччя між схоластикою перипатетиків і методологічною підставою природознавства, яке активно розвивалося. Він був першим, хто поставив перед собою мету створити науковий метод [13, c.123]. Тим самим непродуктивному методу схоластів Бекон протиставляє індуктивний метод наукового пізнання, спираючись на результати експерименту.
Усяке пізнання і усякий винахід повинні спиратися на досвід, тобто повинні рухатися від вивчення поодиноких фактів до загальних положень. Такий метод має назву індуктивного. Індукція - форма умовиводу, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення. Найпростішим випадком індуктивного методу є повна індукція, коли перераховуються всі предмети даного класу і виявляються притаманні їм властивості. У науці роль повної індукції не дуже велика. Частіше звертаються до неповної індукції, коли на основі спостережень кінцевого числа фактів роблять загальний висновок відносно всього класу даних явищ. Бекон вважав за необхідне шукати не тільки факти, які підтверджують даний висновок, а й ті, що його заперечують. Варто зазначити, що англійський філософ надмірно акцентував роль емпіричного методу дослідження, недооцінивши при цьому роль раціонального початку у пізнанні [13, c.123]. Бекон усвідомлював слабкість і поверховість індукції. Тому для посилення її він пропонував шукати "негативні випадки", які суперечили б основній масі фактів.
Не обмежуючи пізнання індуктивними висновками, він визнавав і дедукцію - рух від загальних індуктивних висновків до фактів. Загальні, отримані через індукцію судження, на його думку, слід перевіряти фактами, зокрема експериментом. Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей. Ця переконаність з часом слабшала в кожного наступного емпірика. Недоліком його методу була недооцінка ролі математики в новому природознавстві, провісником якого він був [15, c.106].
Мета Бекона полягає в "відновленні наук", а засобом для цього він вважає філософію. Оскільки ж остання недостатня, то він її і критикує, вказуючи, перш за все, те саме слабке місце - недолік індуктивного (дослідного) методу філософствування. Виходячи з єдності дедукції і індукції, він показує головним чином шляхи розвитку останньої [6, c.82].
Предметом філософії, по Бекону, є Бог, природа і людина. Філософія, що орієнтується на науку, концентрує увагу на природі (богословя, із його точки зору, залишається за межами науки); завдання "природної філософії" - пізнати єдність природи, надати "копію Всесвіту". Філософи, за Беконом, діляться на три групи. Одних можна порівняти з павуками, які тчуть павутину своєї системи лише з індивідуальної свідомості; їх переконання та твердження не підтверджуються досвідом. Інші можуть бути уподібнені мурахам, вони збирають в свій філософський мурашник все, що зустрічається їм на дорозі; це грубі емпірики. Істинний філософ подібний до бджоли, що облітає квіти, збирає різні соки і переробляє їх на мед; інакше кажучи, справжній філософ повинен переробляти в своєму мисленні дані досвіду і доходити до граничних узагальнень [2, c.123].
На думку Ф. Бекона, дослідженню природи і розвитку філософії заважають помилки, забобони, пізнавальні "ідоли". Є "ідоли" чотирьох видів. "Ідоли роду" кореняться в самій природі людини. Індивід, наприклад, схильний вважати, що відчуття людини є мірою всіх речей, він проводить аналогії із самим собою, а не засновує свої висновки про речі на "аналогіях світу" (так, людина привносить мету до всіх предметів природи). "Розум людини, - відзначав Бекон, - уподібнюється нерівному дзеркалу, яке, приєднавши до природи речей свою природу, відображає речі у викривленому і спотвореному вигляді". "Ідоли печери" обумовлені індивідуальним життєвим досвідом - вузькістю цього досвіду; у цьому досвіді і помилки, почерпнуті з книг, і засновані на помилках інших людей. "Ідоли площі" виникають в результаті прийняття слів "натовпом", при "взаємній звязаності" людей, коли слова або мають різний сенс, або позначають неіснуючі речі; включаючись в мову дослідника, вони заважають досягненню істини. Четвертий вид "ідолів" - "ідоли театру". Це ті або інші філософські творіння, гіпотези вчених, безліч починань та аксіом наук; вони створені як би для театральної вистави, для "комедії" (гра у вигадані штучні світи). Необхідно уміти розпізнавати всі ці "ідоли" і долати їх. Побудова понять "через дійсну індукцію, - стверджував Ф. Бекон, - є, поза сумнівом, справжній засіб для того, щоб подавити і вигнати ідоли" [1, c.151].
Критика "ідолів" була першою, але далеко не останньою спробою філософії Нового часу виявити суто гносеологічний субєкт (пізнавальний аспект людської діяльності) і відокремити його від оцінювального та практичного субєкта (від інших видів діяльності людини). У певних межах таке прагнення необхідне і корисне, але згодом було зясовано, що деякі оцінки і практичні настанови внутрішньо притаманні самому науковому пізнанню [15, c.106].
Ф. Бекон створив вчення про матерію та її рух. Він розглядав рух як невідємну властивість матерії. Матерія вічна, вона першопричина всього сущого. Він висловив думку про постійність кількості матерії. Матерії, на думку засновника експериментальної науки, притаманна "напруженість", внутрішня сила. Він припускав існування в ній "чуттєвої" душі. Бекон вважав світ обєктивно існуючим, припускав існування форм, які складають джерела "натур" [13, c.127].
Головні філософські погляди Ф. Бекона виклав у своїх працях "Досліди, або повчання моральні і політичні" (1597 р.), "Новий органон наук" (1620), "Про гідність і примноження наук" (1623 р.) та "Нова Атлантида" (книга видана посмертно у 627 р.).
Розробка Беконом індуктивного підходу як засобу "Відновлення наук" привела до широкого поширення індуктивного пізнання дійсності - спостережень, випробувань, експериментування, винаходів. Розвиток підходу Ф. Бекона привів до накопичення великого фактичного матеріалу. Після Бекона почався перехід від науки, що збирає до науки, що впорядковує [6, c. 84]. Значення філософії Ф. Бекона полягає, перш за все, у критиці спекулятивного споглядацького підходу до світу, характерного для середньовічної схоластики. Його навіть можна розглядати як ідеолога і піонера сучасної індустріальної ери і культу науки.
- ВСТУП
- 1. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ НОВОГО ЧАСУ
- 2. ФІЛОСОФСЬКИЙ ЕМПІРИЗМ XVII - XVIII СТ.
- 2.1 Філософські погляди Ф. Бекона
- 2.2 Розвиток емпіричного підходу в ідеях Т. Гоббса
- 2.3 Сенсуалізм і лібералізм Дж. Локка
- 3. КОНЦЕПЦІЯ РАЦІОНАЛІЗМУ В ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ
- 3.1 Раціоналістичні підходи Р. Декарта
- 3.2 Філософські ідеї Г.В. Лейбніца
- ВИСНОВКИ
- 7.Особливості розвитку філософії Нового часу
- 13. Основні ідеї філософії початку епохи Нового часу (ф. Бекон, Дж. Локк, р. Декарт, т. Гоббс, б. Спіноза, г. Лейбніц)
- 6. Західноєвропейська філософія Нового часу
- 1. Філософія в новітній період європейської історії. Основні течії і їх провідні ідеї.
- Тема 3. Європейська середньовічна філософія. Філософія епохи Відродження та Нового часу
- 29. Філософія Нового часу
- Тема 4. Філософія доби інтелектуальної та наукової революції Нового часу.