2. Погляди Тертулліана на біблійні та античні вірування

Зовсім іншої думки на цей рахунок був сучасник Мінуція, один із самих знаменитих апологетів -- Тертулліан. Інтелігентська делікатність і спокійна розважливість Мінуція в оцінці античної культури змінюються в Тертулліана безкомпромісним критицизмом і емоційним відкиданням.

Вийшовши, як і Минуций, з латинської риторичної школи, де повновладно правил дух Цицерона, Тертуллиан на відміну від Мінуция не сприйняв ні ціцероновського відношення до філософії, ні його високої оцінки освіченого розуму, добре засвоївши лише риторичну і літературну техніку, що зробила його твір зразком ранньохристиянської полемічної літератури. В ідейному відношенні дійсними вчителями Тертулліана були кініки і стоїки.

Опозиція Тертулліана сучасній йому цивілізації більш глибока, ніж у Татіана чи Теофіла. Він не тільки засуджує її філософські школи і її моральні цінності, але і близький до того погляду, що цивілізація взагалі зіпсувала людину. Християнська віра, згідно Тертулліану, відповідає вимозі простоти, тому що містить у собі істину у вже готовому вигляді і тому не має потребу в чи доказі перевірці.

Для її прийняття досить одного розуміння, вона, «навчаючи, переконує, а не, переконуючи, навчає». Задача всякого дослідження, усякого пізнавального пошуку -- знайти щось достовірне, у що можна було б твердо вірити. Нещастям язичників було те, що вони завжди шукали і ніколи не знаходили. Вони тільки стукалися в двері істини, але не відкрили їх. Тому вони не мали нічого твердого, а якщо в процесі дослідження і нападали на щирий шлях, то це бувало рідко, випадково і ненадовго. Пошук є чи відсутність віри, чи ж її втрата. Той, хто вже знайшов те, у що вірить, не має потреби в подальшому дослідженні.

Фактично Тертулліан відкидав можливість алегоричної екзегези. Суперечки про схований зміст біблійних пасажів він вважав марним мудруванням. Він віддавав перевагу буквальному тлумаченню, навіть якщо воно суперечило самим елементарним вимогам логіки. Якщо щось перевищує здатності нашого розуміння -- це не означає, що воно саме по собі абсурдно. Скоріше, навпаки, будь-яке твердження, одкровення, що здається нам абсурдним, ховає в собі найглибшу таємницю, що заслуговує тим більшої віри, чим менш вона тривіальна. Іншими словами, одкровення непорівнянне з людськими представленнями, і, чим більш що-небудь здається в ньому людині незбагненним і неможливої, тим більше основ вірити в його божественне походження і трансцендентну істинність.

Те, що Тертулліан відрікався саме від античного розуму, тобто від елітарного інтелектуалізма, а не від розуму взагалі, виявляється в його високій оцінці розуму природного, природного здорового глузду. Разом із сучасними йому кініками Тертулліан вважав, що в розбещеному і штучному язичницькому світі іскра істини усе ще зберігалася тільки в глибинах хтонічеської, інстинктивної природи людини, і особливо в душі незангажованого простолюду; що культура є як би хвороба, звільняючись від якої людство повертається до свого нормального, природного стану -- стану здорових інстинктів і тверезої розважливості. Однак це природне стан Тертуліан мислить уже не стільки як кінік, скільки як християнський теолог.

На його думку, природна, не залучена до культури душа людини є християнська. Так що шлях до християнської віри проходить не тільки через одкровення, але і через самопізнання і свідчення душі.

Усякий відхід від чистої віри убік її філософізації неминуче приводив, на його думку, до єресі, до перекручення християнського вчення. Тому він бачив головного ворога християнства у вільному філософствуванні і присвятив стільки енергії критиці гностицизму.

Тертулліан -- мислитель не тільки християнський у широкому змісті, але і церковний. У його епоху сектантського плюралізму головною задачею християнства як релігії, від рішення якої залежало саме його подальше існування, була задача досягнення організаційної й ідеологічної єдності церкви. Розуміючи важливість цієї задачі, Тертуліан виступав проти будь-яких сепаратистських тенденцій. Гностицизм був, на його думку, головною причиною сепаратизму. А причиною гностицизму у свою чергу було захоплення філософією. Отже, корінь зла у філософії.

Ідея походження ранніх християнських церков від апостолів була в часи Тертуліана загальнопоширеною. Вона сприяла посиленню християнського традиціоналізму і фетишизації. З цього часу собор починає привласнювати собі виключне право тлумачити Писання і Переказ. Вже в нього істинність навчання ставиться в залежність від його ідеологічної чистоти, що у свою чергу оцінюється по ступені відповідності навчання доктрині пануючої церкви. Спрощуючи цю позицію, її суть можна виразити так: кращий спосіб вишукування істини -- це зовсім її не шукати, а тільки пильніше вслухуватися в те, що говорить офіційна церква, усмоктуючи в себе кожне її слово. Це саме той ідеал, що середньовічні церковники намагалися запровадити в життя величезної маси віруючих. У період раннього середньовіччя в умовах майже загального неуцтва і варварства їм нерідко вдавалося досягати цієї мети, забезпечуючи ідеологічну монолітність західноєвропейського світу ціною майже повного придушення дослідницького інтересу. Але з першими ж проблисками освіти інтимне, дослідницьке відношення до істини знову повернулося до життя, а церковна ідеологічна єдність знову і вже назавжди перейшло в область жаданого ідеалу. Початок класичної патристики