2.1 Александр: від дитинства до слави

Майбутній імператор Александр (додаток 2) з раннього віку чудово володів зброєю і був вправним вершником. Вміння поводитись із кіньми він довів, приборкавши непокірного норовистого Буцефала, за що отримав коня в подарунок. Крім того, Александр був добрим музикантом і пристрасним книголюбом [11, 26]. Найулюбленішим його автором був Гомер.

Але його дитинство рано скінчилося через смерть Філіппа ІІ, коли той став володарем всієї Греції (крім Спарти) та усього Балканського півострова. Ставши новим царем, Александр за одне літо 335 до н. е. повернув під владу Македонії північну частину Балканського півострова, де натрапив на потужний опір.

Тоді він вирішив укласти союз із кельтськими племенами галатів, які рухались вниз по Дунаю, і повернувши на південь, досяг середньої Греції, захопив і зруйнував Фіви. Александр організував вбивство полководця, на дочці якого одружився Філіпп, а мати Олімпіада тим часом вбила колишню суперницю.

Після цього Александр з половиною македонською армії (іншу половину довелося залишити для оборони Греції), посиленою військами Коринфського союзу, грецькими найманцями іфракійської кінноти та легкої піхоти, що становило в цілому приблизно 35 тис. чоловік, виступив в похід на Азію. У Александра була вагома причина не відкладати вторгнення. Філіпп залишив після смерті 800 талантів (4,8 млн. драхм) боргу, для порівняння денна платня наймита становила одну драхму, тож борги Філіппа були рівні вартості великої військової кампанії [11, 31] Кошти, яких вимагала створена Філіппом армія, перевищували можливості його держави. Утримувати її можна було тільки за рахунок прибуткової війни. Продавши або віддавши під заставу майже усі землі, що належали царській фамілії, Александр розплатився з кредиторами і взяв у борг ще 500 талантів. Але навіть після цього йому довелося через брак коштів відіслати на батьківщину грецький флот, що стояв в Дарданеллах.

І все ж, не пройшла безслідно для формування світогляду Александра Македонського презентована система політичних поглядів, викладених в Арістотеля більш розгорнута та доведена до кінця. В працях Арістотеля (погляди на державу не закінчуються на побудові якогось найкращого державного ладу, він розглядає основні принципи функціонування держави, описуючи при цьому декілька типів як позитивних, так і негативних, на його погляд політичних систем).

Виходячи з усього сказаного та проаналізованого вище, можна сказати, що проект Платона, описаний у «Державі» цілком утопічний і нездійсненний на практиці. Неможливо зробити державу абсолютно єдиною, тобто усуспільнити усю власність, скасувати інститут родини і т. д., не можна змусити правителя віддати свого сина в землероби, якщо він не виявиться здатним для несення тягаря влади. Так само не можна змусити вельмож добровільно розступитися і звести на трон безрідного орача тільки тому, що він за своєю природою створений для керування державою. Усе це було б можливо, якби держава була побудована на засадах справедливості [4, 85]

Арістотель пішов шляхом критики Платона та його праць. Це, звичайно, легше. Він уміло довів неспроможність платонівської держави: «Корінну помилку проекту Платона треба вбачати в неправильності його основної передумови. Варто вимагати відносної, а не абсолютної єдності як родини, так і держави: держава при постійному підсиленні єдності перестає бути державою. Адже за своєю природою держава є сукупністю елементів, що її складають. Якщо ж вона прагне до єдності, то в такому випадку з держави утвориться родина, а з родини - окрема людина!» [4, 93].

Арістотель критикує ствердження, що «у зразково організованій державі дружини повинні бути спільними, діти - теж, та й усе їхнє виховання повинне бути спільним» [4, 99] З критикою Арістотеля не можна не погодитись. Якщо ми простежимо розвиток цієї «ідеально організованої держави», то можна буде побачити, що діти, які не знають своїх батьків, і їх розпусні батьки стануть не ближче, але навпаки далі один від одного. Позбавлені батьківського виховання діти не будуть виховані в шануванні старших, а дорослі, що позбавлені родини, будуть виявляти безсоромність.

Усі будуть жити за принципом: «Я - людина - мірило всіх речей», - за принципом морального релятивізму софістів, проти яких так боровся сам філософ. «До того, що складає предмет володіння дуже великого числа людей, додається менша турбота. Люди піклуються більше про те, що належить особисто їм; менше піклуються вони про те, що є спільним. Крім усього іншого, люди виявляють недбалість по відношенню до інших» [4, 105]

Пропагована Александру Македонському «Політика» Арістотеля містить в собі не тільки критику Платона й інших проектів. Погляд на ідеальну державу в Арістотеля менш утопічний, ніж платонівський, але не тому, що він описував державний лад, який міг би бути втілений на практиці, а тому, що він більш обережний ніж Платон. Якщо Платон описував всі сторони життя у своїй ідеальній державі дуже детально, то Арістотель обмежується лише загальними зауваженнями типу: «як було б добре, якби було так» [13, 21]

У його трактаті безліч сполучень «повинно бути», «повинні бути» тощо. Проте ніде немає вказівки, як зробити так, щоб все це здійснилося в житті. Деколи ця умоглядність Арістотеля доходить до абсурду. Територія повинна бути «важко доступна для вторгнення, але мати зручні виходи»; громадяни за природою «повинні бути розумними та мужніми» і т.д. тоді виникає запитання: що робити правителю, якщо його держава знаходиться в легкодоступній території або, що ж робити, якщо піддані цієї держави не є сильними та мужніми?

«Політика» Арістотеля - це лише рецепт, що виписаний на прекрасні ліки, які здатні вилікувати усі хвороби та пороки хворого суспільства. Але найголовніший недолік полягає в тому, що подібних ліків взагалі немає, так само, як і немає ідеальної держави.

Але чому вийшло так, що ні один з цих великих та видатних філософів не домігся поставленої мети? Відповідь може бути неоднозначна, але можна сказати точно, що держава, що не живе за законами справедливості, не може примиритися із загальнолюдськими, справедливими, чи якщо треба, божественними істинами. У кращому випадку між цими істинами буде завуальоване протистояння, у гіршому - відкрита боротьба, що поведе державу у прірву, а справедливість - до тимчасового зникнення, тому що в громадянській війні немає місця чесності та справедливості.

Арістотель писав: «Людина за своєю природою є істотою політичною, а той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин живе поза державою, - або недорозвинена в моральному сенсі істота, або надлюдина.» А надлюдина, в розумінні філософа, скоріше всього це мудрець, порівняний з цією людиною. Цей мудрець самодостатній, і щоб не трапилося, сприймає все як належне у стані відмови від мирських благ. Образ одержує поширення й у християнстві у вигляді праведників та святих [13, 22].

Отже, згідно вище зазначеного, можна дійти логічного висновку, що люди знаходяться на ступінь вище за інших, тому що завжди живуть за законами справедливості, але не за встановленнями держави, що легко фабрикуються правителями. Було б доцільним, звичайно, щоб таких людей, а саме таких “надлюдей” було якомога більше, а якби всі стали подібними, то зникла б і потреба в апараті придушення - державі. Проте, - це ще одна утопія, така ж недосяжна, як і сама ідеальна держава Арістотеля, яку прагнув запровадити в реальності Александр Македонський.