2.2 «Філософ на троні»
Прийшовши до влади, правителем Александр Македонський став великим, але запальним і кровожерливим - навіть за тодішніми, дуже жорстокими нормами.
Вихователь і вчитель Александра філософ Аристотель, майже без сумніву, намагався навчити його не цього. Коли принц мав 13 років, грецького мудреця закликали до двору царя Філіпа. Це був вихователь, гідний принца. Інтереси Аристотеля охоплювали логіку, теорію поезії, політику, фізику, природу, аж до розмірковувань над фундаментами реальності і моральністю (меншою симпатією, як здається, він обдаровував тільки математику). Він був учнем знаменитого філософа Платона - у школі якого, Академії, навчався 20 років - а також великим природознавцем і одним з перших відомих в історії бібліофілів. Цей ерудований геній протягом пяти років виховував Олександра і, напевно, купку його ровесників з аристократичних родів, які при Олександрові мали стати великими вождями, а по його смерті - царями [28].
Про особливості цієї освіти ми дізнаємося з других, третіх і навіть четвертих рук. Не збереглися чотири книги листів Аристотеля до Олександра, про які згадують античні, перелік праць філософа, ані два трактати - "Про колонії" і "Про царство" - які, як припускають сучасні історики, він написав для майбутнього володаря світу. Молодий цар під керівництвом філософа читав, без, сумніву "Іліаду" й "Одіссею" Гомера, що були основою освіти кожного культурного грека. Мабуть, він не розлучався з примірником "Іліади" з коментарями Аристотеля. Брав його навіть у військову кампанію, яка з Греції занесла його аж до Індії та зробила завойовником майже цілого світу (відомого за античності). Існують, проте, причини, щоб думати, що учень не пішов тим шляхом, який вказав йому філософ.
Під стіни Фів Александр прибув покарати бунтарів. Заледве три роки перед тим він разом з батьком (тоді були ще в добрих стосунках) розбив грецькі держави у кривавій битві під Херонеєю. Коли Олександр готувався до великої експедиції на схід - до Азії, греки повстали в його тилу, мріючи про звільнення від македонського панування.
Відносини між греками та македонцями були складними і не надто дружніми. Греки вважали себе природним центром світу і цивілізацією, оточеною варварами. Тут Аристотель був сином своєї культури: мабуть, радив молодому Олександрові ставитися до варварів, як до "тварин і рослин". Македонці були близькими сусідами з півночі, але їх трактували щонайбільше як напівварварів. Греки ставилися до них з презирством, але побоюючись, оскільки армії малих грецьких держав - навіть обєднані, що їм рідко вдавалося - програвали війську македонських царів.
Отже, Александр стоїть під Фівами. Нетерплячий - скарби Азії чекають. Коли він чує, що фіванці називають його "тираном" і закликають греків до повстання, він вибухає від люті.
Віддаймо слово історикові Плутарху, який писав про ці події заледве через 400 - а не, як ми, 2,3 тис. - років пізніше і мав доступ до добрих джерел. Олександр, "коли підступив під Фіви на чолі війська, навмисно зупинився на якийсь час, щоб фіванці опамяталися та добровільно відмовилися від заколоту. Він оголосив про прощення, якщо йому видадуть ватажків змови. (...) Але вони (...) оголосили, що хто хоче захищати грецьку свободу, то нехай обєднується з ними. Побачивши, що лагідністю не переможе їхньої завзятості, він вдався до воєнних кроків. Відбулася битва, з обох сторін однаково запальна; але коли обложені у фіванській фортеці македонці вийшли звідти, вдаривши у спину фіванцям, то оточені зусібіч, вони полягли майже всі, захищаючи свою свободу з нечуваною мужністю. Мстива запальність переможців зруйнувала здобуте місто дотла".[28]
Сучасні історики оцінюють, що шість тисяч фіванців убили і 30 тис. продали в рабство. Одне з найважливіших міст Греції було повністю зруйновано. Серед руїн Александр залишив незайманим тільки дім великого поета Піндара. Мабуть, з удячності за вірш, у якому той вихваляв його предка.
Греки скорилися Александрові, вражені тим, що сталося з Фівами. Їх презирство до македонців змінила погано приховувана ненависть.
Невідомо, чи пишався грецький філософ Александром Македонським. У тій збірці праць Аристотеля, яка дійшла до нас - у польському виданні налічує девять грубих томів - немає ні слова ані про Македонію, ані про Александра. Деякі історики припускають, що Аристотель міг мати на думці свого учня, коли писав - у творі, який ми знаємо під назвою "Етика Нікомаха", це одна з найважливіших книжок про моральність, які коли-небудь було написано, - що найщасливішим є життя, проведене у спогляданні та філософських роздумах, а не в політиці та війні:
"Ми вважаємо, що щасливість має мати домішку приємності, а найприємнішою з діяльностей, згідно з етикою, є, безперечно, діяльність, яка містить філософську мудрість; у кожнім разі філософія дає дивну насолоду у своїй чистоті і тривалості, і природно, що ті, хто знає, проводять час приємніше, ніж ті, хто ще шукає правду".
Арістотель не рекомендував залишити світ і жити в пустелі. Навпаки, визнавав за суспільними чеснотами - справедливістю чи участю в політиці - дуже високе і почесне місце. Утім вважав, що життя філософа краще і щасливіше, оскільки більш самодостатнє та незалежне від зовнішніх обставин: "Справедлива людина потребує інших людей, щодо яких і разом з якими вона могла б чинити справедливо, те саме стосується поміркованих і мужніх людей, натомість філософ може віддаватися своїй діяльності споглядання, навіть якщо є сам, і то більше, що більше є філософом. Як видається, ця діяльність - єдина річ, чим він захоплюється через неї саму; оскільки ніщо інше не народжується з неї, крім самого споглядання". Трохи далі він також писав (що, мабуть, варто визнати натяком на завоювання безмежно амбітного та нещадного вихованця), що "ніхто не наважується на війну і не готує її задля самого проведення; це мала б бути геть кровожерлива людина, яка робила б із друзів ворогів, щоб провокувати битви та кровопролиття".
Філософ цінував споглядання, справедливість і поміркованість. Олександр був завойовником, жорстоким і жадібним. Відносини між філософом і учнем були, принаймні після зруйнування Фів і експедиції Олександра на Схід, напевно, коректними, але прохолодними. Олександр начебто дав Аристотелю величезну на той час суму у 800 талантів (один талант - це близько 26 кг срібла) на - як сказали б ми нині - наукові дослідження. На завоювання Сходу він узяв зі собою групу науковців - зокрема, учнів Аристотеля - яка збирала й описувала екзотичні тварини і рослини. Протягом багатьох століть європейці користувалися цими дослідженнями. Племінник і вихованець Аристотеля, історик Каллістен з Олінта, навіть був офіційним літописцем експедиції - поки цар не звинуватив його у змові (не виключено, що обґрунтовано) і скарав на смерть. Сам Олександр мав живі наукові зацікавлення. Принаймні в цьому користувався своєю освітою.
Рукописи Аристотеля, які збереглися, є на диво неособистими. Ми знаємо, що він писав також інше: залишилися фрагменти поезій, зокрема похвала вчителя і майстра Платона, а також уривки листів, з яких декілька, мабуть, автентичні. Діоген цитує жменьку сентенцій, які дозволяють здогадуватися, що Аристотель мав гострий язик ("На запитання, що дала йому філософія, відповів: «Я без примусу роблю те, що інші роблять з остраху перед законами»"). Зберігся заповіт, поданий цілком Діогеном. Це єдиний повний відомий документ пера Аристотеля, який проливає світло на його характер.
У ньому філософ створює про себе враження доброго господаря. Доручає дружину Герпілліду і дітей опіці друзів. Пише, що опікуни, "памятаючи про мене і про те, що Герпілліда була до мене доброю, повинні дбати про всі її справи, зокрема, якби захотіла вийти заміж, щоб не вийшла за чоловіка, негідного її. Крім того, їй треба дати, поза тим, що отримала раніше, з мого спадку один срібний талант і три службові згідно з її вибором, а також ту прислугу, яка є зараз, а також Піррайоса як слугу. [...] Дім, який вона вибере, виконавці заповіту підготують так, як видаватиметься добре їм та, відповідно, Герпілліді". Майже стільки само уваги, як і сімї, він присвячує невільникам. "Не треба продавати жодного з моїх слуг, а користуватися надалі їхніми послугами; коли ж досягнуть відповідного віку, звільнити в міру їх заслуг", - рекомендує філософ.
Аристотель, як кожна заможна людина його часу, мав невільників, оскільки вся економіка античного світу спиралася на працю рабів. У своїй "Політиці" - творі про цілі й організацію держави - він визнавав невільників, згідно з духом епохи (що нині може видатися нелюдською), "живими інструментами". Сам, проте, як можна здогадуватися із заповіту, ставився до них радше як до членів сімї. Так само жінки в Давній Греції були підпорядковані чоловікам. Отже, немає нічого дивного в тому, що філософ доручає дружину опіці друзів, які повинні стежити, чи не вийде вона знову за "негідну" особу. Сьогодні це варто читати як вираз любові і турботи, а не чоловічого шовінізму.
"Політика" подає ще один аргумент, який дозволяє припускати, що філософ не схвалював завоювань молодого царя Македонії. Давня Греція була країною держав-міст (які греки називали полісами). З нинішнього погляду, грецька держава-місто була мікроскопічною: деякі мали по кількасот громадян, тобто вільних дорослих чоловіків, народжених у місті, не враховуючи жінок, невільників, дітей і вільних іноземців. Історики порахували, що таких полісів було понад 700. Вони мали найрізноманітніші конституційні форми правління - від монархії і тиранії (грубо кажучи, відповідає сьогоднішній диктатурі), олігархії (правління нечисленних найзаможніших громадян) аж до різних версій демократичного правління. Аристотель, найімовірніше, разом зі студентами підготував опис ладів у 158 містах, з яких сьогодні ми знаємо тільки опис ладу Афін, який археологи відшукали 1890 р. на давньому єгипетському смітнику.
Афіни були найчисельнішим і найсильнішим з полісів. За Аристотеля місто налічувало близько 300 тис. мешканців, зокрема, близько 30 тис. дорослих громадян-чоловіків, близько 70 тис. вільних жінок-громадянок (вони мали, проте, мало прав у громадських справах), близько 10 тис. вільних іноземців (без права голосу) і понад 150 тис. невільників. Як на ті часи, це було величезне місто. Дорослі чоловіки-громадяни мали всі шанси знати один одного особисто. Політика мала також особистий характер. Її вели не шляхом кампаній на телебаченні чи в газетах (яких, звісно, не було), а завдяки публічним виступам і дискусіям.
Олександр Великий не тільки хотів завоювати весь світ, а й керував підданими, як східний деспот. Грецький політик, вождь, навіть тиран зважав на думку співвітчизників. Завжди був одним із них. Олександр же ставився до своїх підданих, як до невільників, намагаючись сплавити в єдине ціле культури Греції та Сходу.