§2. Погляди Платона на риторику

Учень Сократа Платон (427--347 рр. до н. е.) продовжив ідеї свого вчителя і став відомим у риториці тим, що вимагав від неї знання обєкта, який вона обслуговує. І це знання мало бути не легким поверховим знайомством з предметом розмови, а вмінням осягати глибинну суть предмета (визначити його рід і вид з погляду цілого і частини, проаналізувати склад і взаємозвязки тощо).

Так, Платон виділяв 2 види здібностей, властивих ораторові:

1)здатність все звести до однієї ідеї;

2)здатність проаналізувати, розкласти явище на його складові частини, мов живу істоту, що має голову, ноги та ін.(аналіз і синтез) [1; ст.65].

Він одним із перших звернув увагу риторів на психологію слухачів і розробив теорію сприймання, повязав логіку в образі діалектики зі знанням душі. На реакцію слухача раніше звертали увагу й інші ритори, Платон же потребував вивчати її й систематизувати і не тільки помічати її як невловиму субєктивність, а пізнавати її причинну зумовленість. Платон говорив, що завдання оратора - «отискивать вид речи, соответствующий каждому характеру; к сложной душе надо обращаться со сложными, разнообразными речами, к простой душе - с простыми» [6; ст.11]. Софісти прагнули вправно говорити про одне й те саме по-різному, дуже часто протилежне. Істинність речей не була їхньою метою. Платон же віднайшов критерій правильності висловлювань у процесі логічних міркувань про предмет.

Свій власний критерій Платон відобразив в діалогі «Федр», в якому представлена бесіда філософа Сократа з юнаком. Сутність теорії в наступному. Перед тим як ропочати розмову про який-небудь предмет, потрібно чітко визначити даний предмет. «Во всяком деле, юноша, надо для правильного его обсуждения начинать с одного и того же: требуется знать, что же именно подвергается обсуждению, иначе неизбежны сплошные ошибки» [там само; ст.10]. Далі по ходу розмови Сократ зазначає: «Прежде всего надо познать истину относительно любой вещи, о которой говоришь или пишешь; суметь определить все соответственно с этой истиной; подлинного искусства речи нельзя достичь без познания истины»; «кто не знает истины, а гоняется за мнениями, у того искусство речи будет, видимо, смешным и неискусным» [там само; ст.10].

З аналітичної ідеї Платона розвинулися пізніше наукові методи аналізу і синтезу. Багато посутніх думок Платона про риторику цитуються й нині: риторика -- найбільше для людей добро, риторика -- джерело влади. Якщо хто вирішив оволодіти красномовством по-справжньому, він має бути людиною справедливою [8; ст.34].

Однак, треба памятати, що Платон, великий мислитель, філософ істинності і пристрасний мораліст, жив уже в інший час, ніж оратори, про яких він писав, у час придушення афінської демократії. Формується ідея тоталітарної держави, виникає потреба монополії на істину, і тут Платон (мов на замовлення) творить теорію про державну релігію і культуру.

Якщо в діалогах «Протагор», «Горгій», «Федр» та «Софіст» Платон воює з софістами, вважає неправильним віддавати владу в руки красномовців, то в «Політиці», «Державі», «Законах» він висловлює думку, що в державі треба взагалі заборонити публічні виступи: «І поети, і ті, хто пише в прозі, переважно погано судять про людей; вони вважають, що несправедливі люди частіше бувають щасливими, а справедливі -- нещасливими; ніби чинити несправедливо доцільно, аби лише це залишалося в таємниці, і що справедливість -- це благо для іншої людини, а для її носія вона -- покара.

Подібні вислови ми заборонимо, і припишемо і в піснях, і в сказаннях викладати якраз протилежне» («Держава») [там само; ст.34-35].

Особлива заслуга Платона у тому, що він зберіг, розвинув і доповнив ідеї свого вчителя Сократа, який не залишив після себе письмових творів.

Отже, Платон, як і його вчитель Сократ, стверджував, що істинне красномовство ґрунтується на знанні істини. Пізнавши сутність речей, людина приходить до правильного судження про них, а пізнавши природу людських душ, має можливість переконати слухачів у своїй думці.