3.2 Стоїцизм та скептицизм як матеріалістичний напрям грецької філософії

Батьківщиною стоїцизму є Греція, тут почав вчити і заснував свою школу Зенон (бл. 300 р. до н. Е..). З творів Зенона до нашого часу не дійшло жодного. Дослідники античної філософії викладають і аналізують вчення стоїків раннього періоду «в цілому», і сказати, що саме з цього вчення належить Зенону, а що послідовникам, в більшості випадків неможливо. Зенон першим ввів поділ філософського вчення на три частини: фізику, етику і логіку. При цьому сам він на відміну від деяких своїх послідовників логіку ставив на перше місце, фізику на друге, етику на третє [7, c. 243].

Вчення ранніх грецьких стоїків ставило своїм завданням відповісти на запитання про сенс і мету життя, і складалася як цілісна політична система (у боротьбі з ворожим епікуреїзмом), в рамках якої відповідь на будь-яке конкретне питання можливе тільки в тому разі якщо він добре обґрунтоване.

Зенон, наприклад, вчив, що мета людини жити «згідно з природою». Жити згідно з природою, продовжує Зенон, це те ж саме, що жити згідно з доброчесністю: сама природа веде нас до доброчесності. «І навпаки, жити добродійно - це значить те ж, що жити з досвіду всього, що відбувається в природі, тому що наша природа є лише частина цілого.

Отже кінцева мета визначається як життя, в якій ми утримуємося від усього, що заборонено законом загальним, а закон цей вірний розум, всепроникний, тотожний з Зевсом, направником і розпорядником всього сущого. Це є чеснота, рівно поточна життя щасливої людини, в якій все відбувається згідно з божеством кожного і служить волі загального розпорядника» [35, с. 568].

Скептицизм

Як і всяке значне явище філософського життя і думки, скептицизм виник не на порожньому місці: він склався на основі ідей, які були вироблені попереднім йому розвитком філософії. Вже наївна діалектика перших ранніх шкіл грецьких фізиків і матеріалістів виявила постійну плинність всіх речей і явищ, виявила ряд протиріч між чуттєвими враженнями та поняттями. Були відкриті не тільки відносність всіх явищ, які сприймаються за допомогою почуттів, але також і відсутність підстав, які зробили б виправданим вибір між двома такими, що суперечать один одному твердженнями, оскільки вони спираються на свідчення і дані почуттів і чуттєвих сприйнять. Елейська школа встановила протиріччя між осяжним за допомогою почуттів зміною, рухом і що доводиться розумом незмінністю буття [5, с. 276].

Засновником скептицизму був Піррон родом з Еліди на Пелопоннесі. Умовно обчислюваний грецькими хронографами «розквіт» діяльності Піррона, тобто сорокарічний вік його, доводиться або на самий кінець VІ, або на перше десятиліття ІІІ ст. до н. е.; дати його життя, згідно Діогеном Лаертський, 365-275 рр. до н. е. [8, с, 498]. Еліда, з якої походив Піррон, була ареною діяльності так званих «елідскіх діалектиків». На філософський розвиток Піррона крім них мали вплив мегарські діалектики, але особливо вчення Демокріта, засвоєне Пірроном як з першоджерела, так і від послідовника Демокріта - Анаксарха. Збереглися відомості про участь Піррона в азійському поході Олександра Македонського і про знайомство його з індійськими аскетами і сектантами, спосіб життя яких, можливо, сприяв певною мірою оформлення характерного для Піррона етичного ідеалу нічим не збурюються безтурботності («атараксія»). Учительська діяльність Піррона проходила в Еліді. Він не був письменником заснованої ним школи, обмежився усним викладом свого вчення і не залишив після себе ніяких творів .

Склад ідей, що утворюють зміст пірронізма, не легко встановити, так як подальша традиція скептицизму приписала Піррону ряд положень, приналежність яких йому викликає сумніву і не може бути - за відсутністю творів самого філософа - перевірена. Назва течії походить від грецького дієслова skeptomai, який в первинному і прямому сенсi означає «озиратися» або «оглядатися», а у похідному - «зважувати», «бути в нерішучості» [2, c. 352]. Останнє значення і лягло в основу найменування школи, так як для античного скептицизму характерно не пряме догматичне заперечення можливості пізнання, а лише утримання від рішучих висловлювань, від рішучої переваги однієї з двох суперечать одне одному, але, з точки зору скептиків, рівнозначних суджень. Історичні причини, що породили античний скептицизм і сприяли його подальшому відновленню через сто років після його виникнення, визначаються тим же соціально-політичним і культурним занепадом Греції, який був характерний для VІ - IІІ ст. до н. е. [5 c. 179].

Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття: їсти, коли відчуваєш голод, дотримуватись законів та звичаїв країни, де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь. Скептицизм констатує підкорення, «розчинення» індивіда як тілесної істоти в суспільно-історичному світопорядку тією мірою, в якій людина залишається природною істотою і тому мусить їсти, спати, вмирати… Разом з тим є внутрішній світ особистості, в якому людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зовнішнім обставинам. Звідси і позиція можливості «відгородитися» від світу зовнішньої необхідності і «втечі» від нього у внутрішній, духовний світ -- «атараксія» [1, c. 385].

Тож, пізній скептицизм залишає позицію врівноваженої недовіри відчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пізнанню, бо спирається на практичний досвід. Давньогрецькі скептики розробляють поняття про умови, що підвищують вірогідність корисних знань, які є наслідком спостереження і експерименту. В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання.