Вступ

Актуальність теми. Ця революційна книжка розпочалася як спроба видатної жінки зясувати свою суть та своє призначення. Ґрунтуючись на багатьох інтервю з жінками різного віку й різного соціального становища, майстерно синтезуючи дослідження жіночого тіла та психіки, а також економічної та історичної ролі жінок, "Друга стать" є енциклопедичним і блискуче аргументованим документом, де засвідчується нерівність і насаджувана силоміць "інакшість" жінок. По наш час книжка зберегла свою життєву силу і пристрасність, утверджуючи постать Сімони де Бовуар як одного з найвидатніших мислителів двадцятого сторіччя.

Мета. Розглянути філософсько-соціологічний аналіз нерівності жінок

Завдання

1 Започаткування центральних напрямів феміністичної критики

2. Етап зацікавлень проблемами чоловічої та жіночої статі

3. Функціонування жіночої статі

4. «Біблія фемінізму»

5. Аналіз пізньомодерністської концептуалізації статі

Обєкт. Книга Сімони де Бовуар «Друга стать»

Предмет. Філософсько-соціологічний аналіз нерівності жінок

Одне з найвагоміших досліджень проблеми фемінізму “Друга стать” Сімони де Бовуар. Її автор поділяла наукові інтереси Жана Поля Сартра, стала причетною до явища, яке згодом отримало назву “сексуальна революція”. Знову зустрічаються Чоловік і Жінка, раціональний тонус двох типів, які живлять європейську культуру, надають їй суперечливий характер в сфері дії католицьких обмежень. Бідність примусила Сімону не тільки старанно вчитись, але й перетворити навчання у спосіб духовного гартування. Власне, “сильною натурою” вона стає у Сорбонні. Раціоналізм європейського життя оточує студентку, майбутнього лідера фемінізму. “Товариш до душі” - ось хто для неї Сартр. Вони обговорюють власні ідеї та твори, уособлюють, на власну думку, ідеальний союз Двох, хоча лишаються на величезні періоди життя - усамітненими. Їхній союз неначебто порушував традиційні уявлення про дві важливі цінності - дітей і сімю. Але, на думку Сімони де Бовуар, саме в їхньому випадку Чоловік і Жінка уособлюють парадоксальний тип взаємовідносин з величезною свободою, близькістю і відкритістю. Удвох вони сформулювали центр післявоєнного Французького лівого руху інтелектуалів та екзистенціалістів, започаткували манеру поведінки літераторів свого часу. Сімона де Бовуар - талановитий інтерпретатор екзистенціальної дилеми та інших питань сучасності, яким вона присвятила свої праці: - “Вона прийшла, щоб залишитися ”, “Всі люди смертні ”, “Кров інших ”, “Жінка, яка зруйнована”. В останньому творі розповідається про жінку, яка підкорилась силам долі. Письменниця - прихильник ідеї свободи вибору, екзистенції в її субєктивному наповненні. Світове визнання Сімона де Бовуар отримала за філософське дослідження “Друга стать”. Її кредо посилюється раціоналістичними лініями післявоєнного життя Європи. Сімона де Бовуар стверджує: “Людина не народжується, а скоріше стає жінкою”; цю роль визначає цивілізація в цілому, яка створює цю істоту”. В маніфестах, промовах, лекціях, статтях Сімона де Бовуар фактично розкрила складність взаємозвязків, що визначають здатність до існування величезної системи європейського життя, наближення і відштовхування одне від одного закону і традиції, почуття і розрахунків, потягу до волі і сподівання лишатися на острові стабільності, якому не загрожують наступні зміни і розчарування. Ці моменти дозволяють нам долучити міркування різних людей, тобто “час філософії” в його власному варіанті подій, причетних до жінки і повязаних з нею власною появою.

1. Започаткування центральних напрямів феміністичної критики

Феміністична література виключно пропагандистського типу “Друга Стать” Сімони де Бовуар ілюструє наукове дослідження питання. Авторка використовує психологічний, соціологічний, структурно-антропологічний методи. Вона спростовує біологічне пояснення відмінності між чоловіком і жінкою, згідно з яким такі риси, як воля, рішучість, прагнення творити, притаманні лише людським істотам, позбавленим репродуктивної функції. Аналізуючи еволюцію людства, розподіл ролей у суспільстві в різні періоди, вона робить висновок, що підневільне становище однієї статі та панівне іншої, обумовлено історично, а не біологічно. Ідеї французької дослідниці, на які є чимало посилань в українському літературознавстві 90-х років ХХ ст. (С. Павличко, В.Агеєва та ін.), пізніше стали основою різних галузей наукових досліджень, започаткувавши другий етап жіночого руху. 60-70-ті роках ХХ ст. знаменувалися відмовою від абсолютного прирівнювання, ототожнення двох статей як “рівності у відмінностях”результату рівності прав, переходом до нового гасла [3, 139]. Авторка “Другої статі” проаналізувала творчість пяти відомих класиків європейської літератури: Монтерлана, Лоуренса, Клоделя, Бретона і Стендаля, які підкреслюють у своїй творчості чоловічу вищість стосовно жінки (один оспівуючи патріархальну у фізичному коханні, третій інтелектуальну, інший сімейну ієрархію, Бретон вважає жінку лише красою, таємницею і спасінням мужчини, а Стендаль підкреслює її вразливість щодо почуттів і пристрастей) [4]. У своїй праці Сімона де Бовуар чи не вперше підняла питання літературної “дискримінації жінки”, чим, по суті, і започаткувала один з центральних напрямів феміністичної критики, який займається розглядом особливостей творчого відображення чоловіком жінки і її проблем. Пізніше аналогічний аналіз зробила американська дослідниця Кейт Мілет у третій частині праці “Сексуальна політика”(1970), де ідеться про пануваня егоїстично-сексистського ставлення до жінок у літературі Лоуренса, Мілера, Мейлера та Жана Жене. Проте слід зауважити, що ці питання в українському літературознавстві піднімала ще Л.Українка у статті “Новые перспективы и старые , аналізуючи творчістьтени (“Новая женщина” западноевропейской беллетристики)” та погляди таких видатних представників західноєвропейської літературної еліти, як Мольєр, Ж.Санд, Стендаль, Г.Ібсен, Дж.Ст.Мілль та ін. Отож, характерним для цього напряму феміністичної критики, що нагадує собою ревізіоністські читання творів світової літератури, є викриття “жіночої дефектності” в літературі, представленій письменниками-чоловіками. Цей феміністичний дискурс передбачає підрив старих засад патріархальної культурної системи і вироблення нових позицій з урахуванням особливостей, думок та потреб жіночої половини суспільства

Основним теоретичним підґрунтям для багатьох досліджень виявилися праці філософа екзистенціального скерування - С. де Бовуар. У цих межах починають творитися найрізноманітніші концепти, які створюють загальне поле філософської проблематики. Відтак закордонні та вітчизняні дослідники ввійшли в коло постмодерністських дискусій про специфіку репрезентацій чоловічих та жіночих образів у текстуальній спадщині пізньої модерності (Дж.Б. Елштайн, Р. Брайдотті, Дж. Батлер), проаналізували зміщення у філософській епістемології, повязаній із відкриттям нового знання про ґендер ( Дж. Флекс, В. Гайденко, Н. Чухим) та зробили спроби осмислення онтології чоловічого/жіночого в умовах постсучасності (Н. Хамітов, О. Забужко, Н. Зборовська, М. Богачевська-Хомяк, Т. Гундорова, В. Агєєва). Зазначені філософи та представники соціально-гуманітарного знання, праці яких стали опорними в написанні цієї розвідки, звернулись до філософії пізньої модерності, зокрема до філософії екзистенціального напряму. Вони зауважують, що С. де Бовуар внесла значні корективи у філософський план пізньої модерності, окресливши тогочасний ґендерний образ, та зробила спробу творення нових філософських концептів, які проблематизували соціокультурне розташування статі. Недостатньо дослідженим залишається аспект впливу концептуальних розробок статевої проблематики середини ХХ ст. на постсучасні дослідження статі.

Метою цієї розвідки є історико-філософський аналіз пізньомодерністської концептуалізації статі С. де Бовуар та її впливу на виникнення теорії „статевих відмінностей” у другій половині ХХ ст. Це передбачає зясування таких питань: на яких методологічних засадах здійснюється дебовуарівський проект? Якими теоретичними концептами послуговується французька дослідниця у формулюванні своїх висновків про соціокультурне розташування статі? Яких змін зазнають її концептуальні розробки в межах ґендерних досліджень останніх десятиріч ХХ ст.?

З новою силою виявляється нова проблематизація, повязана зі сферою людської відмінності (differаnce), пошуками специфіки чоловічої та жіночої природи. Вже в підсумкових для першої половини ХХ ст. працях, присвячених статі, можна віднайти класичну структуру тексту, що розгортається через побудову бінарних опозиційних понять, дихотомних зіставлень („природне/культурне”, „раціональне/афективне”, „душа/тіло”, „самість-її інше”, „субєкт-обєкт” тощо). Відтак спроба вирішення будь-якої проблеми зводиться до оголошення та демонстрації цієї опозиційності як умови подальшого віднайдення нової істини. Як зауважив Р. Барт: „Внутрішня перспектива класичного тексту повинна бути такою, щоб вдалині маячила якась сокровенна й кінцева істина. Сокровенне - це те, що відкривається в кінці”[1, с. 192].

Які ж сокровенні істини про стать, сутнісне чоловіче й жіноче містить праця французького філософа С. де Бовуар „Друга стать” (1949)? Очевидним є її знаковий характер, притаманний для всієї доби Модернізму в напрацюванні проекту емансипації жінок. Праця є також визначальною для аналізу історико-філософського „плану іманентності” (за Дельозом), що відкривається для концептуальної спадкоємності та новотворчості проблематики статі. Звичайно, аналіз пізньомодерністської праці С. де Бовуар лише певною мірою дозволяє застосовувати поняття текстуальності. У своєму есеї „Від твору до тексту” французький філософ Р. Барт визначає постмодерністське поняття текстуальності. Він бачить його, як результат зміщення або перевертання попередніх категорій інтерпретації, включаючи авторський намір, біографію, жанр та літературну історію. У відповідь на есей Ж.-П. Сартра „Що таке література?”, де стверджується необхідність кожного автора користуватися простим стилем і мовою, Р. Барт у розвідці „Нульовий градус письма” (1953) визначив категорію текстуальності (письма) через кілька головних характеристик, які відрізняють її від давніших критичних понять, що визначали твір. Як обєкт, текст дискурсивний (самотворчий) за своєю природою, він не може бути класифікований за жанром, а радше постає на межі класифікації. Значення текстуальності є множинне й охоплює численні контексти, в яких твір розташовується, читається, переноситься з одного історичного періоду в інший. У стосунку до кінцевого означуваного або „прихованого значення” текст існує майже як мова і є відкриттям для нескінченності гри, що її Р. Барт визначає, як радикально символічну за своєю природою. Він нагадує про вибір автора, який він робить, коли пише, вибір, що неминуче зумовлюється історією філософського дискурсу ( мова, що завжди заселена іншими голосами) і певною дистанційованістю від історії, що дає можливість авторові стати дійовою особою в цій історії.

Праця „Друга стать”(1949) С. де Бовуар, написана з опорою на екзистенціальні (Сартр, Мерло-Понті), структуралістські (Леві-Строс), психоаналітичні (Горні) підходи та є зразком нової текстуальності. В ній з легкістю можна спостерігати „процес”, як субєкт мовлення вписує стать у систему соціокультурних знаків пізньої модерності. За цим стоїть ідентифікація авторки „Другої статі” з різноманітними структурами знання та мови, її входження в дискурс іншого (історика, культуролога, антрополога, біолога).

У дебовуарівській праці виявляється авторська позиція, яка фіксує чоловічий/жіночий субєкт і як тіло, і як історію. Зовсім не випадково М. Мерло-Понті зауважував, що поза конвенційними засобами вираження, загальноприйнятими в суспільстві, в істинному означуванні й комунікації, де знаки невіддільні від смислу, особлива роль належить людському тілу. Тіло виражає цілісне існування не тому, що воно служить супроводом людського існування, а тому, що саме завдяки тілу „існування реалізується”. Французька дослідниця зауважує, що ціна, яку чоловік платить за те, щоби „втілювати” всесвіт - це втрата тіла, в той же час жінка розплачується за своє становище втратою субєктивності й прийняттям тих обмежень, які накладаються на її тіло [2, с. 44]. Чоловіки, згідно з її візією, відокремлюють себе від свого тіла й завдяки цьому отримують право на трансценденцію та субєктивність, в той час, як жінки отримують в такій ситуації гіпер-тіло й тим самим прирікаються на іманентність. Це, на думку мислительки, призводить до несиметричності соціокультурного становища статі й появи філософської проблеми. Отож, у концептуальній схемі С. де Бовуар маскулінне та фемінне знаходяться в структурно несиметричному становищі: чоловіки - емпірична загальна референція до абстрактної маскулінності.

Авторка „Другої статі” має доволі виразну мету, переймаючись ситуацією функціонування жіночої статі в соціокультурі першої половини ХХ ст, прагне змін у культурних відносинах та обмежувальних поглядах жінок на самих себе, тобто змін у напрямках, які трансформували би світ на краще. Однак С. де Бовуар входить у традиційний для емансипованої модерністської філософії „план іманентності”. В ньому віддавна філософським персонажем є „тотальна жінка”, і саме її мислителька продовжує портретувати та утверджувати. Творення концептів статі вона здійснює абстраговано від природної суті жінки, запозичивши сартрівські категорії „іманентності” та „трансцендентності”. Не проблематизуючи культурну необхідність саморозуміння жінки-субєкта, С. де Бовуар творить концепт „жінка як сфера Іманентності”, який нагадує Сартрове „Буття-в-собі”. Вона протиставляє Іманентність усьому прогресивному, цивілізованому світові Трансцендентності, тобто, за Сартром, Буттю-для-себе, і вже ж достеменно - Буттю-що-має-бути. Жіночий субєкт у своєму філософському творі С. де Бовуар зображує у формі локального й окремішнього. Відтак дослідниця показує чоловіків і жінок не як субєктів потенційного само- та взаєморозуміння, а вдається до несприятливого для жінок порівняння їх з чоловіками. Лише останні буцімто „здійснюють „вільні задуми” у царині Трансцендентного” [3, с. 167]. Філософ апріорно відписує жінок до такої соціальної сфери, яку проголошує зоною детермінованості, якій абсолютно бракує самостійності. В праці С. де Бовуар простежуються застарілі твердження і стереотипи про жінок, які нею замовчувально приймаються. Вона цитує окремі, вочевидь сартрівські, думки про цілісну досконалість чоловічого тіла, і погоджується в тому, що „злощасній анатомії” жінки ”бракує самодостатньої значущості”. Цей погляд, що звучить ремінісценцією арістотелівського погляду без коментарів подається у праці „Друга стать”.

У другій половині ХХ ст. філософи (Л. Іріґарей, Г. Сіксу тощо) допустяться у своїй теорії „статевих відмінностей” цієї ж метафізичної помилки відмови від тіла, яка бере свій витік із широкознаної праці С. де Бовуар. Авторське письмо С. де Бовуар розгортається поза бартівським закликом про необхідність місця розташування автора як діалектичного посередника між крайніми точками вибору. З іншого боку, в праці „Друга стать” простежується деяка імпліцитно примусова альтернатива для жінок як філософських персонажів: вони можуть розмовляти або мовою іманентності (залишаючись поза межами цивілізації), або розмовляти голосом цивілізації, який є чоловічим голосом. Виходячи з цих думок, авторка рекомендує жінкам відкинути обмежувальну Іманентність, вступити у світ Трансцендентності, й тим самим дорівнятись сартрівським чоловікам, які заявляють, нібито світ належить їм і для того, щоб вони робили з ним, що захочуть. С. де Бовуар як філософ екзистенціального спрямування не зауважує зовсім іншого, менш пафосного топосу чоловічого буття та світовідчуття. Причиною цього, як вважає Дж. Елштейн, може бути сама сутність філософії екзистенціалізму: „Істинно страхітливою рисою екзистенціалізму... є удавання ним, нібито у світі тільки й є, що мертва матерія (речі) з одного боку й цілковито раціональні, освідчені дорослі чоловіки - і з другого, от ніби й не існує ніяких інших виявів життя” [4, с. 278]. Можливо, екзистенціалісти „домислили” цю піднесену тему чоловічої раціональності як активної перетворювальної сили, помітивши, що модерність несла надмір текстуальності (літературності) при ослабленні та упадкові енергії творчості.

Однією з латентних ознак екзистенціалізму є замасковане відчуття зміненої дискурсивної реальності, яка через інтелектуальне прагнення намагається задовольнити „метафізичну потребу” модерного субєкта, „сучасного, розбитого, зневіреного у своїх силах чоловіка, виповнити його тугу за Богом, який би став його силою та гармонією” [5, с. 26]. Через свою екзистенціальну орієнтованість С. де Бовуар фіксується лише на героях-чоловіках і способах визначуваної по-чоловічому ідентичності. Це завершується у праці висновком про необхідну для рівності статей „внутрішню метаморфозу” жіноцтва. Проблема емансипації як саморозуміння жіночої статі в С. де Бовуар вирішується доволі парадоксально: подібно до умов, за яких Платон допускав жінок у Хранителі, авторка по суті вимагає жіночого самозаперечення. Це очевидним є у її розгляді „Біологічних особливостей”, якою відкривається праця „Друга стать”[2, с. 44]. Тут жінка змальована нею як „жертва виду”, не стільки через несправедливі соціальні стосунки, як наполягали марксистські феміністки, скільки через біологічне тіло, яке буцімто „тягне” її на „пожертву материнства”. Зрозуміло, що емансиповані настанови С. де Бовуар є доволі радикальними. Проблематичною виглядає також її спроба звільнити жінку від біологічного, тобто проматеринського тіла, неувага до нього як до позитивного розвивального чинника жіночої особистості. Такий „розвивальний” процес екстрактування жінкою самої себе з біологічної природи в соціальну, на нашу думку, є утопічним мисленнєвим ходом.

Уявлення С. де Бовуар активно пропагувалися в 60-х роках минулого століття дослідницями-марксистками: К. Дельфі, А. Трістан, М. Плаза тощо. Вони активно обґрунтовують теорію „статевих відмінностей”, в якій актуалізується проблема соціокультурної несиметричності статі, порушеної С. де Бовуар. Загалом, після написання „Другої статі” постмодерністські дослідники почали надавати великого значення темі ґендерного тіла (античного, християнського, капіталістичного, постколоніального тощо) та мікрополітикам тілесності (Фуко, Дельоз, Сіксу, Іріґарей, Віттінґ, Гарвей тощо). З проблемою тіла повязують різні філософські завдання, шукання ідеалу, бажання зрозуміти тайну буття тощо. Лише з появою концепту „ґендер” та ґендерної теорії (80-і роки ХХ ст.) у філософському дискурсі почнеться відхід від теорії „статевих відмінностей”, породженої прихильниками дебовуарівської філософії.

Отож, філософський концепт „жінка як Іманентність” С. де Бовуар не запропонував можливості створення самоусвідомлюючого жіночого субєкта через процедуру ствердження, а не заперечення самого субєкта. Адже важливим є процес перетворювального знання про себе й інших. Це б відкрило поле конструктивної проблематизації, сприяло б уникненню хибних проблем статі, які породжуються неживодайними концептами (жінка як „річ-у-собі”) й передбачало діалог, активне концептуальне переосмислення. Цей пошук істини про ґендер як соціальний пошук перетворювального знання був можливий тільки через нову концептуальну проблематизацію, яка розпочалася постструктуралістами через кілька десятиріч після появи „Другої статі”. Теоретичне осмислення праці С. де Бовуар, важливої для подальшого аналізу теоретизування про ґендер, показує, що витворені нею концепти жінка/Іманентність, чоловік/Трансцендентність ґрунтуються на припущенні розрізнення природа/культура, розум/тіло. Цей картезіанський спадок мислительки визначатиме формування знання про ґендер у французькому філософському дискурсі 60-70-х років ХХ ст. ( Ю. Крістева, Л. Іріґарей, Г. Сіксу). Перспективи досліджень статі у французькій філософії будуть окреслюватися дебовуарівськими концептуальними засновками: акцентування феміністської самодостатньої субєктивності, де фемінне постане не більше ніж метафізична нісенітниця, і що від неї слід відмовитися. Згодом інше дискурсивне напруження створять феміністки на початку 80-х років, зі своїм намаганням показати розбіжність (відмінність) статей у їх позитивних величинах. Це створить суперечність, оскільки, з одного боку, означувані поняття „чоловік”, „жінка” постануть універсалізуючими та розрізнюючими поняттями. Критика універсальних понять у 80-90-х роках обєднуватиме постмодерністських філософів (М. Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Дерріда тощо) та теоретиків постмодерністських жіночих студій (Дж. Флекс, Дж. Батлер, Р. Брайдотті). Поняття „жінка”, „чоловік” потребуватимуть критичного аналізу, оскільки універсалізують людські сутності, через що втрачається специфічна різноманітність субєктів (соціокультурний та матеріальний статус, вік, національність, раса).