Категорії етики

Моральне самоусвідомлення людини не можливе без моральних категорій – основоположних понять, через які функціонує й упорядковує явища дійсності моральна свідомість. Специфіка цих понять полягає в тому, що вони не тільки виражають зміст моральної свідомості, але й дозволяють висвітлити різноманітні моральні позиції. Серед таких категорій назвемо: добро, зло, сенс життя, щастя, свободу, обов’язок, відповідальність, совість, честь, гідність, справедливість тощо.

Добро і зло.

Ш. Бодлер вважав, що кожна людина несе в собі два співіснуючі в часі нахили: один звернений до Бога, другий – до Сатани. Добро і зло є фундаментальними й визначальними категоріями моральної свідомості, які виражають наступне: добро – морально позитивне (належне), а зло – морально негативне (неналежне). Моральне добро зв’язане з слідуванням моральному ідеалу; моральне зло – з відступом від цього ідеалу, порушенням людиною моральних норм..........................

.Добро і зло - оцінні поняття, за допомогою яких людина характеризує позитивні чи негативні явища життя. .Добро виступає як дещо важливе для життя людини й суспільства те, що дозволяє їм жити, розвиватися й досягати гармонії. Моральне добро характеризує дію, яка здійснюється вільно, заради самої дії та без впливу будь-яких прагматичних мотивів. Доброю вважають людину, яка готова допомогти людям не через бажання самоствердитися або отримати будь-яку матеріальну чи моральну (слава, вдячність) вигоду, а за покликом душі. Ідея добра має вплив на особистість такої людини, адже вона свідомо формує в собі морально-вольові якості – чесноти, що сприяють втіленню ідеалів добра. Близьким, за змістом до поняття „добро” є поняття „благо”. Відмінність між цими поняттями полягає в тому, що термін „добро” здебільшого застосовують в етичному контексті, а термін „благо” – в онтологічному та метафізичному, говорячи, наприклад, про повноту божественного буття................................................................................................

Зло зв’язується зі знищенням життя, відчуженням людей, саморуйнуванням особистості, стражданням. Розрізняють три різновиди зла: фізичне (або природне), соціальне й моральне. Фізичне зло є результатом діяльності природних сил. Воно містить у собі катаклізми, стихії, епідемії, тобто явища які не залежать від волі людини. До соціального зла відносять війни, безробіття, експлуатацію людини людиною тощо. Даний різновид зла, хоча й містить суб’єктивний фактор, але відображає об’єктивні труднощі соціального розвитку. Специфіка морального зла полягає в тому, що воно повністю залежить від людини, є результатом її свободного вибору. Формами морального зла вважають ворожість та розбещеність. Під ворожістю мають на увазі активне самоствердження однієї людини за рахунок іншої. Поведінковими ознаками ворожості виступають: агресія й бажання заподіяти страждання іншій людині; особистісним вираженням ворожості виступає жорстокість. Розбещеність виявляється в неспроможності людини обмежити власні пристрасті й бажання заради власного блага та блага інших людей. Поведінковими ознаками розбещеності є: неспроможність переносити труднощі, нетерплячість, боягузтво, лінощі; її особистісним.втіленням.-.легкодухість.

Моральне добро та зло випливають із особистого вибору людини. В історії філософії ведуться суперечки з приводу детермінант цього вибору. Відомі такі основні концепції походження морального зла: 1) етичний інтелектуалізм, який виводив зло з незнання (Сократ, стоїки); 2) психічний детермінізм, що відстоює думку про зло як дисгармонію людської душі (Арістотель, Августін, Б. Паскаль, М. Лютер); 3) соціальний детермінізм, який джерело зла зв’язував з недосконалістю соціального організму (Ж.-Ж. Руссо, Т. Кампанелла, К.Маркс)..

Важливими в етиці є питання: „Що таке зло, чи є воно чимось самодостатнім, чи лише наслідком руйнуванням добра?”. В історії етики, залежно від відповіді на ці питання, розрізняють субстанціалістську, таку, що ґрунтується на визнанні наявності самостійної субстанції зла (зороастризм), та антисубстанціалістську (Сократ, Платон) позиції. Особлива проблема полягає в тому, як ставитися до зла, як чинити, якщо людина змушена обирати між більшим та меншим злом? Наприклад, чи припустимо красти або говорити неправду задля порятунку людського життя? Чи варто жертвувати благополуччям і життям однієї людини заради благополуччя спільноти? В цьому питанні існують дві основних позиції: ухилення від зла (концепція „непротивлення злу насильством” Л. Толстого) та активного протистояння йому. Дискутується питання: чи припускається використання зла як засобу для досягнення благородних цілей? У цьому питанні існує позиція етичного ригоризму, яка обґрунтовує неприпустимість такого компромісу та протилежна до неї позиція етичного релятивізму.

Справедливість

Справедливість виступає характеристикою людських відносин, які ґрунтуються на відповідності між діянням та відплатою. Категорія справедливості належить не лише моральній, але й правовій та політичній свідомості. Вона виявляться двоїсто: як покарання за неналежні вчинки та нагорода за добрі справи. Ціннісна орієнтація на справедливість реалізується через відстоювання правди, не заподіяння образи, виконання домовленостей та збереження безпристрасного ставлення до іншої людини. Моральне почуття справедливості виявляє себе у протесті – обуренні несправедливістю та прагненні поновити справедливість. Встановлення справедливості потребує певних чеснот, які є результатом виховання та самовиховання людини: безкорисливості, чесності, принциповості. ..Перша цілісна концепція справедливості була створена Платоном. Він писав про визначений волею богів поділ суспільства на три стани: філософів-правителів; воїнів; селян, ремісників і купців. У Арістотеля справедливість порівнюється зі співмірністю – серединою між крайніми станами. Саме він обґрунтував актуальну дотепер типологію справедливості, розрізняючи зрівняльну та розподільчу справедливість. У середньовічній філософії носієм вищої справедливості вважався Бог, промисел якого не завжди зрозумілий людині. Новий час започаткував сучасну традицію, вважаючи передумовою справедливості рівність прав всіх громадян.

Як універсальний тип поведінки справедливість започаткована на ідеї рівності – взаємної відплати. Найвідоміше втілення найбільш жорсткої форми справедливості - справедливості-відплаті втілене у вислові: „Душу за душу, око за око, зуб за зуб” (тальйон). У докласовому суспільстві пануючий вплив мала зрівняльна (ретрибутивна) справедливість, яка вимагала рівного розподілу благ між всіма членами общини. Арістотель стверджував, що про цей тип справедливості належить застосовувати, коли йдеться про покарання та обмін речами. З появою землеробства й скотарства, утворенням додаткового продукту поширюється розподільча (дистрибутивна) справедливість. На відміну від зрівняльної, вона ґрунтувалася на диференційованому розподілі суспільних благ, залежно від особистого внеску, класової або кастової приналежності. Історично виробленими принципами розподільчої справедливості є: „кожному – те ж саме” (первісний лад); , „кожному – по заслузі” (сучасне суспільство), „кожному – по потребі” (комуністичний лад). Цей тип справедливості вважається більш досконалим порівняно з попереднім, але містить значний елемент суб’єктивності, адже розподіл благ залежить від волі окремих людей. З огляду на це, в сучасному соціумі застосовуються принципи як зрівняльної (обмін і купівля-продаж), так і розподільчої (статус та заслуги людини) справедливості.

Щастя

Споконвічне прагнення людини бути щасливою не могло не вплинути на розвиток філософсько-етичної традиції. Протягом багатьох століть вона прагнула зрозуміти: що таке щастя і від чого воно залежить? чи є воно відносною чи абсолютною метою? як співвідноситься щастя з нещастям інших людей? У різних етичних концепціях щастя асоціювалося з: 1) прихильністю долі; 2) володіннями абсолютними благами; 3) станом задоволення життям; 4) станом інтенсивної радості.

Історично першим вважалося тлумачення щастя як дарунку долі. У цьому значенні щастя повністю пов’язувалося зі сприятливими зовнішніми обставинами. Щасливою вважалася людина, життя якої було максимально легким, сприятливим для реалізації її цілей, нещасливою – людину, якій не щастить, тобто життя якої обтяжене трагічними випадковостями та перепонами. Власне, слово „евдемонія”, яке перекладалося як „добрий геній”, дало назву філософській традиції евдемонізму, що проголошував щастя абсолютною метою людського життя.

Друга концепція стверджувала, що щастя полягає у володінні вищими благами, які розумілися двоїсто: як духовні та матеріальні об’єкти. Різні етичні школи наполягали, що до вищого блага належать чуттєве задоволення (гедонізм); користь та успіх (утилітаризм); відсутність страждань і задоволення (епікурейство). Дана концепція обгрунтовувала як зовнішні (багатство, слава, краса), так і внутрішні (знання істини, спокій) джерела щастя. Її представники наблизилися до питання: чи залежить щастя від самої людини і чому за однакових обставин різні люди можуть бути щасливими чи глибоко нещасними?

На це питання спробували відповісти представники третьої концепції, які створили теорію чеснот – душевних якостей, від яких залежить щастя людини. Сучасний філософ В. Татаркевич виокремив такі основні варіанти співвідношення чеснот та щастя в історії етики: 1) чесноти та щастя ідентичні; 2) чесноти виступають причиною щастя; 3) щастя є нагородою за чесноту; 4) чеснота виключає, або ускладнює досягнення щастя; 5) чеснота та щастя незалежні один від одного; 6) чесноти є одним із факторів щастя; 7) щастя є необхідною передумовою чесноти; 8) щастя є метою чесноти; 9) чеснота має право на щастя. Важливо, що щастя здебільшого тлумачилося не як радісне світосприйняття, а як розумне ставлення до власного життя, стриманість, безпристрасність, наприклад, апатія в стоїцизмі. Тому нещасливою вважалася людина, яка не змогла або не схотіла опанувати себе.

Представники четвертої концепції наголошують на тому, що постійно бути щасливим неможливо. На їхню думку щастя – не статичний стан, а глибоке та сильне переживання людини, яка творить, осягає істину, любить тощо. Такі переживання представляють собою почуття радості й повноти буття та мають самодостатню цінність. Вони виникають спонтанно, незалежно від наших прагнень і назавжди залишаються в пам’яті людини, формуючи її особистість. Підсумовуючи, зауважимо, що не існує чітких критеріїв щастя. Тому повсюдно єдиним критерієм виступає впевненість у власному щасті, коли людина відчуває себе щасливою.