Діалектика парних категорій та їх методологічна функція

Ще давньогрецькі мислителі, зокрема Піфагор і Платон, відзначили таку особливість категорій, як їх парність: буття — небуття, перервне — безперервне, конечне — безкінечне, рух — спокій та ін. На парний характер категорій особливу увагу звернув Гегель, який вважав основною метою діалектичного методу установлення смислового зв'язку між категоріями.

На думку Гегеля, парні категорії, а це особливо стосується категорій, за допомогою яких розкривається сутність речей (внутрішнє — зовнішнє, сутність — явище, зміст — форма, причина — наслідок (дія), необхідність — випадковість, одиничне — загальне та ін.) перебувають у суперечливому відношенні. Ця суперечність виявляється в тому, що одна категорія передбачає іншу: одне є, оскільки є інше: внутрішнє є, оскільки є зовнішнє, і навпаки. Крім того, парні категорії взаємовиключають, заперечують одна одну: необхідність — це невипадковість, рух — неспокій і навпаки. Отже, зміст однієї категорії полягає в запереченні її протилежності. Це свідчить про те, що між парними категоріями існує діалектичний зв'язок. Вони водночас доповнюють (через одну можна пізнати іншу) і взаємозаперечують одна одну. Саме на цій особливості зв'язку між категоріями ґрунтується діалектичний метод.

Прагнення звести одну категорію до іншої, передати зміст однієї через іншу, протилежну їй, часто лежить в основі апорій і антиномій, а також інших логічних і змістових парадоксів, якими багата історія філософії та історія науки. Так, в основі апорій Зенона — категорії руху і спокою, перервного і безперервного. Одна з антиномій Канта ґрунтується на категоріях конечного і безкінечного, в математиці часто дискутується парадокс множини всіх множин, основою якого є парні категорії єдиного і множини. Парадокси виникають тоді, коли одну категорію намагаються звести до іншої. Так, парадокс формалізації виникає тоді, коли зміст намагаються виразити формою. І тут виявляється, що форма є формою певного змісту, що формалізація має свою межу. Це саме стосується категорій кількості та якості. Якщо брати певну якість (бороду, купу каміння) безвідносно до кількості, то є непомітним, коли за зменшення кількості зникає якість.

Водночас прагнення звести одну категорію до іншої, передати одну за допомогою іншої є плідним у пізнавальному аспекті. Так, поступ науки тісно пов'язаний з широким впровадженням математики, яка передає якісні характеристики через кількісні.

Зведення однієї категорії до іншої, намагання розкрити зміст однієї категорії через її протилежність, сформувало методи наукового пізнання. Методи ґрунтуються на категоріях як певних типах (моделях, стандартах) відношень між речами. Метод як стандартний підхід в пізнанні речей має основою стандартні характеристики (категорії) самих речей.

Виходячи з ідеї взаємозв'язку категорій і методів, можна побудувати таку схему:

категорії методи

кількість і якість <=> кількісний і якісний аналіз

одиничне —загальне <=> індукція—дедукція

частина — ціле <=> аналіз — синтез

форма — зміст <=> формалізація — інтерпретація

явище — сутність <=> опис — пояснення

тотожність — відмінність <=> ототожнення — розрізнення

(порівняння, аналогія, моделювання)

простір і час <==> структурний і історичний методи

елемент — система <=> елементарний і системний аналіз

випадковість — необхідність <=> строго детерміністичні і статистичні методи

У принципі будь-яка пара категорій розгортається в метод пізнання. Так, у математиці широко застосовується метод зведення до безкінечності чи навпаки — зведення безкінечності до конечного та ін. Методи, як і категорії, є протилежними, вони взаємодоповнюють один одного. Якщо в основу одного методу покладено намагання передати (виразити) одну категорію через іншу (наприклад, індукція йде від одиничного до загального), то протилежний метод діє навпаки (дедукція йде від загального до одиничного).

Гегель зазначав, що категорії є сходинами пізнання. Оскільки пізнання предмета здійснюється на основі категоріальних «схем» чи «моделей», то, вибудувавши послідовність цих схем, можна отримати логіку процесу пізнання предмета. В ній перехід від однієї «схеми» (сходинки) до іншої постає як процес поглиблення знання про предмет.

Першою сходинкою в пізнанні є визначення буття предмета. Адже перед тим, як визначати щось, необхідно встановити його буття. Астроном чи подорожній в пустелі визначають, чи це їм щось примарилося, чи воно «є» насправді (визначають буття чи небуття чогось в якості реального об'єкта). Далі фіксується (часто на підсвідомому рівні): це предмет (субстанція) чи процес (щось мінливе). Подальше пізнання полягає у визначенні якісних (колір, блиск, звук, запах, твердість, крихкість тощо) і кількісних (розмір, температура, ступінь твердості, крихкості тощо) характеристик, у встановленні міри, тобто кількісного інтервалу існування даних якостей.

Наведені універсальні характеристики сущого пізнаються, як правило, на рівні споглядання. Буття — небуття сущого, його субстанційно-процесуальні та кількісно-якісні характеристики дані безпосередньо, їх осягнення не вимагає видимих пізнавальних зусиль. Процес пізнання як вихід за межі безпосереднього споглядання починається з визначення за явищем сутності, за наслідком причини, за випадковим необхідного, за одиничним загального та ін. Саме цим — встановленням законів (суттєвого, необхідного, загального, формального) в причинних зв'язках — і займається наука. Однак закон охоплює лише два-три суттєві відношення. Для більш-менш повної характеристики предмета потрібно кілька законів, які виражали б предмет як систему. Практика сьогодення вимагає не обмежуватись окремими законами, а пізнавати предмет як систему закономірних зв'язків.

Будучи структурами самих предметів, категорії, відтворившись у «схемах» нашого мислення, стали активним засобом (методом) пізнання світу.

СВІДОМІСТЬ

Поняття «свідомість»

Широковживаний термін «свідомість» є одним із найбагатозначніших і невизначених. Часто свідомість ототожнюють із безпосереднім духовним життям, стверджуючи, що будь-які духовні явища є явищем свідомості. Однак зводити духовне життя до свідомості — означає спрощувати перше, оскільки воно охоплює як свідомі явища, так і підсвідоме, що входить до складу душевного як компонента духовного.

Неправильним є також зведення свідомості лише до знань, бо це звужує параметри самої свідомості, що включає і предметну свідомість, як і ототожнення свідомості із самосвідомістю, що увінчує свідомість, але щоб усвідомлювати щось, треба мати те, чим усвідомлювати.

Поліваріантність тлумачення свідомості як найбільш повного репрезентанта світу духу пояснюється тим, що свідомість є надзвичайно специфічним, непредметним об'єктом вивчення. Його неможливо побачити, виміряти, зафіксувати у вигляді об'єктивних даних. До того ж свідомість неодмінно наявна в кожному образі сприйняття, вона миттєво пов'язує, співвідносить наші відчуття, поняття, думки, почуття без нашої на те згоди і контролю. Свідомість неможливо виокремити із цього змістового зв'язку, оскільки поза ним вона не існує. З огляду на це навіть у сучасній філософії побутують різні підходи до визначення змісту свідомості, а також сумніви щодо можливості з'ясування її природи. Так, П. Тейяр де Шарден вважає, що земна матерія містила в собі деяку масу психічної енергії, елементарної свідомості. Тому вона пробилась у світ із темряви підсвідомого. Ніхто й не помітив появи розуму на Землі. А тому осягнути конкретний механізм свідомості неможливо.

Родоначальник феноменології Е. Гуссерль зазначав, що приписувати свідомості природу, шукати реальні чинники її визначення є безглуздям, натуралізацією, оскільки «трансцендентальна суб'єктивність, або чиста свідомість, не підвладні силі нашої свідомості». Його точку зору поділяли М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, який вважав свідомість чистою суб'єктивністю. На його думку, досліджуючи свідомість, необхідно залишатися в рамках свідомості, бо вона не може вийти за власні межі для того, щоб споглядати себе збоку. А це означає, що в дослідженні свідомості є певна межа. Це — сфера буття, екзистенції та свідомості. Необ'єктивована свідомість, за Сартром, не може бути описана в термінах суб'єктно-об'єктних відношень.

У філософії структуралізму, зокрема в творчості К. Леві-Строса, базовим у дослідженні свідомості стає несвідоме, що не є свідомістю, але визначає її. Філософ намагається дослідити специфіку свідомості через мову, що виступає рушійною силою переведення несвідомих структур у соціальні продукти. Мова постає базисом, який є провідником впливу свідомості на життя людини.

Для філософського аналізу свідомості плідною є точка зору сучасної антропосоціогенетики. Згідно з нею проблему природи свідомості слід розглядати в єдності з проблемою виникнення людини і суспільства. З позиції антропогенезу логічним є висновок, що свідомість постала з формуванням людини.

Для конкретного розгляду проблеми необхідно визначитися в поняттях, близьких за змістом до поняття свідомості. Часто на означення здатностей людини, що вирізняють її з тваринного світу, користуються поняттями психіка, свідомість, мислення, розум.

Психіка — це здатність живої істоти чуттєво сприймати світ і емоційно реагувати на нього. Вона притаманна як людині, так і тварині, але тварині властиві лише нижчі, несвідомі вияви психіки. Психіка тварини базується на біологічній доцільності. Вона забезпечує виживання організму. Тварина сприймає світ тілом, крізь призму своїх біологічних потреб.

Свідомість людини — нова якість психічної діяльності, за якої дійсність відображається у формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку.

Свідомість людини прийнято розглядати як певний процес, потік переживань, що складається з окремих актів — сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання та ін. Розрізняють три види актів свідомості — мислення, воління та емоційні переживання.

Мислення — один із найважливіших актів свідомості, який полягає в оперуванні абстрактними поняттями (наприклад, розв'язування математичної задачі). Його нерідко ототожнюють із свідомістю, однак свідомість не зводиться до мислення. «Я хочу», «я люблю» — це також акти свідомості, але вони не є актами мислення. Саме мислення поділяють на розсудкове і розумне.

Таким чином, кожне з розглянутих понять постає як вужче за обсягом від попереднього: розум — це лише певний тип мислення, мислення — один із видів актів свідомості, свідомість — певний рівень розвитку психіки.