Техніка як філософське поняття

Нині не існує чіткого та однозначного визначення поняття «техніка», хоча нібито всі розуміють його значення. Якщо під технікою розуміти штучно створені речі (артефакти), то виникає запитання: а як бути, приміром, з міськими забудовами? З картинами та скульптурами? З промисловими відходами? З породами свійських тварин та рослинами, які також певною мірою створювалися штучно? Крім того, нерідко йдеться про «техніку пілотування» у льотчиків, про «техніку гри» у музикантів, про «техніку читання» у школярів. Універсальне визначення техніки повинно охопити всі ці сутності.

Можна спробувати виділити найсуттєвіші ознаки техніки й побудувати філософське визначення на їх основі. Німецькі філософи-техніки X. Ленк та Г. Рополь здійснили аналіз прикмет техніки, виявлених у німецькій філософській літературі, яких налічується більше десятка — від «прикладного природознавства» до «прагнення до влади і підкорення природи». Простий їх перелік ні на крок не наблизив до розуміння природи досліджуваного феномену та розробки його цілісного й несуперечливого визначення. Проблема ускладнюється й у зв'язку з розбіжностями у тлумаченні слів «техніка» і «технологія». Ще П. Енгельмейєр використав у російській філософії термін «філософія техніки». В англомовній літературі цей термін подається як «philosophy of technology», однак це не є«philosophy of technique». Отже, філософія техніки у західному її розумінні постає швидше як «філософія неподільних техніки-технології». В іншому разі більшість контекстів західних авторів ризикують залишитися незрозумілими або зрозумілими неадекватно. Так, наприклад, французький філософ Ж. Еллюль трактував техніку як «суму раціонально напрацьованих методів, яким властива безумовна ефективність... у будь-якій сфері людської діяльності». Як бачимо, і тут йдеться про «техніку-технологію».

Німецький філософ Ф. Раппе, аналізуючи існуючі у філософській літературі тлумачення поняття «техніка», також намагався створити універсальне визначення «техніки-технології», виділяючи два його типи — вузьке й широке. У вузькому значенні техніка, на його думку, є сукупністю предметних артефактів, створених для здійснення інженерної перетворюючо-конструктивної діяльності. Таких визначень багато. Але у всіх них варіюється та фундаментальна якість техніки, яку можна було б назвати принципом перетворення. Тобто техніка є тим, за допомогою чого людина перетворює природу, саму себе, суспільство. І головною соціальною функцією, культурним покликанням техніки є конструювання та реконструювання предметної реальності. Техніку репрезентують за допомогою знарядь, предметів або алгоритмічно-технологічно. Вона є тим, чим людина впливає на об'єкти, змінюючи їх. Але техніка є й тим, як саме вона діє щодо цих об'єктів, однак при цьому виявляє себе як технологія.

Розвиток техніки — об'єктивна передумова вдосконалення людської діяльності. Звісно, кам'яна індустрія первісної епохи, ремісницька майстерність багатьох тисячоліть та сучасне високотехнологічне виробництво — це різні етапи в бутті техніки та її ролі в людському житті.

Існує кілька концепцій історичного розвитку техніки. Для марксистського бачення, приміром, її історія відображена послідовними щаблями: ручні знаряддя, ремісничо-мануфактурний період, машинна техніка, автоматизовані системи. Зміни в цій історії зумовлені перенесенням на технічний пристрій функцій, які раніше виконувала людина. «Природне» підміняється «штучним», створеним, розширюючи межі опанування людиною зовнішнього світу та глибин власної життєдіяльності. Змінюється тип зв'язку між людиною і технічними робочими органами.

Сучасний світ — це технізований простір і технологізований час. Якщо раптом зникла б техніка, зникла б і людина. Людство існує і діє не в царині неполоханої природи, а в світі техніки — у техносфері.

Американський філософ і соціолог Л. Мамфорд вважав, що відлік в історії сучасної техніки слід починати з початку другого тисячоліття нашої ери. Спираючись на досвід європейської історії, він виділив три технічні епохи:

— еотехнічну(1000—1750), в основі якої — «технологія води й дерева»;

— палеотехнічну(від другої половини XVIII ст. до середини XX ст.), для якої характерними є комплекс «вугілля та заліза»;

— неотехнічна(від середини XX ст.), яка використовує комплекс «електрики й сплавів».

В основу періодизації покладено основний вид енергії, що використовується в техніці, та «речовину», яка є головною у створенні технічних приладів.

Сучасна філософія техніки не є завершеною, вона навіть не являє собою певної філософської цілісності. Переважно це зумовлено «дитячим» віком цієї філософії, відсутністю дослідницьких традицій, систематичності в накопиченому знанні, а також єдності щодо використання термінології.

Свого часу різноманітні проблеми філософії техніки намагалися розв'язати М. Гайдеггер, Г. Маркузе, Е. Дюркгейм, А. Бергсон, К. Ясперс. Однак їм не вдалося знайти несуперечливі, цілісні й систематизовані рішення. Більше того, своєрідна, свідомо ускладнена мова праць М. Гайдеггера, приміром, робила їх незрозумілими для більшості практичних інженерів. К. Ясперс, що критикував у своїх працях антропологічні наслідки технічного прогресу для індивіда та суспільства, не надто заглиблювався у предмет своєї критики.