Великі соціальні групи як основні суб'єкти суспільного розвитку (класи, нації)

До великих соціальних груп відносять: суспільні класи, етнічні об'єднання (нації, народності, племена), вікові верстви (молодь, пенсіонери) тощо. Їх основним об'єднувальним чинником, за відсутності безпосередніх контактних зв'язків, є фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого буття.

Великі соціальні групи (макросоціальні спільноти) —довготривалі, сталі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства.

Великі соціальні групи є основними суб'єктами суспільного розвитку. Серед них особлива роль належить класам, які з'явилися на історичній арені суспільного життя понад 5 тисяч років тому: давнє єгипетське суспільство (так званої Династичної доби), Царство Шумеру й Аккаду, імперія Хатті (Хетське Царство) тощо.

Природа цих суб'єктів розвитку суспільства завжди цікавила мислителів, серед яких виокремлюються античні автори Платон і Арістотель, Еврипід. Еврипід, наприклад, поділяв громадян на три класи — багаті, що не приносять ніякої користі й завжди жадібні до наживи; бідні, які не мають нічого і яких постійно поглинають заздрощі; і середній клас — міцні землевласники, «рятівники держави». Але констатація існування класів ще не розкриває їх природи, яку й прагнули осягнути Платон і Арістотель, досліджуючи майнове розшарування людей відповідно до їх здібностей. Одні за своєю природою, як тлумачив Платон, здатні виконувати роботу, а не керувати, інші обдаровані здатністю керувати, але тільки під контролем і під проводом інших, а треті покликані виконувати вищі обов'язки, пов'язані з управлінням державою, за ними залишається остаточний вибір засобів для досягнення мети.

Проблемі сутності класів, класових відносин чи не найбільше уваги приділяли французькі історики Франсуа Гізо (1787—1874) й Огюстен Тьєррі (1795—1856), англійські й французькі політекономи Адам Сміт (1723—1790) і Давид Рікардо (1723—1772). Значну увагу вченню про класи приділено і в марксизмі. Однак, незважаючи на те, що класова теорія є наріжною в Марксовому розумінні історії розвитку людства, сам Маркс неодноразово давав зрозуміти, що не вважає себе автором теорії класів і класового антагонізму, віддаючи належне своїм попередникам — Гізо і Тьєррі. У листі до Енгельса він згадує Тьєррі як «батька класової боротьби у французькій історіографії», а в листі до Вейдемейєра чітко окреслює власну новизну в цьому питанні, яка полягала в доведенні того: «(1) що існування класів пов'язане тільки з певними історичними фазами в розвитку виробництва; (2) що класова боротьба неминуче веде до диктатури пролетаріату; (3) що сама ця диктатура становить тільки перехід до ліквідації всіх класів і до безкласового суспільства».

В основу сутності класів, з точки зору марксизму та його прибічників, покладено економічний чинник. Класи як великі соціальні групи людей характеризуються марксистами такими соціально-економічними ознаками:

— місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва;

— ставленням до засобів виробництва (головна класотворча ознака), роллю в суспільній організації праці;

— способом одержання і часткою прибутку суспільного багатства.

Ця інтерпретація сутності класів є однією з багатьох, притаманних сучасній соціальній філософії. Серед них концепція так званої «соціальної дії» М. Вебера, який розглядав класи як відносно самостійні групи людей, що об'єднуються на основі розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики. Інші підходи пов'язують існування класів із психологічними відмінностями, різним морально-інтелектуальним рівнем розвитку людей, їх боротьбою за виживання у конкретних природних умовах тощо.

Нині поняття «клас» дедалі рідше використовується для характеристики соціальної структури суспільства, поступаючись місцем поняттю «страта» (від лат. stratum — шар, пласт), що лежить в основі теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності.

Страта — реальна, емпірично фіксована спільнота, що об'єднує людей на певних загальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює конституювання даної спільноти в соціальній структурі суспільства і протиставлення іншим соціальним спільнотам.

Об'єднання людей у групи відбувається за статусними ознаками: владними, майновими, професійними, освітніми тощо. Ознаки страти та їх кількість визначаються по-різному. Наприклад, німецький соціолог Р. Дарендорф пропонує за основу соціальної стратифікації взяти політичний термін «авторитет», який, на його думку, найточніше характеризує відносини влади і боротьбу між соціальними групами за владу. З огляду на це він поділяє сучасне суспільство на керівників (власників і невласників — бюрократів-менеджерів) і керованих («робітничу аристократію» та низькокваліфікованих робітників).

Американський соціолог Л. Ворнер пропонує визначати соціальну позицію за чотирма параметрами — прибуток, професійний престиж, освіта, етнічна належність. Його співвітчизник Б. Барбер проводить стратифікацію суспільства за шістьма показниками: престиж, професія, влада і могутність; прибуток чи багатство; освіта або знання; релігійна або ритуальна частота; становище родичів; етнічна належність. Протилежної точки зору дотримується французький соціолог А. Турен, вважаючи, що в сучасному суспільстві соціальна стратифікація відбувається не за ставленням до власності, не за престижем, владою, етносом, а за доступом до інформації.

Похідною від теорії соціальної стратифікації є теорія соціальної мобільності— зміни індивідом чи групою соціального статусу, місця у соціальній структурі суспільства. Термін «соціальна мобільність» запровадив у 1927 р. американський соціолог П. Сорокін розглядаючи соціальну мобільність як зміну соціального становища, а не лише перехід осіб з однієї групи в іншу. Відображаючи соціальну динаміку, теорія соціальної мобільності спростовує теорію класової боротьби К. Маркса в умовах капіталістичного суспільства.

За критерієм соціального спрямування розрізняють горизонтальну мобільність— означає перехід з одного місця роботи на інше без суттєвих змін соціально-економічного становища, івертикальну мобільність— просування на найвищі щаблі суспільного становища (здобуття багатства, політичної, військової кар'єри тощо).

До великих соціальних груп, які відіграють надзвичайно важливу роль у суспільному житті, належить і нація (на сьогодні відомо на планеті до 1000 різноманітних етнонаціональних спільнот) — феномен, що все очевидніше стає центром подій сучасної світової історії, привертаючи до себе небувалий інтерес. І це цілком закономірно з огляду на загальнолюдську цінність національного, про що переконливо писав Микола Бердяєв: «Людина входить у людство через національну індивідуальність, як національна людина, а не абстрактна людина, як росіянин, француз, німець або англієць... Національна людина більша, а не менша, ніж просто людина, в ній родові риси людини й ще є риси індивідуально-національні... Мрія про людину й людство, абстрагована від усього національного, є прагнення до погашення цілого світу цінностей і багатств». До того ж нація, національне не є «витвором», «фантазією» націоналістів, як дехто стверджує. Нація є «природний орган людства» (Й. Гердер), тобто його об'єктивне надбання. Інша річ, що цей феномен занадто заполітизований, а тому за ворохом фальсифікацій і спекуляцій не завжди помітна його незаперечна цінність для людства. А з іншого боку — будучи найскладнішим витвором людського співжиття, нація є надзвичайно складним об'єктом пізнання, теоретичного осягнення.

Недаремно М. Бердяєв називав націю «містичним організмом», Б. Струве вважав її «істотою містичною... надприродною та ірраціональною». Тому дослідникам так важко виявити ознаки, які б повністю виражали природу нації та уможливлювали її уніфіковану дефініцію. Так, французький націолог Жозеф Ренан (1829—1892) сутність нації шукав тільки в духовній сфері, пояснюючи, що «нація — це душа, духовна засада. Дві речі, які, правду кажучи, є по суті те саме, творять цю душу, цей духовний принцип. Одна — це спільне визначення багатої спадщини спогадів. Друга — це теперішня згода і бажання жити разом, вияв волі продовжувати та відновлювати цю неподільну спадщину минулого...» Щось подібне писав у 1915 р. й Е. Дюркгейм: «Нація — це людська спільнота, члени якої з етнічних або історичних причин хочуть жити під спільними законами, створивши єдину державу».

Австрійський філософ О. Бауер пов'язує націю зі спільністю характеру людей та єдністю їх історичної долі, а відомий американський соціолог Г. Кон — з інтегративною особливістю ідей. Дещо іншої точки зору дотримувався відомий італійський націолог С. Манчіні, який дав світові чи не найдосконалішу систематизацію об'єктивних ознак нації, виділивши серед них: спільну територію; спільне походження; спільну мову; спільні звичаї і побут; спільні переживання і спільну історичну минувшину; спільне законодавство та спільну релігію. Водночас він зазначив, що перелічених ознак, хоч і досить важливих, недостатньо для утворення і функціонування здорової нації. Навіть у єдності вони будуть «немов мертва матерія, хоча й життєздатна, але в яку ще не внесений подих життя...» Подихом, що оживляє націю, інтегрує її в єдину життєдайну незбориму цілісність, є внутрішня ознака — «національна самосвідомість»— те, що вона створює сама в собі, витворює із самої себе працею, зусиллями власної душі.

Оригінальної думки про природу нації дотримувався російський філософ Л. Гумільов (1912—1992), згідно з якою нація-етнос є «біофізичною реальністю», завжди втіленою в ту чи іншу соціальну групу». Сутність такої реальності визначає «енергія живої речовини», що формується під впливом трьох взаємопов'язаних і водночас відносно самостійних енергетичних потоків: енергії Сонця; енергії розпаду радіоактивних елементів всередині Землі; енергії Космосу, що пробиває іоносферу, досягає нашої планети.

Єдність енергетичних потоків зумовлює, на переконання Гумільова, своєрідну цілісність (емоційну, психологічну, дійову), що позначається на особливостях специфічного фізичного стану людей (ритмах вібрації біострумів), який детермінує їх об'єднання в соціальну групу, яка згодом підкоряє інші етноси, близькі за ритмом, нав'язуючи їм свій ритм, завдяки цьому формуючись у суперетнос — націю. Усі ці точки зору щодо природи нації мають раціональні елементи, оскільки, як свідчить життя, і космічні, біологічні, географічні, психологічні чинники, рівно як і соціальні та особливо духовні, безумовно позначаються на становленні нації, яка є духовно-біосоціальною данністю людства. Формується вона завдяки єдності кількох чинників.

Географічний чинник.Кожна нація має географічні параметри свого буття, «життєву територію», яка є: а) носієм єднальної енергії, що сприяє консолідації певної людності в єдину етнонаціональну спільноту; б) сприяє формуванню специфіки психології, вдачі, характеру нації, визначає зміст світосприймальних категорій; в) гарантом її тяглості, неухильного духовного розвитку і процвітання; г) забезпечує своїми надрами матеріальні умови існування нації. Тому націю визначають як спільноту, що має право на володіння землею, яку одержала від своїх пращурів, і обов'язок передати її в належному порядку своїм нащадкам. Нація, що не вміє берегти свої землі, гине. Такий невблаганний закон життя. Гарантом збереження своєї землі є національна держава як вияв цілеспрямованої творчої волі нації. М. Вебер, визначаючи поняття нації, охарактеризував її як «свого роду почуттєву спільноту, рівнозначною з якою була б власна держава, яка (тобто нація) нормально прямує до витворення її із себе»;

Антропологічно-етнічний чинник.Незважаючи на потужні асимілятивні процеси, кожна нація має свою біоетнічну основу: 1) зовнішньовиявні біологічні особливості (колір волосся, очей, зріст, пігментація шкіри, обсяг черепної коробки тощо). Расова структура української нації охоплює чотири типи: нордійський, понтійський, динарський, остійський; 2) етнічну самосвідомість — відчуття належності до певного етносу; 3) рідну мову. Багато дослідників інтерпретують націю як «мовну спільноту». Всі мови, як і люди, від природи наділені неповторною, єдиною в світовій цілісності, особовістю (внутрішнім духовним ладом). Видатний український лінгвіст Олександр Потебня (1835—1891) зазначав, що «різні мови — це різні інструменти і не тільки щодо вимови, а й стосовно мислення і світовідчуття. Віртуозно можна опанувати лише одним інструментом, в даному разі — рідною мовою. Знання двох мов у ранньому віці, на його думку, не є опанування двох систем, виявлення і передача одного й того ж кола думок, а лише роздвоєння цього кола, що ускладнює досягнення цілісного світогляду і наукової абстракції. Мова — то жива історія народу.

Культурний чинник.Нація настільки постає нацією, наскільки вона виявляє культурно-творчу здатність та хист. Для нації культура є тим, чим для людини її особовість. Відомий дослідник природи нації Фр.-Й. Нойман писав: «Нація — це велике скупчення людей (населення), які внаслідок своєрідних культурних надбань, особливо в літературі, мистецтві та науці чи у сфері політики, витворили самобутню загальну спільноту, яка передається через покоління і головним чином виявляється у спільній мові, спільних рисах вдачі, спільних звичаях, а також у дуже розвиненому відчутті національної спільноти». У дефініції — всі складники культури як націогенетичні чинники. Мова, релігія, філософія, література, малярство, музика, танець, скульптура, архітектура, найрізноманітніші зразки пам'яток матеріальної культури в єдності становлять духовну субстанцію нації. Національна культура входить у плоть і кров народу, творить усю суму його уявлень і сприймань світу, визначає характер його психології; вона є складним і динамічним феноменом. Так, в українській пракультурі Юрій Липа (1900—1977) визначає чотири складники: трипільський, понтійський, готський і києворуський елементи. Ядром національної культури є етнокультура — звичаї, фольклор, народне ремесло, мова;

Історичний чинник.Спільність історичних переживань творить духовні цінності нації. Національна історія, історична пісня, залишки матеріальної культури минулого, старовинні книги, легенди дають неоціненний матеріал для праці душі, збуджують національні почуття, формують свідомість особи, належної до конкретної національної спільноти, відчуття своєї вічності в нації. У пізнанні минулого нація бачить тривалу дію своїх духовних національних прикмет, пізнає себе й на цій основі удосконалює свою духовну природу. Ретроспективний погляд в минуле завжди дає перспективу в майбутнє. Д. Секейрос писав: «Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому... Треба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того, щоб вивчати себе в цілому дзеркалі, щоб іти далі відповідно до реальності нашого часу і весь час дивлячись уперед».

Морально-психологічний чинник.Спільність природно-кліматичних умов проживання, характер виробничої діяльності етносу, перебіг головних подій його історичного шляху, взаємоспілкування формують спільні особливості психічного складу, «національний характер», етнічну мораль, сукупність традиційно закріплених духовних цінностей, норм, правил, вимог, покликаних регулювати вчинки, дії та діяльність як окремих індивідів (етнофорів), так і їх груп. Типовими рисами національної психології та характеру українців, за Д. Чижевським, є: 1) емоційність, сентименталізм, чутливість, ліризм, а також гумор як один із найглибших виявів «артистизму» української вдачі; 2) індивідуалізм і прагнення до свободи, що, з одного боку, засвідчує неухильний потяг до творчості й активності, а з іншого — може вести до самоізоляції, до конфлікту з усім та усіма; 3) неспокій і рухливість як наслідок прагнення «артистичної» натури до переймання нового та одночасно вияв «індивідуалізму», що не хоче мати сталих і міцних основ за власними межами й не здатний віднайти їх у самому собі.

Економічний чинник.Спільність виробничих зв'язків універсального рівня, спільність економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей консолідують людей, надають їх життю конструктивного динамізму, сприяють формуванню ціннісних настанов щодо трудової діяльності.

Виокремлені націотворчі засади слід розглядати лише в їх органічному взаємозв'язку, внутрішній єдності, взаємозумовленості, що дає змогу не лише уникнути хибної вульгаризації, редукціонізму щодо розуміння нації, а й виробити її узагальнюючу характеристику.

Нація (лат. natio — народ) — духовно-соціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і характеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням власної належності до певної етнічної групи та спільністю мови, культури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території («життєвого простору).

Закономірність існування сучасного світу полягає в його багатоманітності. Як природа, так і суспільство прагнуть до індивідуалізації, різноманітності. І роль нації в цьому процесі неоціненна. Кожна нація у своєму своєрідному, оригінальному має вічне, загальне значення. Як не можна припустити, що всі індивідуальні різновидності органічного світу зіллються колись в один біологічний вид, так само неможливо припустити, що все людство колись втратить свої національні особливості. Будь-яка одноманітність, зокрема й етнонаціональна, є не тільки небажаною, але й неможливою, оскільки у живій природі вона тотожна фактичному омертвінню. Тому, прагнучи зберегти свою етнонаціональну багатоманітність, людство засвідчує свою життєздатність сьогодні і в майбутньому.