76. Суспільний прогрес, його історичні типи та проблеми критеріїв.

Зрозумівши суть основних джерел та рушійних сил суспільного прогресу, слід перейти до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч. Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи - песимісти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико-матеріалістичного розуміння прогрес існує об'єктивно, незважаючи на наявність в ньому серйозних протиріч /економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, економічна криза тощо /. Об'єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і заявляється, носить тимчасовий характер і повинен переходити в стабілізацію, а потім в прогрес. Основним критерієм соціального прогресу є розвиток продуктивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні критерії - освіта, рівень демократії та свобода, рівень спілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно-економічних формацій, епох, поворотних моментів тощо. Прогрес буває двох типів - прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в результаті утиску експлуататорських класів і прогрес неантагоністичного суспільства, який є постійним і досягається рівномірно всіма класами та групами суспільства. Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народних мас, особи з об'єкта пригноблення, експлуатації в суб'єкт історичної дії для досягнення нових щаблів суспільного прогресу /наприклад, боротьба за перемогу ринкових відносин в Україні та країнах СНД/.

Уявлення про те, що зміни в світі відбуваються в певному напрямку, виникло в глибокій старовині і спочатку було чисто оціночним. У розвитку докапіталістичних формацій різноманіття і гострота політичних подій поєднувалися з украй повільним зміною соціально-економічних засад суспільного життя. Для більшості античних авторів історії - проста послідовність подій, за якими стоїть щось незмінне; у цілому ж вона малюється або як регресивний процес, що йде по низхідній від стародавнього "золотого століття" (Гесіод, Сенека), або як циклічний кругообіг, що повторює одні й ті же стадії (Платон, Аристотель, Полібій). Християнська історіософія розглядає історію як процес, що йде в певному напрямку, як рух до якоїсь мети встановленою, що лежить за рамками дійсної історії. Ідея історичного прогресу народилася не з християнської есхатології, і з її заперечення.

Соціальна філософія подымающейся буржуазії, що відображала реальне прискорення суспільного розвитку, була овіяна оптимізмом, упевненістю в тому, що "царство розуму" лежить не в минулому, а в майбутньому . Перш за все був помічений прогрес у сфері наукового пізнання: вже Ф. Бекон і Р. Декарт вчили, що не потрібно озиратися на древніх, що наукове пізнання світу йде вперед. Потім ідея прогресу поширюється і на сферу соціальних відносин (Тюрго, Кондорсе).

Просвітницькі теорії прогресу обгрунтували ломку феодальних відносин, на їх основі складалися численні системи утопічного соціалізму. Але раціоналістичним теоріям прогресу був чужий історизм. Прогрес суспільства в теоріях просвітителів мав телеологічного характер, вони зводили в ранг кінцевої мети історії минущі ідеали та ілюзії буржуазії. Разом з тим вже Віко і особливо Руссо вказували на суперечливий характер історичного розвитку. Романтична історіографія початку XIX століття на противагу раціоналізму просвітителів висунула ідею повільної органічної еволюції, що не допускає втручання ззовні, і теза про індивідуальність і непорівнянність історичних епох. Однак цей історизм був однобічно звернений у минуле і часто виступав у ролі апології архаїчних відносин. Більш глибоку трактування прогресу дав Гегель, виступивши як проти просвітницького зневаги до минулого, так і проти помилкового історизму романтичної "історичної школи". Однак, розуміючи історичний прогрес як саморозвиток світового духу, Гегель не міг пояснити перехід від однієї ступені суспільного розвитку до іншої. Його філософія історії перетворюється на теодицею, виправдання бога в історії.

Діалектичний матеріалізм виробив принципово інший підхід до цієї проблеми, висунув і обгрунтував об'єктивний критерій прогресу. Прогрес не є якась самостійна сутність або трансцентентная мета історичного розвитку. Поняття прогресу має сенс лише стосовно до певного історичного процесу або явища в строго певній системі відліку. Цілі, прагнення і ідеали, у світлі яких люди оцінюють історичний розвиток, самі змінюються в ході історії, тому такі оцінки часто страждають суб'єктивністю, непослідовним. Загальна тенденція історичного розвитку - перехід від систем з переважанням природної детермінації до систем з переважанням соціально-історичної детермінації, в основі чого лежить розвиток продуктивних сил. Більш високому рівню розвитку продуктивних сил відповідають і більш складні форми виробничих відносин та громадської організації в цілому, підвищення ролі суб'єктивного фактора. Ступінь оволодіння суспільством стихійними силами природи, що виражається у зростанні продуктивності праці, і ступінь звільнення людей з-під гніту стихійних громадських сил, соціально-політичного нерівності та духовної нерозвиненості - ось найбільш загальні критерії історичного прогресу. У світлі зазначеного критерію суспільно-економічні формації представляють собою закономірні стадії поступального розвитку людства. Але процес цей суперечливий, а типи і темпи його різні. Звідси і зростання соціального песимізму, численні філософські та соціологічні теорії ХХ ст. , Прямо або побічно заперечують прогрес і що пропонують замінити це поняття або ідей циклічного кругообігу (Шпенглер, Тойнбі, Сорокін), або "нейтральним" поняттям "соціальної зміни". Широке поширення отримують також різні концепції "кінця історії" і песимістичні антиутопії. У цьому ж дусі інтерпретуються багато глобальні проблеми сучасності - екологічна, демографічна, продовольча, енергетична, сировинна, загроза ядерної війни, збереження психічного і фізіологічного здоров'я населення.

На закінчення відзначимо, що застосування критеріїв суспільного прогресу при дослідженні розвитку суспільства має носити комплексний характер і не відносно економічної, соціальної, політичної або духовної сфер суспільства, а в цілому, тобто всі сфери розглядаються як частини єдиного цілого , як підсистеми єдиної суспільної системи, що має свою історію.