Філософія права: поняття і предмет

Філософія права — розділ філософи, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства.

Філософсько-правова проблематика привертала до себе увагу мислителів ще давнього світу. Геракліт, Демок-ріт, Фукідід і Гіппій, Антіфонт і Алкадімант, Епікур та багато інших неодноразово звертались до проблем свободи, права, закону. Щоправда, тривалий час питання права,

480

праворозуміння розглядалися фрагментарно як окремі аспекти більш загальних тем. І лише згодом вони стали самостійними об'єктами дослідження, здебільшого як вчення про природне право.

І тільки наприкінці XVIII ст. завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго з'явилося в науковому вжитку поняття «філософія права». Оскільки воно прижилося в юридичній науці, то й сама філософія права вважалась її складовою. На думку Гуго, юриспруденція повинна охоплювати юридичну догматику, філософію права й історію права. Філософія права, згідно з його розумінням, є «частиною метафізики голої можливості (цензура й апологетика позитивного права за принципами чистого розуму), частиною політики доцільності певного правоположення (оцінка технічної і прагматичної доцільності за емпіричними даними юридичної антропології)».

Розробляючи філософську частину вчення про право, Гуго заперечував основні ідеї метафізичного вчення про право Канта, під впливом якого він перебував. Філософія, історія права в його інтерпретації є антираціоналістични-ми, позитивістськими, спрямованими проти природно-правових ідей розумного права.

Самостійною філософською дисципліною філософія права стала завдяки зусиллям Гегеля, який у 1820 р. видав знамениту «Філософію права», що дотепер не втратила своєї значущості. Наука про право, за Гегелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його реалізацію».

Гегель ставить перед філософією права завдання осягнути думки, що покладені в основу права, «осягнути те, що є, оскільки те, що є, є розум». Тобто його тлумачення предмета філософії права зумовлено його ж ідеями про тотожність мислення і буття, розумного і дійсного.

Підходи Гуго й Гегеля щодо змісту філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неогегельянства (Ю. Біндер, В. Дільтей, Р. Кронер, Б. Кроче, К. Паренц), неотомізму (Ж. Ма-ритен, Ж. Дабен, Й. Меснер, А. Ауер), екзистенціалізму (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитивізму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.

481

Філософське праворозуміння справило відчутний вплив як на окремі філософсько-правові підходи і концепції, так і на юридичну науку загалом. З іншого боку, юриспруденція, юридичні теоретичні положення про право, проблеми його становлення, удосконалення і розвитку визначають вектори філософських досліджень правової тематики. Подібним взаємовпливом і взаємодією філософії та юриспруденції відзначаються майже всі сучасні підходи до права незалежно від системи, до якої вони належать, — юридичної науки чи філософії.

Оскільки філософсько-правові концепції XX ст. розвиваються зусиллями філософів і юристів, це зумовлює певну розбіжність між ними щодо розуміння предмета, цілей і завдань філософії права.

Так, серед загальних проблем теорії права німецького правознавця А. Кауфмана перебувають такі питання, як людина у праві, право як міра влади, співвідношення природного права і правового позитивізму, права і моралі, подолання правового релятивізму, онтологічна структура права тощо. Французький професор права Г. Шварц-Ліберман фон Валендорф вбачає сенс філософії права в аксіологічно-му підході до позитивного права, оскільки філософія, на його думку, за своєю суттю є встановленням ієрархії цінностей щодо навколишнього світу.

Австрійський дослідник Г. Луф як основні проблеми філософії права виокремлює: поняття і сутність права, джерела права, дію права, співвідношення права і моралі, природне право, справедливість тощо. Іспанські правознавці П. Бельда і Х.-Ф. Лорка-Наваретт, вказуючи на важливість дослідження сутності права, особливу увагу звертають на необхідність аналізу принципів природного права, що зумовлені природою людини, та на з'ясування зв'язку природного права з позитивним.

У філософсько-правовій концепції німецького мислителя К. Роде філософія права, за своєю суттю, постає як історія філософії права, в якій він виокремлює три основні етапи: філософію права античності, християнську філософію права і філософію права Нового часу — від Макіа-веллі до сучасних авторів.

У контексті екзистенційного підходу до права (В. Май-хофер, Е. Фехнер, К. Коссіо) основне завдання філософії права полягає в розумінні й тлумаченні права як екзистенційного явища, в його розрізненні й співвідношенні з офіційним законом (позитивним правом). У цьому аспекті екзистенційне право постає як справжнє (автентичне)

482

право (як вияв «справжнього існування», екзистенції), а закон (позитивне право) — як щось несправжнє, відчужене від людини, а отже, як таке, що суперечить його екзи-стенційній сутності, як знеособлена об'єктивована форма вияву «недійсного існування».

У неопозитивістській концепції (О. Вайнбергер, П. Ко-лер, П. Штрассер та ін.) філософія права охоплює аналіз структурних проблем права, загальні юридичні поняття й основні теоретичні проблеми правової науки, теорію справедливості та юридичне вчення про методи.

З точки зору представників неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Месснер) філософія права має вивчати природне право, яке онтологічно притаманне людині з часів її творення Богом, тобто яке походить від вічного закону, що є джерелом усіх інших законів і загальним законом сві-тобуття. Природне право розглядається ними як ідеальний порядок людських дій, а тому йому мусить відповідати позитивне право і його застосування на практиці.

Отже, предметну сферу сучасної філософії права визначають проблеми природи і сутності права, його специфіка та особливості, співвідношення права з іншими соціальними нормами, питання сенсу, місця і значення права в системі філософського вчення про світ, людину, форми і норми соціального життя, про методи пізнання, систему цінностей тощо.

Буття права передбачає й охоплює правову визначеність й упорядкованість світу людського буття, праворозуміння і правовий підхід до основних відносин, форм, інститутів і установ у суспільному житті людей. Тому предметна сфера філософії права традиційно охоплює й проблеми філософії держави. Держава, як відомо, встановлює, підтримує і втілює в життя норми права, забезпечує їх загальнообов'язковість можливістю застосування відповідного державного примусу. Щоправда, сфера філософського правоана-лізу не обмежується лише законодавчою, правозахисною діяльністю держави. До філософсько-правового інтересу належать такі проблеми, як право і держава, людина — суспільство — держава, правові форми реалізації функцій держави, держава як правовий інститут, нація — право — держава, правова держава як реалізація ідей домінування права тощо.

Основний сенс предметного калейдоскопа філософії права формулюють як проблему розрізнення і співвідношення права та закону. Вона репрезентує предметну сферу і теоретичний простір, у межах якого вся проблематика пра-

483

ворозуміння (від поняття права до правового розуміння закону і держави) може бути адекватно осмислена і розгорнута у філософське вчення.

Проблема розрізнення і співвідношення права і закону має визначальне значення для будь-якого теоретично послідовного праворозуміння. В онтологічному аспекті розрізнення права і закону (у різних його варіантах), дає змогу розкрити об'єктивні сутнісні особливості права, наявність яких у законі дає змогу охарактеризувати його як правове явище — як явище, що відповідає сутності права, як зовнішній вияв і реалізація правової сутності.

У теоретико-пізнавальному аспекті ця концепція постає необхідною гносеологічною моделлю теоретичного осягнення знань та істини про закон у формі певного поняття права. В аксіологічному аспекті вона розкриває об'єктивну природу і специфіку цінностей права, що як особлива форма належного, мета і ціннісне начало визначає ціннісно-правове значення конкретного закону і держави.

Отже, концепція розрізнення права і закону забезпечує процес переходу бід простого, буденного розуміння права як суб'єктивної владної данності у формі закону до істинного знання про право, його об'єктивні особливості, природу й сутність та адекватні й неадекватні форми його вияву, і на цій підставі окреслює предметну сферу філософії права.

Як самостійна теоретична загальнонаукова дисципліна (подібно до теорії держави і права, соціології права, історії правових і політичних вчень тощо) філософія права виконує певні загальнонаукові функції методологічного, гносеологічного, аксіологічного характеру. У взаємозв'язку з іншими видами і засобами вивчення права вона є найвищою духовною формою пізнання права, осягнення й утвердження його сенсу, цінності та знання в життєдіяльності людини і людства загалом.

Сутність права

Основним поняттям філософії права є «право» (лат. jus), а відповідь на запитання «що таке право?» має для неї фундаментальне значення. Єдиної вичерпної відповіді на нього немає, її пошуки є актуальними дотепер. На підставі узагальнень різних визначень права, які репрезентують різні напрями вияву його природи, заслуговують на увагу такі дефініції:

484

— право — це принцип формальної рівності людей у суспільних відносинах;

— право — це загальна і необхідна форма свободи у суспільних відносинах людей;

— право — це загальна справедливість. Наведеним визначенням властива внутрішня смислова рівноцінність, оскільки формальна рівність такою ж мірою передбачає свободу і справедливість, як справедливість — свободу і рівність. Отже, смисловими компонентами права, його об'єктивними сутнісними особливостями, принципами є формальна рівність, єдиний масштаб, рівна міра свободи індивідів та загальної справедливості, які загалом виражають природу, сенс і специфіку права, фіксують розуміння права як самостійної сутності.

Поняття «рівність» репрезентує певну абстракцію, тобто є наслідком свідомого абстрагування від відмінностей, властивих об'єктам, що зрівнюються. Зрівнювання передбачає зосередження на відмінностях як зрівнювальних об'єктів.

Критерієм правового зрівнювання людей є свобода індивіда у суспільних відносинах, що визнається й утверджується у формі його правоздатності та правосуб'єктно-сті. У цьому полягає специфіка правової рівності та права загалом.

Правова рівність — рівність вільних і незалежних суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою.

Там, де існує поділ людей на вільних і невільних, невільні є не суб'єктами, а об'єктами права і на них принцип правової рівності не поширюється. Отже, правова рівність — це рівність вільних і рівність у свободі, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів. Право діє і промовляє мовою і засобами саме такої рівності, завдяки цьому виступає загальною і необхідною формою буття, вияву та реалізації свободи у процесі спільної життєдіяльності людей. Правова рівність, як і будь-яка інша рівність, абстрагована від реальних, фактичних відмінностей тих, кого вона зрівнює, а тому вона має формальний характер.

Право як форма відносин за принципом рівності не усуває (і не може усунути) початкових відмінностей між людьми, а лише їх формалізує, упорядковує за єдиним критерієм, трансформує невизначені фактичні відмінності у формально-визначені права вільних, незалежних, рівних індивідів. У цьому полягають специфіка, сенс, межі та цінності правової форми опосередкування, регуляції й упорядкування суспільних відносин. Формально право — це

485

лише правоздатність, абстрактна вільна можливість набути (у згоді із загальним масштабом і рівною мірою правової регуляції) своє, індивідуально-визначене право на даний об'єкт. За формальної рівності й рівної правоздатності різних людей їх реально набуті права неодмінно (у зв'язку з відмінностями між людьми, їх реальними можливостями, умовами та обставинами життя тощо) будуть нерівними: життєві (фактичні) відмінності, піддані виміру й оцінці права з його загальним масштабом і рівною мірою, дають в результаті відмінності щодо набутих, особисто належних конкретному суб'єкту прав Відмінності осіб щодо набутих прав — необхідний результат дотримання, а не порушення принципу їх формальної правової рівності, рівної правоздатності.

Право — це лише рівний для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному. Незважаючи на те, що на різних етапах історичного розвитку права змінюються обсяг і зміст, місце і роль принципу правової рівності у суспільному житті, все ж він має універсальне значення для всіх історичних типів і форм права й виражає специфіку та прикметну особливість правового способу регулювання суспільних відносин вільних людей. Скрізь, де діє принцип формальної рівності, наявні правове начало і правовий спосіб регуляції Де діє право, там функціонує принцип правової рівності. Де відсутній принцип рівності, там відсутнє право як таке. Тобто існує внутрішній взаємозв'язок правової рівності та всезагальності правової форми, яка, отже, не є випадковістю, чимось зовнішнім стосовно права. Така формальність — внутрішньо необхідна, закономірна для будь-якого права. Вона єдино можливий спосіб вираження суті відносин, що охоплюються й регулюються правом, міри свободи індивідів за єдиним масштабом рівною мірою.

Дозволи і заборони, які продукує право, формують нормативну структуру свободи в суспільному бутті людей, межі досягнутої свободи, між свободою і несвободою на відповідному етапі суспільного розвитку.

Свобода є складним явищем як для розуміння, так і для практичного втілення у формах, нормах, інститутах, відносинах суспільного життя. У своєму прагненні від несвободи до свободи чи до вищого рівня свободи люди не мають ні вродженого досвіду свободи, ні чіткого розуміння якісності стану (свободи). Ш. Монтеск'є, який мав чи не найчіткіші уявлення про складнощі суспільної філософи, у пра-

486

ці «Дух законів» (1748) зазначив, що слово «свобода», як жодне з інших, має надзвичайно велику кількість значень. Одні називають свободою легку можливість скинути того, хто має тиранічну владу; інші — право обирати того, кому вони повинні підкорятися; треті — право носити зброю і чинити насилля; четверті — її привілей бути керованими особою їх національності тощо. Тому, на перший погляд складається враження про свободу як своєрідний шматок глини, з якого можна зліпити будь-яку фігуру, образ за велінням душі чи уяви. Насправді свобода приходить у світ і утверджується в ньому в дещо незримому, але чітко означеному одязі права у формі правопорядку, відповідальності, дозволів і заборон, правопорушень. Саме такою є реальна буттєвість свободи. (Люди є вільними настільки, наскільки є рівними, і рівними — наскільки вільні). Неправова (безправна) свобода, свобода без всезагального масштабу та єдиної міри, тобто «свобода» без рівності — це ідеологія елітарних привілеїв. А так звана «рівність» без свободи — ідеологія рабів, пригнічених мас із їхніми вимогами ілюзорної «фактичної рівності», підміною різностей зрівнялівкою. Тому існує альтернатива: або свобода у правовій формі, або свавілля, тиранія, насилля, де немає місця принципу права. Третього не дано.

Свобода та її значення у людському бутті нерозривно пов'язані з місцем і роллю права у суспільному житті. Неухильно прогресуюче вивільнення людей від різних форм залежності, гніту чи тиску — це водночас і прогрес у правових (державно-правових) формах вияву, існування та захисту цієї прогресуючої свободи. У такому контексті всесвітню історію можна розглядати як поступальний рух до дедалі більшої свободи всезростаючої кількості людей, які набувають статусу формально рівних суб'єктів права.

Історичний розвиток свободи і права у людських відносинах є прогресом рівності людей як формально (юридично) вільних осіб. Тільки через механізм права (формально-правової рівності) невільна на перших порах маса людей поступово у процесі історичного розвитку стає вільною. Правова рівність робить свободу можливою і дійсною у всезагальній нормативно-правовій формі, у вигляді певного правопорядку, про що свідчить світовий досвід розвитку свободи, права, рівності в людських стосунках. Щоправда, за фальсифікації чи хибного тлумачення сутності права (коли його розглядають як будь-які забаганки владних структур, законодавство, що може мати довільний, антиправовий характер) право і свобода, право і рівність

487

можуть протиставлятись. Такі протиставлення, що здебі льшого переслідують певні соціально-політичні інтереси, далекі від наукових, оскільки змісту понять, що протиставляються, надають довільних значень.

Якщо йдеться про свободу, а не про привілеї, свавілля, то вона просто неможлива без принципу і норм рівності, без загального правила, єдиного масштабу і рівної міри свободи, тобто без права. Свобода не лише не протистоїть правовій рівності, вона можлива лише за такої рівності, втілена в ній. Свобода і рівність невіддільні, вони передбачають одна одну Адже визначальною фігурою свободи у її людському вимірі є вільна особа як необхідна основа правоздатності й правосуб'єктності А свободу індивідів можна виразити тільки через загальний принцип і норми рівності цих індивідів у певній сфері й формі їх взаємовідносин. Право — всезагальний масштаб і рівна міра саме і передусім свободи людей. Вільні індивіди — носії, суть і сенс права. Там, де заперечується вільна особистість, правове значення фізичної особи, там немає і не може бути права, правових індивідуальних, колективних, інституційних суб'єктів права, правових законів і правових відносин як у суспільстві, так і в конкретних сферах суспільно-політичного життя.

Розуміння права як рівностей (загального масштабу і рівно) міри свободи людей) охоплює собою і справедливість (лат. justitia) як його внутрішню властивість і якість Справедливість належить до поняття права. Право завжди справедливе і є носієм справедливості, яка, власне, тому і справедлива, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність (суть, начала права, сенс правового принципу загальної рівності й свободи).

Діяти справедливо означає діяти правомірно, відповідно до загальних і рівних вимог права. Такий правовий сенс справедливості має чи не найяскравіше адекватне відображення в образі давньогрецької богині справедливості й правосуддя Феміди, яка наглядала за тим, щоб ні люди, ні боги не порушували законів. її зав'язані очі, терези в руках як символи безсторонності дохідливо відображають уявлення про властиву праву загальнозначимість, імперативність, абстрактно-формальну рівність, тобто його внутрішню єдність із справедливістю. Його вимоги абсолютно однакові щодо всіх, в тому числі й носив влади, які встановлюють певне правоположення. Справедливість — це самовияв, самосвідомість, самооцінка права, водночас і

488

правова оцінка всього неправового. Іншого принципу, окрім принципу права, справедливість не має

Заперечення правового характеру і сенсу справедливості призводить до того, що за справедливість можуть видавати якесь неправове начало: вимоги зрівнялівки чи привілеїв певним категоріям суспільних індивідів, певні політичні, економічні, соціальні, світоглядні уявлення, інтереси тощо. Такі неправові дії неодмінно поринають у сферу суб'єктивізму і релятивізму, породжують безліч про-тиборних неправових уявлень про справедливість і право, односторонні посягання окремого начала на всезагальність. Хоча насправді вони є лише особливими сферами у загальному просторі буття і дії права та правової справедливості, специфічними об'єктами, а не суб'єктами справедливої правової регуляції.

У кожній системі суспільних відносин є особливі інтереси і домагання, а тому вони повинні отримати у праві своє справедливе формулювання, задоволення і захист. А це можливо лише тому, що справедливість не зливається з цими домаганнями і не є нормативним вираженням якогось одного із цих інтересів. Вона, репрезентуючи загальне правове начало, піднімається над усім цим партикуляризмом (прагнення певних частин цілого до реалізації своїх інтересів), на єдиних терезах правової регуляції і правосуддя зважує й оцінює їх формально — рівним, а тому й однаково справедливим для всіх правовим мірилом.

У просторі загальності й загальнозначимості принципу правової рівності і права як регулятора суспільних відносин вільних суб'єктів тільки правова справедливість критерієм правомірності чи неправомірності всіх інших посягань на роль і місце справедливості. Віддаючи належне кожному, вона робить це єдино можливим, загальним і рівним для всіх правовим чином, відкидаючи привілеї та утверджуючи свободу.

Право ι закон

Обов'язковість ή однаковість правових норм досягається дією закону (лат. lex) як усталеного зв'язку між діями і вчинками людей та їх наслідками. Саме закон, за словами Ж.-Ж. Руссо, є необхідною умовою громадянської асоціації та співжиття. Адже право не лише гарантує рівну міру свободи, справедливості, але й накладає на людей зобов'язання, виконання яких необхідне для забезпе-

489

чення прав інших, що досягається дією закону У процесі законодавства право набуває статусу закону (позитивуєть-ся), тобто йому надається форма загальності й визначеності. Тому закон не просто взаємопов'язаний із правом, а є необхідною загальнообов'язковою формою його об'єктивації, виразу і дії в суспільному житті.

Закон і право, на переконання українського філософа Михайла Драгоманова, є вираженням волі народу, і тільки на цьому має бути побудований закон. Тому право час то визначається як владна загальнообов'язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон у конкретний час і в конкретному суспільному просторі За такої тотожності права і закону вживається поняття «пози тивне право»

Закон, на відміну від права, яке з'являється спонтанно у ході природного плину людського буття, формується людьми свідомо й цілеспрямовано. А тому він не може не відображати корисливих інтересів законодавця. Закон може бути знаряддям реалізації права, а може і суперечити праву, бути повністю або частково формою офіційного визнання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і неправових вимог, дозволів чи заборон. Недаремно Гегель зазначав, що законодавство може спотворити зміст права: «те, що є закон, може бути відмінним від того, що є право в собі». Ось чому в політиці розрізняють закони правові та неправові, авторитарні, які є тільки законодавчо оформленим свавіллям. Стає зрозумілим, чому прийняття законів є предметом гострої політичної боротьби, безпосередньо пов'язаної із змаганнями різних корпоративних сил за державну владу, за участь в її здійсненні. Але за будь-яких обставин дієвість та ефективність прийнятих законів як сили дотримання встановленого порядку й справедливості буде залежати від того, наскільки вони адекватні праву. Як правове явище закон виступає тільки у формі об'єктивно обумовлених властивостей права. Тільки за таких обставин закон стає правовим законом, тобто правом, що одержало офіційну форму визнання, конкретизації й захисту.

Правовий закон — адекватне вираження права в його офіційному визнанні, загальнообов'язковості, визначеності й конкретності

Набуття законом такого статусу є складним процесом. Він передбачає не лише врахування об'єктивних властивостей і вимог права, що є першою і необхідною умовою, й залежить від багатьох інших об'єктивних і суб'єктив-

490

них соціальних, економічних, політичних чинників. Невідповідність закону праву може бути спричинена особливостями суспільно-політичного ладу, що не визнає право, а також неправовою позицією законодавця або низькою правовою, законодавчою культурою тощо. Буває, що всі ці чинники виявляються водночас.

Так за командно-адміністративної системи домінувало розуміння права лише як юридично визначеної міри свободи, як вираження в законах державної влади панівних у суспільстві економічно-політичних, соціальних інтересів владної бюрократи. Таке спотворене ототожнення права й закону породило ілюзію всесилля закону, і замість очікуваного зміцнення закону виявилась його широкомасштабна девальвація, недієвість, правовий нігілізм.

Нерозрізнення права і закону, переважання закону над правом стало підґрунтям політичного волюнтаризму, на-півпараноічноі тиранії Сталіна, систематичного терору і породженої ним «летаргії послуху» тощо. Звичайній сваволі було надано видимість закону.

Для уникнення появи законів, що порушують право, людство виробило й утвердило систему спеціальних інститутів, процедур і правил як законотворчої діяльності, так і контролю за відповідністю закону праву Йдеться про систему противаг у відносинах між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади, загальносудовий, конституційно-судовий, прокурорський контроль за правовою якістю закону.

Закон не має іншої сутності, крім сутності права. Загальнообов'язковою силою володіє тільки правовий закон. Інакше слід було б визнати, що нічого власне правового не існує, що за підтримки сили і насилля можна будь-яке свавілля видати за «право» і «справедливість». Загальнообов'язковість правового закону зумовлена його правовою природою і є наслідком загальнозначущості об'єктивних властивостей права, показником соціальної потреби і необхідності дотримання, конкретизації та захисту принципу й вимог права у відповідних офіційних актах і постановах. Не право є наслідком офіційно-владної загальнообов'язковості, а ця обов'язковість є наслідком права (державно-владна форма вияву загальнозначимого соціального сенсу права). Отже, загальнообов'язковість правового закону зумовлюють:

— об'єктивна природа права, що постає як воля законодавця (офіційно-владне опосередкування між вимогами права і формою їх конкретного законодавчого вираження);

491

— об'єктивні умови, необхідні для появи та дії правових законів, тобто міра зрілості соціуму.

Неправовий закон позбавляє правове буття об'єктивності. Його сутністю і принципами є тільки владні установлення у формі загальнообов'язкових норм. Але й за таких обставин право існує: з одного боку, як заперечення антиправового закону, а з другого — як те, що заперечується цим законом. Адже офіційне заперечення об'єктивної природи права, хоч і в негативній формі, але визнає наявність того, що заперечується. Заперечення не означає усунення того, що заперечується. Неправовий закон не може відмінити об'єктивні властивості права. Правовий принцип рівності, справедливості та свободи людей за будь-яких обставин зберігає свою об'єктивну загальнозначимість, є основою для критики наявного насилля та свавілля, єдино правильним орієнтиром до бажаної правової перспективи — правового закону.

Право або правовий закон мають різні форми своєї буттєвості: правові норми, відносини, свідомість, правосу-б'єктність, правові процедури, процесуальні форми тощо. Відмінність між ними є не сутнісною, а функціональною. Сутність єдиного принципу формальної рівності існує, наприклад, у правовій нормі — правилах поведінки суб'єктів права; правових відносинах — взаємовідносинах формально рівних, вільних і незалежних суб'єктів права; правосвідомості — усвідомленні сенсу і вимог принципу права учасниками правового співтовариства; правосуб'єктнос-ті — визнанні індивідів та їх об'єднань формально рівними, вільними і незалежними суб'єктами правового спілкування; правових процедурах — рівному і справедливому порядку набуття та реалізації прав і обов'язків усіма суб'єктами. Отже, право наявне в усіх правових формоутвореннях, де буттєвим є принцип формальної рівності.

Рівність як принцип права має важливе значення і з точки зору інших типів соціальної регуляції — моралі, релігії, естетики тощо. В їх взаємодії з принципом рівності простежується правове начало. Як правило, звертають увагу на два взаємопов'язаних аспекти такої взаємодії: 1) моральне, релігійне, естетичне ставлення (розуміння, оцінка, застосування) до певного правового принципу і 2) визнання та втілення у праві цього ставлення — домагання (морального, релігійного тощо) із врахуванням специфічних особливостей та вимог принципу правової рівності.

У першому випадку йдеться про моральні, релігійні, естетичні форми усвідомлення права і відповідні домагання

492

на їх правове визначення. Звідси беруть витоки моральне і релігійне право. У другому — про правову форму усвідомлення і вираження цих видів праводомагань. Сюди відносять різноманітні історично змінні напрями, форми і способи правового визнання і закріплення прав та свобод людей у сфері моралі, релігії, естетики тощо.

Особливості й форми поширення принципу правової рівності на ці сфери духовного життя, способи правового захисту відповідних запитів та інтересів людей, умов для їх задоволення належать до суттєвих характеристик історично досягнутої межі прогресу права і свободи, розвитку форм суспільної свідомості та видів соціальної регуляції.

Утвердження принципу верховенства права передбачає законодавче визнання, закріплення і захист усіх юридично значимих аспектів свободи людини як духовної особистості, як вільного, незалежного й автономного суб'єкта в усіх сферах суспільного життя.

Відповідні сучасні вимоги щодо цього втілені в Конституції України (1996), в якій проголошено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, що головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, що включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних та інших інтересів, які не посягають на права і свободи інших людей. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.

Суттєвим щодо конституційно-правового закріплення моральної, релігійної та загалом духовної свободи й автономії особи є положення Конституції про захист державою гідності особи; про право кожної людини на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла; про гарантування таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; про особисту і сімейну таємницю тощо.

Таке правове визначення, закріплення і захист свободи особи у відповідних сферах суспільного життя є необхід-

483

ною умовою нормального буття і функціонування не лише неправових соціальних норм і регуляторів (моралі, релігії, етики, естетики тощо), але і самого права у загальній системі соціальних норм і соціальної регуляції суспільства.

Право, правовий принцип погодження співбуття і дії різних видів соціальних норм (моралі, етики, релігії тощо) здатні надати цим соціальним регуляторам певну системну єдність.

Людина і право

Право само по собі не є дієвим. Діють вільні люди, які у своїх взаємовідносинах є суб'єктами права. Суб'єкт (особа) тому й виступає правовим суб'єктом, що уособлює правове буття, принцип права і виступає його носієм і реалі-затором. Тож правоздатність і правосуб'єктність людей є правовими характеристиками вільних індивідів у їх взаємовідносинах, а також необхідними формами реалізації цієї свободи людей, тобто буття права.

Поняття «правоздатність», «правосуб'єктність» виражають певний індивідуальний вимір, стосуються фізичних осіб, а не надособових об'єднань чи формувань. Це принципово важливо, оскільки тільки там, де вільні фізичні особи є суб'єктами права і правових відносин, можливі й інші суб'єкти права («юридичні особи»), можливі правова рівність і свобода в організації, функціонуванні та взаємовідносинах різноманітних спілок, асоціацій, соціально-політичних, національних, державних утворень.

Право — явище історичне. Історизм стосується як буття права, так і форм його вияву. Становлення сутності права і виникнення правових явищ та відносин відбувається одночасно і в межах одного процесу. Людина хоч і є правовою істотою, але такою була вона не завжди. Якби люди були завжди рівними, а отже, і вільними, то і проблем свободи, рівності, справедливості перед людством не існувало б. Але людина, на відміну від інших живих істот на Землі, здатна, завдяки своїй інтелектуальній, вольовій природі, шляхом самовдосконалення і розвитку досягти гідних собі політично-правових форм організації свого суспільного буття. Інша річ, що різні люди і народи по-різному долають шлях розвитку своєї правової природи. Одні вже досягли висот свого правового спілкування, забезпечивши панування прав і свобод, інші дотепер не можуть вивільнитись від доправових умов свого суспільного жит-

494

тя. Досвід людства свідчить про величезні труднощі, які необхідно здолати на шляху визволення від стереотипів поведінки, породжених рабством, деспотизмом, тоталітаризмом, щоб утвердити в суспільному житті ідеї свободи, рівності, справедливості, тобто право.

Еволюція уявлень про права та їх реалізацію нерозривно пов'язана з етапами соціально-економічної зрілості конкретної суспільної організації, з рівнем загальнокультурного розвитку людства, його гуманізації. Від обсягу правоздатності, переліку суб'єктів права у різні епохи можна визначити, кого з людей і якою мірою певна система права визнає правочинними.

Так, в античному світі панувала доволі проста система: вільні люди — суб'єкти права і раби — об'єкти права. Раб не вважався людиною, а був лише «річчю», «здатним до мовлення знаряддям» праці. У середньовіччі вже не було такої поляризації між правоздатністю вільного і безправ'ям раба. За станово-ієрархічної структури тогочасного суспільства з'являється і розгалуженіші та деталізованіші структури правового спілкування. Різний соціальний статус певної групи людей зумовлював і різні рівні прав людей у загальній феодальній системі прав — привілеїв. Принцип правової рівності став поширюватись на широше коло людей і відношень, щоправда, в їх становій диференціації й обмеженості. Тому права тогочасної людини були становими правами. За повної чи часткової несвободи значної частини населення (кріпаків) право було правом — привілеєм. Суб'єктом його визнавалась не людина взагалі (як представник людського роду), а лише привілейована людина — як представник певного роду, стану, групи з певним соціальним становищем і рівнем матеріального багатства. До речі, привілейована людина буттєва на всіх етапах історичного шляху людства: від витоків суспільного буття і до сучасної концепції прав людини. Сучасним типом такої привілейованої людини є громадянин (людина як член конкретної держави), а останньою формою прав привілейованої людини є права громадянина (в їх співвідношенні з правами людини).

Становлення і розвиток прав людини нерозривні з еволюцією змісту самого принципу правової рівності у різні епохи і в різних суспільних утвореннях.

Ідеї загальної рівності людей виникли ще в давні часи, розвиваючись згодом у різних формах і напрямах, наповнюючись на різних історичних етапах досконалішим змістом. Подібна еволюція властива практичному їх втіленню

495

у правових актах. Первинні моделі загальної рівності мали станово-обмежувальний характер. Згодом вони зазнали модернізацій шляхом збагачення змісту, поширення на інші соціальні групи й країни. Логіку формування юридичних норм і конструкцій у сфері прав і свобод людини планети можна простежити на підставі спадкоємності таких всесвітньо відомих правових актів, як англійські — Велика Хартія Вольностей (1215), Петиція про права (1628), Декларація прав (1688); американські — Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки (1776), Конституція США (1787); французька Декларація прав людини і громадянина (1789), які значною мірою сприяли вияву універсального характеру прав людини, що були визнані сучасним світовим співтовариством і закріплені в Загальній декларації прав людини (1948), Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1968) і рекомендовані для утвердження через систему міжнародно-правових норм і засобів у всіх державах світу.

Визнання і захист прав та свобод людини стали могутнім чинником, орієнтиром прогресивного розвитку людства в напрямі співтовариства правових держав, критерієм гуманізації їх внутрішньої та зовнішньої політики. Безумовно, від декларацій про права людини до їх реалізації — велика відстань, але, як свідчить історія, без таких декларацій шлях до бажаної правової дійсності ще довший.

Правова держава

Розуміння закону як правового явища передбачає наявність у ньому об'єктивної загальнозначимості, яка має бути визнаною, нормативно конкретизованою, захищеною можливістю застосування примусових заходів щодо правопорушників тощо. Бажане може набути буттєвості лише за державно організованого життя суспільства, тобто передбачає необхідний зв'язок права і держави. При цьому держава виступає правовим інститутом, необхідним для зведення загальнозначимого права у загальнообов'язковий закон з відповідними санкціями для утвердження і захисту правового закону.

За словами М. Бердяева, людство не може жити поза державою, поза онтологічними засадами влади. Воно му-

496

сить бути підпорядковане закону, дотримуватися його. Скасування закону держави для людства, ураженого гріхом, є поверненням до тваринного стану. Державу він розглядав як об'єднуючу, впорядковуючу та організовуючу силу.

Однак такою держава може бути липіе за умови забезпечення прав і свобод своїм громадянам, тобто коли вона буде правовою державою. Термін «правова держава» (Rechtstaat), незважаючи на тривалу історію теорії держави, запровадили лише у XIX ст. німецькі автори К. Ве-лькер, Р. фон Моль, І. Аретин та ін. В англомовній літературі він не вживається. Його еквівалентом є поняття «правління права» (rule of Law).

Теоретичні концепції правової державності мають багату історію, своїм корінням сягають античності. Це, зокрема, ідея справедливого влаштування полісу, його влади і законів, розумного розподілу повноважень між різними гілками влади, розрізнення правильних і неправильних форм її організації, верховенство закону в організації взаємовідносин держави і громадянина тощо. Античному світу була відома ідея про розумність і справедливість такої політичної форми суспільного життя людей, за якої право, завдяки визнанню і підтримці влади, стає владною силою, тобто загальнообов'язковим законом, а публічно-владна сила, що визнає право і впорядкована (обмежена) та виправдана ним, стає справедливою державною владою — такою, що відповідає праву.

Вчення про державу розвивали Солон і Ксенофонт, Про-тагор і Сократ та чи не найбільше — Платон і Арістотель.

Платонівська теорія, викладена у «Державі» і «Законах», була нормативною теорією ідеальної («найкращої») держави, побудованої на принципах добра і справедливості. Доброчесність — це знання. Ця фундаментальна ідея пронизувала «Державу» Платона. Його ідеальна держава засновується на знанні, оскільки, щоб робити добро, треба знати добро. Держава стане досконалою лише тоді, коли до влади прийдуть носії найбільшого знання — філософи. Лише їхні знання, як основа філософського мистецтва управління державою, дають їм право на владу. У словах Платона, що саме філософу доступне знання про благо, — не хизування всевідан-ням, а усвідомлення того, що існує певне об'єктивне мірило і що знання краще від здогадів. Державний діяч має розуміти, що сприяє зміцненню держави, а що ослаблює її; знати, що таке благо і що потрібно для добробуту

497

держави. Він повинен знати державу не у випадкових її різновидах, а в її справжній сутності.

На думку Платона, різні люди мають неоднакові здібності, тому виконують різні види роботи різної якості. Вправності набувається лише там, де люди присвячують себе праці, до якої мають природний хист. У досконалій державі кожен має «робити своє» відповідно до своїх здібностей. Хто придатний виконувати роботу, а не керувати, має виробляти необхідні для життєдіяльності суспільства матеріальні продукти (ремісники). Хто має дар керувати, тільки під контролем і під проводом інших повинні охороняти державу (військо). Хто покликаний виконувати вищі обов'язки, мають керувати державою (філософи). За цією схемою філософ-правитель не є людиною винятковою, його право на владу виправдовується тим самим принципом, що діє в суспільстві.

Кожна з цих груп має свої завдання і живе у своїх умовах, утворюючи окремий суспільний стан. Отже, ідеальна держава Платона станова. Трьом здібностям цих станів відповідають три життєві сили, три частини, з яких складається душа, бо існує точна аналогія між державою та індивідом. Частини держави (стани) повинні мати ті самі чесноти, що й частини душі: чеснотою владарів-філософів є мудрість, охоронців — мужність, ремісників — самовладання. Коли кожен стан робить своє, постає гармонійний устрій держави — устрій справедливості.

Платонівська інтерпретація суспільного поділу праці як принципу побудови ідеальної держави справила неоціненний вплив на формування теорії поділу влади у Новий час, хоч у Платона така теорія відсутня. Його владарі-філософи мають усю сукупність державно-владних повноважень: почергово законотворять, управляють, судять.

Вагомий внесок у розвиток античної політико-правової думки зробив Арістотель, ідеалом якого було конституційне правління, а не монархічне, навіть, якщо це було правління освіченого царя-філософа. Арістотель вважав верховенство закону ознакою досконалої держави. На його думку, Платон помилявся, протиставляючи правління мудрості правлінню закону. Навіть наймудріший державець не може обійтися без закону, оскільки закон втілює неупередженість, якої не має жодна людина незалежно від рівня та обширу знань. Політичні відносини, якщо вони передбачають свободу, не повинні звільнити підданих від відповідальності, а це можливо, коли правителі й піддані мають легальний статус. Влада і авторитет закону не ви-

498

ключають повноважень певного органу управління, а надають його діяльності такої моральної переконаності, якої за інших умов йому не мати Керуючись твердженням Платона, що «довершена людина є найкращою з тварин, але коли вона не дотримується закону і права, вона гірша від усіх», Арістотель твердив, що закон є необхідною умовою цивілізованого життя, що при його творенні колективна мудрість людей (народна думка) має більшу цінність, ніж плід думки наймудрішого законодавця. Тому знання народу слід сприймати не як небажану обставину, а як норму законотворчої діяльності.

Для розвитку теорії та практики правової держави особливо важливими були судження Арістотеля (пізніше — Полібія, Цицерона) про розрізнення «справедливих» (з пануванням правових законів) і «несправедливих» (деспотичних) форм правління Справедливе правління передбачає благо для всіх (сюди Арістотель відносив монархію, аристократію та політію (помірну демократію)), несправедливе — блага лише для правлячого класу (тиранія, олігархія та крайня демократія, або правління натовпу).

У контексті теорії поділу влади заслуговує на увагу концепція змішаного правління, запропонована Полівієм у пращ «Загальна історія» Він проаналізував повноваження «трьох влад» у римській державі: владу консулів, сенату і народу, які виражали відповідно царське, аристократичне і демократичне начало. Полібій окреслив усталені політичні процедури і важелі, з допомогою яких окремі органи влади можуть як сприяти один одному, так і за необхідності протистояти претензіям окремого з них на нові місце і роль в обхід того, що передбачено законом, що забезпечує стабільність і міць держави.

У змішаній формі правління Полібія повноваження представників різних влад (як у майбутніх теоріях поділу влад) не зливаються в єдине начало, не втрачають своїх специфічних особливостей, а є відносно самостійними, співіснуючи, взаємно стримуючи і врівноважуючи один одного у межах єдиного державного ладу. Мета його — досягти такої побудови державної влади, за якої повноваження правління не зосереджені в одному центрі, в руках одного органу, а справедливо розподілені між різними, взаємно стримуючими, протидіючими і врівноважуючими складовими загальнодержавної влади.

Істотну роль у розвитку теорії правової держави відіграли судження Цицерона про державу як публічно-правову спільноту. Держава для нього — це res popuh або

499

res publica — «справа народу». Народ, на переконання Цицерона, — «це не група осіб, що згромадилась абияк, а значна множина людей, об'єднаних спільною домовленістю про закони і права, а також прагненням користуватися благами на взаємовигідній основі». Тобто держава постає не лише як вираження загального інтересу всіх громадян, що було характерно для давньогрецької концепції, а й як узгоджене правове спілкування цих громадян, як певне правове утворення, «загальний правопорядок».

Цицерон стверджував, що влада делегується народом, тобто постає з колективної сили народу, має функціонувати на підставі закону і може бути виправдана тільки Божим законом або моральним чи природним законом. Ці принципи організації державної влади здобули повсюдне визнання і впродовж багатьох століть були загальновідомими положеннями в теорії філософії права. У них простежуються ідеї республіканізму, народного суверенітету, що є важливим для усвідомлення правової основи і правового сенсу державності.

Суттєву роль у становленні концепції правової держави відіграло і вчення Ш.-Л. Монтеск"є про розподіл влад, викладене у його праці «Дух законів» (1748). Держава, на його думку, має поєднувати в собі найміцніші можливі гарантії свободи з величезною внутрішньою єдністю, чого можна досягти лише поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. Такий поділ є запорукою свободи, оскільки кожна гілка влади контролюється іншою. Він також забезпечує єдність через внутрішні зв'язки гілок влади, які унеможливлюють здійснення будь-яких повноважень однією гілкою влади без співпраці з двома іншими: законодавчий орган повинен зібратися на заклик виконавчого; виконавчий утримує за собою право вето (лат. veto — заборонено) на законодавчі акти, а законодавство повинно мати надзвичайні юридичні повноваження.

На формування теорії правової держави вагомий вплив мали і філософські надбання Т. Гоббса з його специфічним тлумаченням природи суверенної влади та ідеєю «співдружності»; Дж. Локка з його доктриною суспільного договору або «угоди», як називав її сам Локк. Суттєва новизна їх теоретичних позицій, що набула розвитку в працях Монтеск'є, Канта, Гегеля та інших мислителів Нового часу, полягала в особливому тлумаченні поняття «свобода». Якщо в античні часи під свободою розуміли міру доступу громадян до участі в державних справах, тобто її політичний вплив, то в Новий час свободу розуміли не сті-

500

льки в її політичному вимірі, як в особистісному: громадянська свобода інтерпретувалась як певна незалежність від держави. Тобто проблема свободи розглядалась уже в її відношеннях як до державного ладу, так і до окремої особи, громадянина. Перший аспект, втілений у правовому оформленні поділу трьох влад (законодавчої, виконавчої, судової), є необхідною інституційно-організаційною формою забезпечення другого аспекту свободи — громадянських прав і свобод, безпеки особи.

Теоретичні висновки про єдність поділу влад з правами і свободами громадян мали вирішальний вплив не лише на новітні теоретичні уявлення про правову державу, а й на державно-правову практику Англії, Франції, США наприкінці XVIII ст., що знайшло свій вияв у згаданих вище конституційно-правових документах тих часів.

Вагомий внесок у пізнання державноправової проблематики зробив І. Кант, сформувавши принцип свободи волі та моральної автономії особи і категоричний імператив: «Дій так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі і в особі будь-кого іншого також, як до мети, і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу». Велика заслуга Канта й у філософському обґрунтуванні та розвитку ліберальної теорії правової держави. Згідно з ним держава — це об'єднання значної кількості людей, підпорядкованих дії правового закону. Перспективи, темпи розвитку держави залежать від того, наскільки її державний устрій узгоджений із правовим принципом.

Реалізація вимог категоричного імперативу у сфері державності постає у Канта як правова організація держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. З огляду на наявність чи відсутність такого поділу Кант виокремлює дві форми правління: республіку і деспотію, надаючи перевагу республіці як еквіваленту правової держави. «Республіканізм, — зазначав він, — є державний принцип відокремлення виконавчої влади (уряду) від законодавчої; деспотизм — принцип самовладного виконання державних законів, даних ним самим, тож публічна воля виступає як приватна воля правителя».

Обґрунтовуючи принцип поділу влади і чіткого розмежування повноважень її гілок, Кант не поділяв ідею їх рівноваги, визнаючи пріоритет і надаючи верховенство законодавчій владі як виразнику народної волі. Управлінська діяльність і акти виконавчої влади, зазначав він, не повинні порушувати верховенство закону, а правосуддя має здійснювати суд присяжних, обраних народом. Визнаючи

501

верховенство законодавчої влади, він усе-таки обмежує її діяльність, стверджуючи: те, чого народ не може вирішити стосовно самого себе, того і законодавець не може вирішити стосовно народу.

Отже, правова теорія Канта ґрунтувалася на ідеї народного суверенітету. Згідно з нею різні гілки влади, виходячи з єдиної волі народу, мають діяти узгоджено і в єдиному напрямі. Воля законодавця, зазначав Кант, є бездоганною, здатність до виконавства у верховного керманича — нездоланна, а вирок верховного судді — незмінний. Кантівська концепція правової держави постає не як емпірична реальність, а скоріше як ідеально-теоретична модель, якою слід керуватися як вимогою розуму в практичній організації державно-правового буття.

Якщо у Канта правова держава є бажаним феноменом, то у Гегеля правові закони, правова держава постають як реальна дійсність, як практична реалізованість розуму в певних формах буття людей. Держава, згідно з Гегелем, — це сутність, влада якої перевершує все, що можна було б їй надати. Вона наділена волею, яку виявляє через державні дії (ухвали законодавчих актів, запровадження особливого стану тощо), має розум, завдяки якому переконує чи відраджує (через конституційний процес) щодо вчинення певних дій; вона має право (стосовно своїх громадян та інших держав), а також обов'язки щодо забезпечення нормальних умов життєдіяльності своїх громадян. Він розглядав державу не лише як засіб, й як мету, вважаючи, що її права потребують особливої поваги і до них треба підходити з безособистісними установками, як і до явищ, що мають природу цілей у самих собі.

Як ідея розуму і дійсність конкретної свободи, держава, за Гегелем, постає конституційною монархією з поділом влад на законодавчу, урядову і владу монарха. Він поділяв точку зору Локка і Монтеск'є про те, що поділ влад є гарантією публічної свободи. Водночас Гегель вважав самостійність влад, їх взаємну обмеженість недоречною, навіть хибною, оскільки це, на його думку, неодмінно призведе до взаємної ворожості, протидії між ними, що не сприятиме зміцненню держави. Його ідеалом була органічна єдність різних влад, які були б невід'ємними частинами цілого, могутність і сила якого має визначати сутність діяльності кожної з влад. Саме в пануванні цілого, у залежності й підпорядкуванні різних влад державній єдності, на думку Гегеля, і полягає сутність внутрішнього суверенітету держави. Державний суверенітет у його

502

інтерпретації виступає як абсолютна влада ідеального цілого (держави) над усім одиничним, особливим і кінцевим, над життям, власністю і правами окремих осіб та їхні об'єднань.

Надмірне возвеличення держави над індивідами і суспільством свідчить про те, що Гегель — етатист (франц. etat — держава). Однак він — правовий етатист, він обожнює правову державу, оскільки підпорядковує права індивідів і суспільства (не заперечуючи їх) державі не як апарату насилля, а як вищому праву. Держава, за Гегелем, — найбільш розвинуте і багате за змістом конкретне право, система прав, що охоплює всі інші, в тому числі і права особи, сім'ї та суспільства. І в цій ієрархії прав держава як найконкретніше право перебуває на вершині правової піраміди і є єдино істинним.

Деякі ліберально-демократичні автори намагаються подати філософію (держави) Гегеля як одне з теоретичних джерел ідеології та практики фашизму, націонал-соціалізму тощо. Насправді гегелівська концепція правової держави спрямована проти будь-якого свавілля, правової анархії, проти неправових форм застосування сили незалежно від того, хто вдається до цього: владні інституції, політичні об'єднання чи приватні особи. Етатизм Гегеля не має нічого спільного з будь-якими різновидами тоталітаризму чи деспотизму, що завжди прагнули і прагнуть підмінити правовий закон довільно наказним законодавством, правову державність — своїм особливим владно-політичним механізмом, а суверенітет держави — монополією політичного панування певної партії або хунти (ісп. junta — об'єднання). Тому теорію держави Гегеля слід розглядати не як теоретичне підґрунтя тоталітаризму, а як авторитетну філософську засторогу щодо його загрози.

Гегель захищав суверенітет державно-правового цілого, піддаючи критиці беззаконня, за якого особлива воля (монарха чиохлократії) набуває чинності закону і діє замість нього. Його завжди цікавило лише правове в законі, тобто позитивне право (розумне право). Це свідчить, що гегелівська концепція держави має правову природу, проголошений ним принцип суверенності держави і державних форм вияву, організації та дії, по суті, є правовою вимогою, необхідною умовою будь-якої концепції та практики домінування права і правової держави.

Однак концепція Гегеля недемократична, вона ґрунтується на ідеї суверенітету конституційного монарха. До-

503

мінуюча в сучасному світі демократична концепція правової держави має своєю основою ідею народного суверенітету як підвалини і джерела державного суверенітету, зокрема внутрішнього.

Народний суверенітет — концентрована єдність повноважень і пра-вочинності, сили і поава, які поширюються на все населення і всю країну ι визначають зміст законів та порядок суспільного буття.

Державний суверенітет — верховенство, незалежність, повнота, загальність і винятковість влади держави, що грунтується на принципі права.

Це означає, що простого панування законів і законності вже недостатньо для концепції правової держави. Вона неминуче потребує панування тільки правових законів і правової законності. Закони і законність мають не лише за формою (назвою), й за змістом цілком відповідати ідеї панування права.

Правовий закон і правова держава внутрішньо взаємопов'язані, оскільки правова держава неможлива без утвердження верховенства правового закону, а правовий закон для свого встановлення і послідовної реалізації потребує правової держави з відповідним розподілом влади, конституційно-правовим контролем тощо. Тобто йдеться про різні форми вияву ідеї та принципу панування права.

Для правової держави необхідні не лише панування права і правових законів (нормативно-правовий аспект), а й відповідну правову організацію самої системи державної влади, створення різних державних органів, чітке означення міри їх компетенції, місця в системі, співвідношення між собою (владно-конституційний (організаційний) аспект). Без належної організації державної влади, розмежування завдань, певного порядку взаємовідносин її гілок на принципах права неможливе панування ні права, ні правових законів, а тим паче їх верховенство. Тому правова держава передбачає домінування права і правової форми організації політичної влади, за якої визнаються та захищаються права та свободи людини і громадянина.

У такому контексті правову державу визначають як правову форму організації та діяльності політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права, носіями прав і свобод людини і громадянина. Побутує і трактування правової держави як держави, в якій на основі чинного права реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства.

504

Прикметними ознаками правової держави є:

— верховенство і домінування правового закону та постійне утвердження суверенітету народу;

— визнання й захист прав і свобод, забезпечення реалізації прав та виконання обов'язків людини і громадянина;

— організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади на законодавчу (парламент і представницькі органи місцевого самоврядування), виконавчу (уряд, виконавчі установи на місцях), судову (органи правосуддя і нагляду);

— чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб;

— взаємна відповідальність особи і держави;

— організація ефективного контролю і нагляду за реалізацією правових законів і режиму законності на принципах права.

Основний принцип правової держави полягає в тому, щоб усі його вертикальні і горизонтальні рівні, всі складові були пронизані правом. Це дає підстави для універсального трактування феномена правової держави.

Правова держава — держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвладними структурами як суб'єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав ι свобод людини і громадянина.

Громадянське суспільство

Держава насамперед є формою організації суспільства, основний суб'єкт якого — людські індивіди. Від їхньої соціально-політичноі, правової зрілості залежать сила і міць будь-якої держави, правової передусім. Її буттєвість потребує того, щоб громадяни були не тільки об'єктами розпоряджень влади, виконавцями чинних у державі законів, а й свідомими суб'єктами власних прав, своїх повноважень, визначених як правовим законом, так і нормами загальнолюдської моралі. Тобто щоб вони мали розвинену громадянську самосвідомість як умову наслідок буття громадянського суспільства, уявлення про яке формується в органічному зв'язку з ідеєю правової держави.

Історично ідея громадянського суспільства сягає політично-правової думки античності, зокрема творчості Цицерона, коли закладались основи уявлень про громадянст-

505

во Термін «громадянське суспільство» пов'язаний із латинським словом civis — громадянин, член римської громадянської общини (civitas) і основний суб'єкт тодішніх приватно-правових (а не публічно-владних) відносин згідно з римським громадянським правом (jus civile). Звідси — й близькість понять «громадянин» (civis) і «громадянський» (civihs).

Водночас термін «громадянське суспільство» не позбавлений певної парадоксальності, оскільки його зміст не відповідає назві. Адже співтовариством громадян є не громадянське суспільство, а держава як політичний феномен. У громадянському суспільстві (всупереч назві) діють не громадяни як суб'єкти публічно-владних відносин і публічного права, а приватні особи з власними інтересами, суб'єкти приватного права — учасники громадянсько-правових відносин. Поняття «громадянське суспільство» набуло поширення після перемоги Французької буржуазної революції XVIII ст., що поклала край становому поділу суспільства і проголосила Декларацію прав людини і громадянина. Становлення громадянського суспільства нерозривно пов'язане з процесом правового регулювання взаємовідносин між особою, суспільством і державою.

Сучасні уявлення про громадянське суспільство ґрунтуються на положенні Гегеля про розрізнення понять «держава» і «суспільство». До нього, ще з античних часів, ці поняття були синонімічними, навіть тотожними. Необхідність такого розрізнення випливала з гегелівської концепції індивідуального «Я». Індивід, на переконання Гегеля, здобуває свободу лише у процесі саморозкриття, до якого причетні всі інстанції, що оточують його, передусім сім'я (родина). Стосунки індивіда і родини базуються на зобов'язаннях «природного благочестя». Адже між батьками і дітьми неможливий договір, згідно з яким батьки зобов'язувалися б зачати і виховувати дітей в обмін на їхню майбутню любов і захист. У стосунках між ними існують взаємні природні зобов'язання, глибоко переплетені зі свободою індивіда, особливо в міру його подорослішання, коли власне «Я» потребує вже ширшого діапазону дій. Межі «природного благочестя» стають «тісними». Індивідові потрібна сфера вільної діяльності, де він може порівняти свою волю з волями інших й утвердитись у справедливих взаєминах. Ця сфера є сферою згоди, договору, яку Гегель і назвав «громадянським суспільством». Вона постає ланкою несформованого об'єднання, яке оточує і надає тотожності сім'ї (родині), оскільки його сутність постає у взаем-

506

ному визначенні обов'язків, закорінених в індивідуальному виборі

Ідея громадянського суспільства не була наслідком суто спекулятивного теоретичного пошуку. Вона — своєрідне відображення об'єктивного процесу зрілості різних сфер суспільного життя, їхньої диференціації, становлення як самостійної данності стосовно держави; наслідок тривалого процесу вдосконалення всіх сторін людської життєдіяльності. Як і правова держава, громадянське суспільство виникає на стадії індустріального розвитку виробництва, формування розгалужених особистих прав і свобод. Воно увінчує і появу нового типу особи, нового типу колективності та відносин між особою, суспільством і державою.

Громадянське суспільство — суспільство, в якому існує ι постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей ι досягається через систему ш ституціи ι відносин, покликаних забезпечити умови для самореалі-зації окремих індивідів та їхніх об єднань

При цьому компетенція державного втручання в діяльність громадян обмежена до мінімуму й чітко означена. Як певна сукупність відносин між людьми і форм організації спільного життя, в яких вони беруть безпосередню участь, добровільно вносячи в них свою ініціативу й свою відповідальність, громадянське суспільство ставить особливо високі вимоги до громадян. Від них очікується високий рівень духовності, відносин, збагачених любов'ю і повагою та особливо міцною правосвідомістю на принципах волі, без чого неможливо не лише самому жити у правовому полі, а й налагоджувати взаємини з іншими людьми. Правосвідомість потребує глибокого і всебічного знання законів, яке високо цінував ще Платон, вважаючи не випадковою співзвучність божественного і чудодійного закону (nomos) і розуму (nays) На його думку, з усіх наук, якими займається людина, найбільше сприяє її вдосконаленню наука про закони. Тому він рекомендував вивчати постійно пращ з права.

Високі вимоги до чеснот громадян випливають із характерних рис громадянського суспільства, що виявляються насамперед у новому, асоціативному (лат. associatio — сполучення, з'єднання) характері зв'язків і відносин між людьми. Це означає, що в такому суспільстві люди та їхні добровільні об'єднання (групи) мають реальну, гарантовану державою можливість вільно об'єднуватися для досягнення спільної мети. Асоціативний тип колективності (на

507

противагу колективності традиційного суспільства) забезпечується усвідомленням належності людей до загальної культури, єдності їхніх інтересів і прагнень, доцільності обраних засобів і методів досягнення мети тощо. Це неодмінно передбачає самостійність індивіда, його незалежність від зовнішнього тиску, здатність розраховувати на власні сили, а отже, на відповідальшше ставлення до співтовариства рівних і нерівних собі індивідів.

Отже, основою громадянського суспільства є правосвідомі вільні громадяни та їхні добровільні об'єднання, існування яких регулює не політична влада, а самоуправління, вільне волевиявлення громадян і правовий закон.

Громадянське суспільство має складну і змінювану структуру: це комплекс соціальних груп, приватних осіб, їх асоціацій та інститутів (сім'я, школа, церква, добровільні об'єднання за професійними, віковими, творчими та іншими інтересами, клуби, спілки, товариства, громадські організації, рухи, політичні партії), взаємодія яких регулюється громадянським правом.

Громадянське суспільство забезпечує простір для само-реалізації індивіда поза державними структурами. Тому таке суспільство часто розглядають як сферу суспільного буття, не охоплену безпосередньою діяльністю держави. Однак вони не взаємоізольовані, а взаємно доповнюють одне одного. Громадянське суспільство сприяє виникненню й конденсації громадських ініціатив, які живлять, підтримують, коригують діяльність державного організму. В процесі становлення і розвитку громадянського суспільства відбувається заміна архаїчних, традиційних форм регулювання життєдіяльності людей, утверджуються демократичні, правові норми в усіх сферах суспільного життя. Це дає підстави стверджувати, що громадянське суспільство і правова держава є одним цілим і виражають міру демократизації політичного життя та політичної системи як її інституцій-но-правового механізму.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте процес формування поняття «філософія права» в різних філософських концепціях.

2. Доведіть, що право — це лише однаковий для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні об'єкти, а не їхнє роздавання порівну кожному.

З Обгрунтуйте, чому лише вільні індивіди є носіями, суттю ι сенсом права.

508

4 За яких умов закон ε знаряддям реалізації права, а за яких він може суперечити праву?

5. Чим визначається загальнообов'язковість правового закону⁹

6. Які статті Конституції України закріплюють юридично значимі аспекти свободи людини як духовної особистості. Прокоментуйте їхній зміст

7. Українські громадяни є суб'єктами чи об'єктами права? Проаналізуйте сучасну ситуацію на конкретних прикладах.

8 Аргументуйте генезу становлення ідеї правової державності

9 Чи є сучасні громадяни України свідомими суб'єктами власних прав Ваші аргументи: «за» ι «проти».

Теми рефератів

1 Закон ι право Поняття правової держави.

2. Права людини ι проблеми гуманізації суспільних відносин.

3. Правота свобода.

4 Гносеологія юридичного праворозуміння.

5 Права ι свободи людини ι громадянина.

6. Правова держава, історія ідей ι сучасність.

7 Мораль ι право.

8 Конституційне праворозуміння. права людини, правовий закон, Правова держава.

9 Філософія права в Україні

Література

Бердяев Η. А. Философия неравенства — Μ . 1990. Гегель. Философия права. — Μ , 1990.

Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — К., 1996.

Нерсесянц В. С. История идей правовой государственности — Μ., 1993. Нерсесянц В. С. Право — математика свободы. — Μ . 1996 Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. — К., 1996 Чичерин Б. Н. Философия права. — М., 1990.

509