Короткий словник філософських термінів

Абсолют (лат. absolutus —довершений, безумовний, необмежений) — те, що нічим не зумовлене, ні від його не залежне. У філософії під абсолютом розуміють Бога, субстанцію, ідею (Гегель). Абсолютне протилежне відносному (зумовленому, залежному).

Абстракція (лат. abstractio — віддалоння) — мислене відокремлення окремих властивостей предметів і перетворення їх на самостійні об'єкти (наприклад, електропровідність, твердість, вартість тощо). Більшість наукових понять утворені в такий спосіб.

Абсурд (лат. absurdus — немилозвучний, безглуздий) — нісенітниця, позбавлена сенсу дія. У філософії Камю — одне з головних понять, яке характеризує життя людини.

Агностицизм (грец. agnostos — непізнаний) — напрям у філософії, прихильники якого заперечують пізнаванність суті речей, об'єктивної істини (Юм, Кант, позитивісти). Агностики протиставляють світ як він нам даний (пізнаваний) і світ сам по собі (принципово недосяжний). Знання, з їх точки зору, не дає відображення сутності дійсності, а в кращому разі обслуговують утилітарні потреби людей. Корені агностицизму в принциповій незавершеності процесу пізнання.

Аксіологія (грец. axios — цінний) — вчення про цінності, філософська дисципліна, яка вивчає ціннісне ставлення людини до світу — етичне, естетичне, релігійне та ін·.

Аксіома (грец. ахіота — значуще, сприйняте положення) — твердження, яке при побудові теорії приймається за очевидну істину, на якій грунтуються інші твердження.

Аксіоматичний метод — спосіб побудови наукової теорії, коли за ії основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).

558

Алогізм — непослідовність у міркуваннях, зумовлена порушенням законів логіки.

Альтернатива (лат. alterno — чергую, змінюю) — вибір між двома суперечливими можливостями.

Альтруїзм — моральний принцип, в основі якого бажання блага іншому. А. протилежний егоїзму.

Аморалізм — нігілістичне ставлення до моральних норм.

Аналіз — метод пізнання, який полягає в розчленуванні цілого на частини.

Аналітична філософія — напрям у сучасній західній філософії, який зводить філософську діяльність до аналізу мови.

Аналогія — умовивід, в якому на основі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про їх можливу схожість за іншими ознаками. А. складає основу моделювання.

Антиномія (грец. antinomia — суперечністьузаконі) — суперечність між двома твердженнями, в основі якої не логічні помилки, а обмеженість системи тверджень, з якої вони виводяться. Зустрічаються у філософії (Кант) і математиці. Поняття А. близьке до апорії.

Антитеза (грец. antitesis — протиставлення) — твердження, яке заперечує тезу (вихідне твердження).

Антитетика — метод зведення суперечливих тверджень (тез, антитез) жодному з яких неможливо надати переваги.

Антропологізм — філософська концепція, яка всі світоглядні проблеми (що таке світ, суспільство, Бог та ін.) розглядає крізь призму людини. Людина є мірою всіх речей (Протагор).

Антропологія філософська — філософське вчення про людину (Шелер, ґелен, Тейяр де Шарден), яке виводить культуру зі специфіки природи людини.

Антропоцентризм — філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Апологети (грец. apologetikos —захисний) — ранньохристиянські письменники (Юстін, Тергулліан. Оріген) III ст., які захищали від критики християнське вчення; захисники певних течій, учень.

Апорія (грец. арогіа — непрохідність, безвихідь) — проблема, що важко піддається вирішенню, пов'язана із суперечністю між даними спостереження і досвідом та їх аналізом у мисленні; суперечність у міркуванні, корені якої перебувають за межами логіки. Відкрив А. Зенон з Елеї (апорії руху — Ахілл і черепаха, простору і часу). Пончітя А. близьке за змістом до антиномії.

Апостеріорі (лат. a posteriori— з наступного) — знання, набуге в процесі досвіду.

Апріорі (лат. a priori — з попереднього досвіду) — ідеї, форми пізнання, які, на думку деяких мислителів, наявні в свідомості до досвіду, не набуті з досвіду. У філософії Канта категорії проголошуються апріорними формами мислення. Апріоризм близький до концепції вроджених ідей. Протилежним до А. є поняття апостеріорі.

Архетип — первинні, вроджені психічні структури, первинні схеми образів фантазії, що містяться в так званому колективному несвідомому й апріорно формують активність уяви; складають основу заг альнолюдської символіки, виявляються у міфах і віруваннях, снах, творах літератури тощо.

559

Аскетизм (грец. asketes — добре навчений, подвижний) — моральне вчення, яке пропагує крайнє обмеження потреб людини, відмову від життє вих благ. Протилежне гедонізмові.

Атман — дух, душа, активне свідоме начало в індійській ведичній традиції.

Атрибут (лат. attribution — додане,)— невід'ємна властивість речі, субстанції. За Декартом, А. матерії є протяжність, душі — мислення.

Атрибутивні відношення — різновид змісту самосущого буття або субстанції в інтерпретації Арістотеля.

Безкінечне — протяжність, кінець якої безперервно віддаляється. Діалектично пов'язане з конечним, складається з конечного.

Безперервність — зв'язок, стирання граней між розрізненим, дискретним (роздільним), перервним.

Біблія — священна книга християнства та іудаїзму, створена протягом І тис. до н. є. та НИ ст. н. є. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейські, а пізніше християнські традиції вважали богонатхненними. Складається із двох частин — Старого Завіту, визнаного іудеями та християнами, та Нового Завіту, котрий визнається священним лише християнами. Мовами Бібли є давньоєврейська та арамейська у Старому Завіті та грецька (койне) у Новому. Містить сакралізовану історію світу та людства, наголошує на їх залежності від волі Бога — творця ι промислителя. Основою людського життя, за Біблією, є правдиве боговшанування та богопоклоніння. За своєю суттю Біблія — одна-єдина книга, хоча й складена вона з багатьох книг, а тому характеризується величезною жанровою та тематичною різноманітністю: виклади міфологічних систем, історичні оповіді, релігійна публіцистика, філософсько-моралістичні твори, лірична поезія, зразки релігійної містики.

Історія Бібли в Україні розпочинається з часів появи на п землях перших християнських місіонерів, які, поширюючи християнство, при несли із собою ι книги Святого Письма, які з часом перекладались церковнослов'янською мовою. Найдавнішою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056—1057). Найціннішим із пере кладів на народну тогочасну мову є Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинська область). Дуже популярною в Україні книгою Старого Завіту був Псалтир, який вживався нетільки як богослужбова, а й як навчальна книга для домашнього читання. Популярними були й книги Нового Завіту Четвероєвангеліє ι Апостол. У1581 р. побачила світ повна збірка книг Бібли церковнослов'янською мовою — Острозька Біблія, надрукована І Федоровим у м. Острозі. Перший переклад Бібли живою народною літературною мо вою здійснили П. Куліш, І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький (XIX ст.). Протягом XX ст. повний текст Бібли у перекладі українською мовою здійснили І. Опєнко(1912), І Хоменко (1963).

Брахман — світова душа, духовне абсолютне начало в індійській ведичній філософи.

Буддизм — одна з трьох світових релігій (поряд з християнством та іс ламом). Виходячи з положення, що життя є страждання, в основі якого ле жать бажання, буддизм пропонує свій шлях подолання страждань Учить про

560

перевтілення душі (сансара); про закон відплати за вчинені проступки (карма). Метою життя буддиста є досягнення нірвани — злиття з божественною першоосновою Всесвіту.

Буття — 1) найзагальніша визначеність речей, з якої розпочинається процес пізнання (Гегель) Перш ніж визначати, яка річ, відбувається констатація н буття; 2) найзагальніша властивість всього сущого (і матеріальні речі та ідеї, і цінності мають буття й об'єднуються людиною в єдиний світ); 3) буття як об'єктивне існування на противагу фантому, ілюзії.

Великі соціальні групи (мікросоціальні спільноти) — довготривалі, сталі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства.

Верифікація — у неопозитивізмі операція, за допомогою якої встановлюють осмисленють висловлювання. Полягає у зведенні висловлювань до чуттєвих фактів. Неопозитивісти прийшли до висновку, що релігійні та філософські твердження, на відміну від наукових, не підлягають верифікації. Поппер розвинув принцип В. до фальсифікації.

Відчуження — стан напруги, ворожості щодо суб'єктивного ι об'єктивного, духовного ι матеріального, розумного ι стихійного, особистого ι суспільного. У загальному значенні — це відношення між творцем ι творінням, яке збунтувалось ι живе власним життям, нав'язуючи свою логіку творцю; термін широко вживався в німецькій класичній філософи (Фіхте, Гегель, Фейербах) ι марксизмі.

Відчуття — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Віра — необгрунтоване розумом прийняття існування чогось (Бога, долі, моральних чеснот іншого, Атлантиди, наукових об'єктів) за істину та ди, що відповідають цим прийняттям.

Волюнтаризм (лат. voluntanus — залежність від волі) — течія в метафізиці (і психологи), яка в основу світових процесів (і психологічного життя людини) ставить волю як ірраціональне, тобто несвідоме начало. Найвідоміші представники — Шопенгауер, Ніцше, які проголосили основою всіхявищсві-ту ι людського життя волю.

Вульгарний матеріалізм — течія в матеріалізмі XVIII—XIX ст. (Каба-ніс, Бюхнер, Фохт), яка спрощено зводила свідомість людини до фізіологічних процесів. Особливості мислення вони визначали залежно від клімату, їжіта ін.

Гедонізм (грец hedono — насолода) — етичне вчення, яке проголошує метою життя людини насолоду (Епікур, просвітники та ін.).

Генетичний (грец. genetikos — походження) метод — метод дослідження явищ на основі аналізу їх розвитку

Герменевтика (грец. hermenevein — пояснювати, тлумачити) — філософський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх залежності від контексту культури, в якому він існував, ι від культури суб'єкта, який здійснює інтерпретацію.

Плозоізм (грец hyle — тут, zoe — життя) — погляд, згідно з яким матерія наділена чуттєвістю, яка різною мірою властива неживим, живим тілам ι людині (Бруно, Спіноза).

Гіпотеза — форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним ι потребує доведення.

561

Гіпотетико-дедуктивнии метод— спосіб теоретичного дослідження, який передбачає створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти.

Гносеологія — теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання.

Громадянське суспільство — суспільство, в якому існує ι постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яче сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей ι досягається через систему інституцій ι відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізацп окремих індивідів та їхніх об'єднань.

Гуманізм (лат humanus — людяний) — 1) ідейний напрям у культурі Відродження, який обстоював право на існування незалежної від релігії світської культури, 2) риса світогляду, яка в розумінні людини виходить з «вічних цінностей» ι '-природних прав». Г. долає національні, расові, релігійні та соціальні обмеженості у ставленні до людини.

Дао— одне з основних понять китайської філософи, означає першопричину, що породжує речі, дорогу, долю, пустоту.

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа ι життя людей підпорядковані не волі неба, а загальному божественному законові дао.

Дедукція (лат. deducüo — виводжу) — метод пізнання, в основі якого рух думки від загального до одиничного.

Деїзм (лат deus — Бог) — філософське вчення, згідно з яким Бог створив світ, дав першопоштовх ι надалі не втручається у справи.

Декадентство (франц. decadence, пізн. лат. decadentia — занепад) — загальна назва настроїв безнадії, несприйняття життя, індивідуалізму.

Державний суверенітет—верховенство незалежність повнота, за гальність ι винятковість влади держави, що грунтується на принципі права.

Детермінізм (лат. determiners — той, що визначає, обмемує) — пояснення явищ на основі причинної зумовленості Принцип Д є провідним у науці та матеріалістичній філософи.

Дефініція (лат. defimtio — визначаю) — визначення поняття через підведення під ширше (родове) поняття ι вказівку видових особливостей На приклад, «береза — дерево з бпою корою»

Дилема (грец. dilemma — подвійний засновок) — судження за принципом або . або

Дискретність (лат. discretub — перервність) — оозподільнісіь перервні сть

Діалектика (грец. dialectike — мистецтво вести бесіду) — один з мето дів філософи, згідно з яким будь яке явище перебуває в зміні, розвитку, в основі якого взаємодія (боротьба) протилежностей (Геракліт, Гегель, Маркс). Основні ідеї Д. за Гегелем перехід кількісних змін в якісні, взаємопроникнення π роти нежностей ι заперечення заперечення.

Діалектичний матеріалізм — термін, яким позначалась філософія К. Маркса в радянському марксизмі. Діалектика Гегеля була ідеалістичною, а матеріалізм Фейербаха 6vb недіалектичним (метафізичним) Маркс поєднав матеоіалізм ι д.алектику.

Досвід — сукупність переживань людини. Виділяють зовнішній досвід, зумовлений відносинами з іншими людьми чи речами світу, ι внутрішній, в основі якого — саморефлексія роздуми.

562

Дуалізм (лат. dualis —двоякий) — світогляд, який вихідними вважає два рівноправні та протилежні начала (матерію ι дух, світле ι темне).

Дух — ідеальне начало (принцип) на противагу природі як матеріальному началу. В людині розрізняють тіло (матеріальне), душу (сукупність психіч-них процесів) ι дух — настанова навсезагальне — моральн¹, релігійні га правові цінності, естетичні ідеали, світоглядні істини.

Евдемонізм — античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці — принцип ^глумачення й обгрунтування моралі, за яким щастя (блаженство) є найвищою метою життя.

Евристика (грєц. heunstike — находжу) — наукова дисципліна, яка досліджує процес творчості й намагається віднайти його закономірності

Егоїзм (фр. egoisrne — себелюбство) — спосіб мислення ι г\оведінки, в якому вихідними є власні інтереси.

Екзистенціалізм (лат. βλ (sie n tia — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Еклектика — (грец. ekiekvkos — той, що вибирає) — поєднання в одному вченні несумісних, часто суперечливих елементів. Е. свідчить про кризу в духовному розвитку, відсутність довершеної системи, яка б подолала ці суперечності.

Елеати — представники давньогрецької філософської школи VI—V ст. до н є., яка протиставила мислення чуттєвому сприйняттю, висунула вчення про ілюзорність всіх помітних змін ι відмінностей між речами про незм'нну сутність справжнього буття. Виникла в м. Елеі.

Елемент— прийнятий уданій системі найпростіший компонент (атом, слово, ноома ι τ. ін.) Взаємозв'язок елементів називається структурою В сучасній чауш на зміну дослідженню одноканальних причинних зе'язків приходить багатоканальний (системний або системноструктурний) метод, який допомагає найповніше в'д^творити всі зв'язки елементів

Еманація (грец emanatio —- витікання) — у вченні ьеоплатон'нів «випромінювання» вищими формами буття нижчих.

Емпіризм — філософський напрям, який основою Пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію)

Енциклопедисти — французькі мислителі-просвітники (Дідро, Далам-бер, Монтеск'є, Вольтер, Руссо та ін.), які брали участь у виданні «Енциклопедії» — першого твору, що систематизував наукове знання того часу.

Епістемологія (грєц. epistemologia — ^теор/я пізнання) — частина філософи ідо вивчає загальні риси процесу пізнання та результат знання: основи ι межі, достовірність ι недостовірність. Вживається переважно як вчення про наукове пізнання.

Естетика (^грец estetikos — чуттєво сприймане) — філософське вчення про пре^ирасне, про художнє освоєння дійсності. Основні категорії Е.: «прекрасне», «трагічне», «комічне» Основна проблема — специфічне оцінне ставлення людини до дійсності

Есхатологія (грец. eschatos — останній) — вчення про кінцеву долю людства ι свпу; складова частина будь якої релги.

Етатизм (франц etatisme Biß etat—держава) — активне втручання держави в економічну, політичну, духовнута інші сфери суспільства.

563

Етика (лат. etika — звичай, характер) — філософське вчення про мораль, походження ι природу моральних норм, спосіб їх функціонування в суспільстві; теорія моралі.

Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами.

Заперечення— протиставлення твердженню (тезі) протилежного за змістом твердження (антитези). Наприклад, теза «Ця подія — випадкова»; антитеза «Ця подія — не випадкова».

Заперечення заперечення— один з основних принципів діалектики Гегеля, який полягає в тому, що друге заперечення (синтез) знімає протилежності тези ι антитези. (Ця подія ι випадкова, ι не випадкова.)

Зміст— категорія філософи; те, що підлягає «формуванню» — елементи (складові) певної системи (форми). В процесі пізнання відбувається формалізація змісту (переведення його в графіки, формули).

Знак — предмет, який для людини заміщує інший предмет. Завдяки знакам отримується, зберігається ι передається інформація.

Значення — зміст, пов'язаний з певними знаками, зокрема з мовними виразами.

Ідеал (фр. idea — поняття, уявлення) — взірець досконалості, який є орієнтиром ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ.

Ідеалізація — один з методів наукового пізнання, який полягає в абсолютизації певних властивостей предметів ι перетворення їх в ідеальні об'єкти, наприклад, абсолютно чорне тіло тощо.

Ідеалізм — напрям у філософи, який первинним вважає ідеальне начало — Бога, дух, розум тощо. Згідно з І. духовна субстанція є творцем світу. Відрізняють об'єктивний (Платон, Гегель) ι суб'єктивний (Берклі, Мах) ідеалізми.

Ідеальне — протилежне матеріальному. До сфери ідеального відносяться поняття, цінності, ідеї, Бог. Матеріальні речі характеризуються речовинністю, просторовістю, часовістю, причинністю; ідеальне позбавлене цих рис. Відношення між ідеальними предметами засноване на логічності.

Ідеологія — сукупність поглядів нації, класу, суспільної групи на їх місце в світі, на розвиток історії та ін. І. подібна світській релігії, вона цементує соціальну одиницю, підносить п у власних очах.

Іманентний (лат. immanens — властивий, притаманний чомусь) — внутрішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їх природи; напрям у філософи, який проголошує об'єктивний світ іманентним (внутрішнім) змістом свідомості суб'єкта.

Індетермінізм (лат. ш — не) — заперечення детермінізму, причинності.

Індивідуалізм —тип світогляду, сутність якого є абсолютизація позиції окремого індивіда в його протиставленні суспільству.

Індукція (лат. inductio — наведення) — логічний умовивід від часткового, одиничного до загального.

Інструменталізм — різновид прагматизму, прибічники якого вважають свідомість (за Дьюі, інтелект) одним із засобів пристосування до мінливих умов середовища, а тому логічні поняття, ідеї, наукові закони, теорії —лише інструменти (звідси й назва), знаряддя, «ключі до ситуації», «плани дії».

Інтеграція (лат. mtegratio — відновлення) — момент розвитку, який полягає в поєднанні розрізненого в ціле.

564

Інтенція (лат. intentio — стремління) — спрямованість акту свідомості на певний предмет. Наприклад, у сприйманні дерево, будинок, в міркуванні — числа, в фантазії — русалки ι τ. ін.

Інтерсуб'єктивний — такий, що існує лише в межах взаємодії суб'єктів. Інтерсуб'єктивними є, наприклад, моральні чи правові норми: вони не суб'єктивні ι не об'єктивні.

Інтроспекція (лат. mtrospectare —дивитися в середину) — спостереження за перебігом власних психічних процесів. Один з допоміжних методів пізнання в психологи.

Інтуїтивізм —течія у філософи, яка абсолютизує рольїнтущи впізнанні (Шопенгауер, Бергсон).

Інтуїція (лат. intuen —уважно дивлюсь) — безпосереднє охоплення сутності предмета. В основі І. вроджена здатність (талановитість), тривалий досвід, які допомагають осягнути сутність явища, опускаючи опосередковані ланки.

Ірраціоналізм — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання — інтуїція, почуття..

Істина — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знання дійсному стану речей (див. конвенціоналізм ι прагматизм). Гегель вважав, що І. є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) ι відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї концепції істини.

Історизм — принцип пізнання, згідно з яким будь-яке явище слід розглядати в розвитку. І. почав активно пробиватися в науку після Дарвіна.

Історичний матеріалізм — соціальна концепція марксизму, згідно з якою історичний розвиток суспільства визначається економічними факторами. Взаємодія продуктивних сил ι виробничих відносин, згідно з Марксом, визначає основні етапи (формації) історії людства — первісний лад, рабовласництво, феодалізм, капіталізм ι майбутній комунізм. Претендує на роль єдино наукової теорії суспільства.

Історичного коловороту теорія— історичні концепції О. Шпенглера, А. Тойнбі та ін., згідно з якими існують окремі ізольовані культури (єгипетська, вавилонська, китайська, індійська, греко-римська, західноєвропейська, російська та ін.), що розвиваються по циклу— дитинство, юність, зрілість, старість ι занепад.

Історія філософії — галузь філософських знань, предметом яких є закономірності та особливості пізнання відношення людини ι світу на різних етапах розвитку філософи.

Карма — в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі означає закон відплати за моральні вчинки в минулому, який діє при перевтіленні після смерті людини в іншу істоту.

Картезіанство — напрям у філософі ι у XVIІ—XVIII ст., теоретичною основою якого було вчення Декарта (латинізоване ім'я — Картезіус), що обстоювало раціоналізм у теорії пізнання та механістичний матеріалізм у поясненні явищ природи.

Категоричний імператив —- безумовний моральний обов'язок, веління. Термін, запроваджений Кантом. Суть його Кант формулював так: поводься так, щоб правила твоєї поведінки могли стати законом для діяльності всіх людей.

565

Категорії — загальні структури або властивості сущого— речей, процесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ, загальні форми мислення.

Каузальність (лат causa — причина) — те ж, що ι причинність.

Кількість - чисто величина, чисельна визначеність: відмінність речей однієї якості (ва^га довжина) або міра сукупності речей однієї якості. Згідно з Гегелем, К на певному етапі переростає в якість.

Конвенціоналізм — філософський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції; між ученими, укладеної за принципом «зручності», «економії мислення».

Конечне — філософська категорія, яка характеризує обмеженість речей ι процесів; протяжність, яка почалась ι закінчилась Конечне діалектично пов'язане з безкінечним: містить безкінечність (його можна ділити до безкінечності) і, навпаки, безкінечне складається з конечного

Конфуціанство — філософське вчення, яке у відношеннях пюдини ι світу проголошує верховенство добра, захищає непорушність установлених небом суспільних понять

Космополітизм — вчення, в основу якого покладено закпик відмовитися від національного суверенітету, національних традицій ι культури задля абстрактної о поняття всепюдської куьтури ι традицій.

Креаціонізм (лат. creatio — творення) — вчення, що пояснює походжен чя ι різноманітність сзіту божественним творчим актом

Культура — увесь, за винятком природи, мовно та символьно відтворений ι «репрезентований» (штучний, позаприродний) світ, що охоплює різноманітність видів, засобів і результатів активг,оі творчої діялоності людини, спрямованої на освоєння, пізнання ι зміну навколишньої реальності та самої себе.

Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — вільнодумство, переконання, що виступають проти тоадицій, звичаїв ι догм У політиці Л про^тлстоіть консер ватизму, в економіці виступає за вільну конкуренцію проти влучання держави. Підкреслює цінність особистості

Лінгвістична філософія — напрям у сучасній філософи', який вважає головним завданням аналіз буденної мови (Райп, Остін пізній Вітгенштейн).

Логіка — наука поо закони та форми людського мислення. Арістотель відкрив основні Г, закони: закон тотожності, з&кон несуперечності, закон ви-кпюченого третього Дотримання законів ι правил Л. є запорукою істинного мислення.

Логос — у давньогрецькій філософи —світовий розум, закон (Геракліт); у неоплатоніків ι гностиків — думка ι слово Бога

Малі соціальні групи (мікросоціальні спільноти)— спільноти, які об'єднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цінностей ι норм поведінки.

Марксизм — ідеолої мна течія яка охоплює філософію, політичну економію ι «теорію» революційної о перетворення буржуазного суспільства в со ціалістичне ι комуністичне (т. з науковий соціалізм).

Матеріалізм — напрям в історичному розвитку філософи, який вважає матерію першоосновою всього сущого, намагається пояснити всі явища ι процеси через матеріальні причини. Протлстоіть ідеалізму ι релігії. М. був

566

притаманний давньогрецьким філософам (Демокріт), Просвітництву XVII— XVIII ст. (Дідро, Ламетрі), Марксу

Матерія — Філософська категорія, протилежна ідеї, ідеальному. Матеріапьність речей чи процесів визначається їх речовинністю, просторово-часовим буттям, причинними зв язками з іншими речами ι процесами. В деяких філософських системах М. як неживе протиставляється живому.

Метафізика — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ Бога й душу.

Метод — сукупність правил дії (наприклад набір ι послідовність певних операц'й), спосіб, знаряддя, які сприяють розв язанню теоретичних чи практичних проблем.

Механіцизм — спрощений підхід до складних біологічних ι соціальних явищ, який намагається зрозуміти їх на основі законів механіки. Властивий мислителям XVII—XVIII ст.

Мислення — активний процес узагалонення й опосередкованого Відображення дійсності, який -чабезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Міра — філософська категорія, яка відображає співвідношення, гармонію кількісних ι якісних ознак предмета. М. — це протяжність (інтервал) кількісних змін, в межах якої якість залишається незмінною. Бути в мірі означає не виходити за межу, не переходити в іншу якість.

Містицизм (грец mystika — таємні обряди, таїнство) — релігійно-філософський світогляд, який вважає можливим осягнення божественного (трансцендентного, надприродного) буття шляхом відходу від світу ι занурення в глибини власної свідомості, віра в можливість безпосереднього спілкування з Богом через злиття з ним власної свідомості. Характерний для багатьох релігійних культів, філософських вчень (Беме, Сведенбергта ін ).

Міф (грец mythos — сказання, легенда) — світогляд родового ι ранньо-класового суспільства, в якому одухотворені й персоніфіковані природні сили та соціальні явища Міфологічне Відтворення дійсності зумовлене низьким рівнем розвитку матеріального виробництва В Μ синтетично злиті зачатки науки, релігії, філософії, моралі, мистецтва. М. — засіб духовного контролю роду над індивідом

Мова — спеціалізована, інформаційно знакова діяльність із вираженя думки, мислення, свідомості.

Народний суверенітет— концентрована єдність повноважень ι правочинності, сили ι права, які поширюються на все населення ι всю країну ι визначають зміст законів та порядок суспільного буття

Натуралізм— філософський напрям який вважає природу універсальним принципом усього сущого.

Нація — духовно соціальний різновид стійкої людськоі спільності, що склалась історично на певній території ι характеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням вчасної належності до певної етнічної групи та спільністю мови, культури побуту й звичаїв, історичних переживань психічного складу антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей території («життєвого простору»)

Неоплатонізм — напрям античної філософи, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

567

Номіналізм (лат. nomen — ім'я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсали існують не в дійсності, а тільки в мисленні

Неопозитивізм — один із основних напрямів філософи XX ст., сучасна форма позитивізму.

Об'єкт — те, що пізнається (природа, суспільство, людина тощо).

Об'єктивний ідеалізм — філософська система, згідно з якою першоосновою світу є духовна субстанція. Ця субстанція існує об'єктивно, незалежно від суб'єкта. Представниками О і. є Платон, Гегель, неотомісти.

Об'єктивність — відтворення об'єкта за його власною мірою (вимірювання твердості, теплоти об'єкта, тощо за певними еталонами). Характеризує відношення суб'єкта до об'єкта

Онтологія — вчення про першооснови буття.

Операціоналізм — вчення, згідно з яким значення понять зводяться до сукупності операцій, за допомогою яких воно було сформоване. Автор його професор Гарвардського університету Персі Вільям Бріджмен.

Опис — етап наукового пізнання, який полягає у фіксації даних експерименту, спостереження мовою науки. Розрізняють емпіричне й теоретичне (напр , математичне) описування явищ

Оцінка — ставлення людини (суспільства) до суспільних норм ι цінностей, яке полягає в схваленні чи осуді їх, а також в субординації їх за важливістю.

Очевидність — вихідний принцип деяких філософських систем (Декарт, Гуссерль), який полягає в прийнятті певних істин за безумовні та безсумнівні, побудові на них усієї системи філософи. За Гегелем, будь-яке знання є безпосереднім (очевидним) ι опосередкованим.

Панлогізм — філософський принцип, за яким дійсність тлумачиться як логічне вираження ідеї, саморозкриття спекулятивного поняття, як мисляча себе субстанція, «сам себе пізнаючий розум» (Г. Гегель).

Пантеїзм —філософське ι релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі, або, навпаки, природи у Богові.

Парадокс (грец paradocos — несподіваний, дивний) — в широкому ро зумінні — неочевидне висловлювання, істинність якого встановлюється до сить важко; в такому смислі парадоксальними вважають будь які неочіку-вані висловлювання, особливо коли неочікуваність їх смислу виражена в дотепній формі. В логіці парадоксом називають висловлювання, які в точному сенсі слова суперечать логічним законам.

Патристика (лат. pater — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст

Первинні — згідно з вченням матеріалістів XVII—XVIII ст. (Гоббса, Локка) — якості, притаманні самим речам ι можуть бути описані механікою (про тяжність, величина, фігура).

Перервність (дискретність) — категорія діалектики, що характеризує квантовість, дробність, порційність просторово-часових параметрів речей, фізичних сил.

Перипатетики — учні та послідовники Арістотеля. Назва походить від звички мислителя викладати своє вчення під час прогулянки в саду.

568

Персоналізм — релігійно-філософська течія, яка вищою реальністю ι цінністю вважає персону— людину, Бога (американське відгалуження Боун, Хокінг, французьке — Муньє, Лакруа). Світ — сукупність духовних персон (на зразок монад Лейбніца).

Підсвідоме — одне з основних понять психоаналізу Фрейда, яким позначають психічні процеси, що виникають ι протікають поза свідомим контролем. Проявляється в снах, обмовках та ін.

Пізнання — процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстрактних образах (поняттях, теоріях) людиною. Пов'язане з практичною діяльністю і зумовлене суспільним буттям людини.

Піфагореїзм — напрям у давньогрецькій філософи, який абсолютизував та обожнював поняття числа ι проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.

Плюралізм (лат. pluralis — множинний) — філософські вчення, які визнають множинність субстанцій (Демокріт, Лейбніц); вчення, які визнають множинність поглядів на світ, істин Характерний для соціологічних течій Заходу.

Позитивізм (франц. positivisme — умовний, позитивний, побудований на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Поняття — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Постулат (лат. postulatum — вимога) — вихіднетвердження, яке при по будові теорії приймається без доведення. Те ж, що й аксіома.

Правова держава—держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми ι правового характеру взаємовідносин (взаємних прав ι обов'язків) між публічною владою та підвладними структурами як суб'єктами права, визнання ι надійне гарантування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав ι свобод людини ι громадянина.

Правова рівність— рівність вільних ι незалежних суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою.

Правовий закон — адекватне вираження права в його офіційному визнанні, загальнообов'язковості, визначеності й конкретності.

Правосвідомість — міра усвідомлення особою правових норм, правил, що діють у конкретному суспільному середовищі.

Прагматизм (грец. pragma — справа, дія) — філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища ι розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх

ІСТИННОСТІ.

Праксеолопя — наукова дисципліна, що вивчає умови ι методи ефективної практичної діяльності.

Практика — цілеспрямована предметна діяльність людини щодо перетворення світу. Практична діяльність — спосіб існування людини.

Причинність (каузальність) — взаємовідношення речей ι процесів ма теріального світу, за якого одні (причини) породжують інші (наслідок). Причинність основний принцип наукового пояснення світу, протистоїть диву (в релігії) — явищу яке не має природних причин. В історії філософії Юм ι Кант, а також неопозитивісти заперечують об'єктивність Π , зводятьп до суб'єктивної форми упорядкування досвіду.

569

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання

Провіденціалізм — тлумачення історії як вияву волі зовнішніх сил, Божого провидіння, остаточної перемоги добра над злом.

Прогрес — зміни явищ у природі чи суспільстві від нижчого до вищого, від простого до складного.

Просвітництво — ідеологія молодої буржуазії XVIII ст., яка продовжувала гуманістичні традиції Відродження. Представники Локк. Вольтер, Монтеск'є, Дідро, Руссо та ін.

Простір — одна з основних ознак матеріальності речей, форми існування матерії, що фіксує їх протяжність ι порядок розташування. Субстан-ційна концепція простору ι часу (Ньютон) визнає можливість існування їх без матерії, реляційна (Лейбніц, Ейнштейн) вважає, що простір ι час є характеристиками матерії які без неї не існують Простір взаємопов'язаний з часом, визначається через час ι навпаки. Якісно відмінним структурним рівням матерії притаманні як'сно відмінні просторово-часові характеристики.

Протилежність— поняття, що відображає такі відношення між сторонами взаємодії, за яких вони взаьмозумовлюють ι взаємовиключають одна одну Наприклад, полюси в електриці.

Психоаналіз — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.

Раціоналізм (лат. rationalis — розумний) — філософський напрям, який визнає центральну роль в аналізі розуму, мислення.

Реалізм (лат. realis — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсали) існують реально як сутності речей.

Редукція (лат. reduetio — відсування назад, повернення до колишнього стану) — дії, процеси, які призводять до спрощення структури будь-якого об'єкта.

Релігійна свідомість— система (сукупність) релігійних ідей, понять, принципів, міркувань, аргументацій, концепцій, сенсом ι значенням яких є здебільшого віра в надприродне.

Релігійний культ (лат. cultus — поклоніння) — один із основних елементів релігійного комплексу, система дій ι засобів впливу на надприродне.

Релігійні організації — об'єднання послідовників певного віросповідання, цілісність ι єдність якого забезпечується змістом віровчення та культу, системою організаційних принципів, правил ι ролей.

Релятивізм (лат. relativus — відносний) — підхід, який абсолютизує мінливість, суб'єктивність істини. Притаманний суб'єктивістським напрямам філософії (софісти, сенсуалісти-суб'єктивісти).

Рефлексія (лат. reflexio — вигин, відображення) — акт пізнання, предметом якого є пізнавальна діяльніс^ть свідомості, «Я». Пізнання можна досліджувати через результати — зміну наукових ідей, теорій — об'єктивний метод, або через аналіз суб єктивної діяльності пізнання — рефлексія. В цьому розумінні використовується Декартом, Локком, Гуссерлем.

Розсудок— початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

570

Романтизм — філософська течія, представники якої розглядали природу як художній вигвір духу, проповідували кульг генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

Самосвідомість — здатність людини поглянути на себе збоку, тобто ди сганціюватися від себе, побачити себе очима інших.

Свідомість — відображення дійсності у формах, пов'язапих (прямо чи опосередковано) з практичною діяльність Можлива лише як суспільне явище, існує на основі мови, Феноменологія розглядає С як потік актів (сприй мання пригадування міркування та ін ), срямованиіi на певні предмети (інтенціональність) ι певним чином ор^ганізоваи' часовим потоком свідомості.

Свідомість людини — нова якість психічної діяльності, за якої дійсн'сть відображається ), формах культури, тобто в штучних, неприродних формах, витворених людством у процесі 'сторичного розвитку, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу

Світогляд— система найзагальніших знань цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу

Свобода — одна з характерних рис людини, яка полягає в тому, що вона (пол/бно до Бога) може діяти (чи не дійти) з власної волі, не детермінуючись обставинами. С є підставою моральності людини. В політичній сфері розширення свобод передбачає посилення Відповідальності.

Семантика (грец semanticos — той, що позначає) — розділ логіки, що вивчає відношення виразів мови (знаків) до позначуваних ними об'єктів ι смислів які вони виражають

Семіотика (грец semeiotikc — вчення про знаки) — наука про знакові системи Основоположник — Ч Пірс

Сенсуалізм (лат sensus — почуття, відчуття) — напрям у гносеології, згідно з яким відчуття t єдиним джерелом пізнання Представники Локк. Берклі, Мах та ін Поняття близьке за змістом емпіризму.

Середні (локальні) соціальні групи —- спільності людей які формуються за стратифікаційною, функціональною, регіональною та іншими ознаками

Силогізм (грец. sillogismos) — дедуктивний умовивід, в якому з двох суджень (засновків) робиться висновоч.

Силогістика — оозділ формальної логіки, що вивчає силогізми дедук-іивні умовиводи, в яких з двох суджень, що називаються засновками, одержують зумовлене ними третє судження — висновок.

Синтез — ме^тод пізнання, який полягає у поєднанні частин у ціле.

Сім'я як мікросоціальна група— соціально-біологічна спільнота, що існує на основі шлюбних зв'язків, kdobhoi спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між чоловіком ι дружиною, батьками ι дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різноманітних функцій.

Скептицизм (грец. skepbkos — той, що розглядає, досліджує) — φ ло-софські погляди, які сповідують сумнів у можливості досягнення істини, здійснення ідеалів та ін., давньогрецька філософська школа IV—|И ст. до н є., яка сповідувала ці ідеї (Піррон, Секст Емпірик).

Соліпсизм (лат solus — один, єдиний ι tpse — сам) — форма суб'єктивного ідеалізму, в якій справжньою реальністю визнається лише суб'єкт, що мислить, а все решта оголошується таким, що існує лише у свідомості індивіда.

Софізм — хибний силогізм (умовивід), якому надано видимість прави льної форми для навмисного введення співбесідника в оману.

Софісти —давньогрецькі мислителі Vct до η. є (Протагор, Горпйта ін ), які вперше поставили людину в центр філософського пізнання (людина —

571

міра всіх речей). Суб'єктивізували ι релятивізували істину, не гребували різними засобами, щоб збити з пантелику суперника

Соціальна група— обмежена в розмірах спільність людей, виокрем лених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної нале жності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у межах історично визначеного суспільства.

Соціальна роль — сукупність дій, які мусить виконувати особа, маючи певний статус у соціальній системі

Соціальна спільнота — реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується, відрізняється відносною цілісністю ι є самостійним суб'єктом соціальної ди.

Спіритуалізм (лат. spirituals —духовний) — інша назва ідеалізму, вчен ня, яке вважає, що основою світу є духовне начало.

Сприйняття — цілісний образ предмета, безпосередньо даний уживому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Стоїцизм — напрям давньогрецької філософи епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відсто-роненість від бід ι радощів життя

Страта — реальна, емпірично фіксована спільнота, що об'єднує людей на певних загальних позиціях або на основі спільної справи, яка зумовлює конституювання даної спільноти в соціальній структурі суспільства ι протиставлення іншим соціальним спільнотам

Структура — закономірний зв'язок, усталене відношення між елемен тами системи (наприклад, відношення між словами в реченні).

Структуралізм — напрям у сучасній (переважно французькій) філософи, який вважає структурно-функціональний метод головним методом філософи. Розглядає структуру як вічне ι незмінне, ігноруючи п розвиток. С мав значний вплив у соціологи, етнографи, мовознавстві та інших науках. Представники К. Леві Стросс, М. Фуко та ін.

Суб'єктивізм — філософський напрям, який пояснює все суще через наявність свідомості суб'єкта

Суб'єктивний ідеалізм — напрям у філософи, згідно з яким свідомість людини є творцем об'єктивного світу. Існує сенсуалістичний суб'єктивний ідеалізм (Берклі, Юм, Мах), який розглядає відчуття як суто суб'єктивне переживання, заперечуючи його об'єктивні джерела, ι трансцендентальний суб'єктивний ідеалізм (Кант, Фіхте, неокантіанці, феноменологи, екзистенціалісти), згідно з яким категоріальна (чи інша) структура свідомості є схемою конструювання світу.

Суб'єктивність — нав'язування свого мірила об'єкта, не узгоджене з його властивостями

Субстанція (лат. substantia — сутність) — незмінна першооснова всього сущого. Згідно з уявленням прихильників субстанційної моделі світу С породжує всі явища світу ι є їх об'єднуючим началом. Матеріалісти вважали субстанцією матерію, ідеалісти — Бога

Судження — форма мислення, яка відображає явища, процеси дійсності, їх зв'язки.

Суперечність— порушення закону несуперечності, згідно з яким два судження, що суперечать одне одному, не можуть бути одночасно істинними.

572

У філософи Гегеля (діалектиці) С. розглядається як відношення між протилежностями ι як джерело руху, розвитку.

Сутність— внутрішні, усталені, суттєві риси, які осягаються розумом. Одні філософи стверджують, що людина здатна пізнати лише явище (Берклі, Юм, Кант, позитивісти), діалектики ведуть мову про взаємозв'язок ι взаємопроникнення явищ ι сутності.

Схоластика (лат scholastikos —ученний, шкільний) —філософське вчення, в якому поєднані реліпйно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.

Сцієнтизм (лат. scientia — знання, наука) — абсолютизація науки (наукових методів ι цінностей) у філософи, соціологи ι суспільній свідомості вза галі. Знецінює гуманістичні (релігійні, етичні, естетичні та ін.) цінності й розглядає людину як бюробота. Поняття близьке за змістом до поняття «натуралізм».

Телеологія (грец. telos — ціль) — вчення про мету, доцільність, згідно з яким все для чогось призначене, має свою ціль.

Теологія — богослов'я, вчення про Бога, система християнських догматів.

Теорія (грец theoria — спостереження, дослідження) — найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.

Теоцентризм — принцип, згідно з яким єдиний Бог проголошується абсолютним началом ι центром Всесвіту, що зумовлює собою буття ι смисл існування всього живого.

Томізм — філософське богословське вчення Ф. Аквінського ι його послідовників. Наприкінці XIX ст. трансформоване в неотомізм.

Трансцендентальне (лат. transcendens — той, що виходить за межі) — поняття, яким в деяких філософських системах позначаються правила (принципи) функціонування свідомості. В свідомості можна вичле-нити індивідуальні чуттєві (психічні) акти та однакові для всіх людей правила, схеми функціонування свідомості, які кантіанство та феноменологія називають трансцендентальними. Вони, отже, є потойбічними щодо чуттєвого «матеріалу» свідомості. Кант, зокрема, вважав трансцендентальними категоріальні схеми, за допомогою яких синтезувався чуттєвий досвід.

Трансцендентальний ідеалізм — ідеалізм, який досліджує трансцендентальне — категорії, правила діяльності свідомості як джерело конституювання об'єктивної дійсності.

Умовивід— форма мислення, завдяки якій з попередньо здобутого знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

Універсали — загальні родові поняття. Питання про природу У. було предметом дискусії між номіналістами ι реалістами.

Універсум — філософський термін, що позначає всю буттєву реальність (як досяжну, так ι недосяжну для людини) у часі й просторі.

Утилітаризм (грец. utilitas — користь, вигода) — етичне вчення, згідно з яким основу моральних вчинків людини складає вигода Засновником У. є французький просвітитель П. Гольбах та англійський філософ Є. Бентам.

Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

573

Фальсифікаціонізм — принцип демаркації науки від «метафізики» (як альтернатива принципу верифікацюнізму), згідно з яким універсальне твердження є істинним, якщо жодне одиничне твердження, яке логічно випливає з нього, не є хибним. Запропонований К. Поппером.

Феномен (грец. phainomenon — те, що з'являється) — в буденній мові —унікальне явище; у філософії — чуттєві дані, взяті безпосередньо, як самі по собі. Наприклад, для художника яскравий захід сонця є Φ., ι він сприймає його як самоданість. Для вченого— це явище, за яким приховується певна закономірність, сутність.

Феноменологія (грец. phainomenon — те, що з'являється) — філософське вчення про феномен, який постає не чим іншим, як з'явою певної реальності, Π самовияв ι саморозкриття. Ф. не розкриває реальності, а засвідчує її такою, якою вона є.

Фетишизм (φρ. fetiche — амулет) — викривлене відображення в суспільній свідомості певних явищ, за якого речі наділяються не притаманними їм влаетмввсіями (фетишизація грошей, золота, символів влади і т. ін.).

Філософія — теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути все-загальне у світі, в людині і суспільстві. Філософія вибудовується із сумнівів і обґрунтовувань, доведень, живе у вільних дискусіях, а тому по-справжньому можлива лише в демократичному суспільстві Філософськими дисциплінами є метафізика, онтологія, гносеологія, філософська антропологія, логіка, етика, естетика та іч. Ф. вивчає всі феномени культури під кутом зору всезагальності, тобто їх суті, місця та функції в культурі.

«Філософія життя» — напрям у т. з. некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., представники якого проголосили життя (в біологічній чи психологічній формах) основним предметом філософії. Представники — Ніцше, Дільтей, Бергсон, Фрейд.

Філософія історії — сфера філософського знання про загальність і сут-нісність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства.

Філософія культури — філософське знання про сутнісні засади культури як процесу й цілісності її архетики, закономірності та перспективи розвитку.

Філософія права — розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі ужитті людини, держави, суспільства.

Філософія релігії— сукупність актуальних і потенційних філософських установок щодо релігії і Бога, філософське осмислення їхньої природи, сутності та сенсу.

Філософська антропологія — вчення про природу та сутність людини.

Форма — зовнішній вияв предмета, певного змісту, внутрішня структура, певний порядок предмета або перебігу процесу.

Формалізація — відображення змістового знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння.

Цивілізація (лат. civilis — громадянський) — в широкому розумінні — те ж, що й культура; у вужчому — певний рівень розвитку культури, який передбачає наявність державності, письма, техніки тощо. Представники «філософії життя» (Шпенглер) Ц. тлумачили як раціональні здобутки культури (бюрократію, науку, техніку), що легко передаються від народу до народу ι є свідченням занепаду культури.

574

Ціле — інтегроване поєднання нових якостей, які не властиві окремим частинам, але виникають в оезультаті їхньої взаємодії у певній системі зв'язків.

Цінність — значимість, яку люди надають речам, явищам ι яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цінностей. Цінності мотивують поведінку людей. Проблему цінностей досліджували неокантіанці (Ріккерт), М. Вебер, М. Шелер та ін.

Частина (або елемент) — див. елемент.

Якість — сукупність ознак, що вирізняють оіч серед інших, відмінних від неї, і споріднює з подібними.

575

Причепій Є. Μ., Черній А. М., Чекаль Л. А. Π 75 Філософія: посібник для студентів вищих нав-

чальних закладів. — К.: Академвидав, 2003. — 576 с (Альма-матер)

ISBN 966-8226-10-0

У посібнику на рівні сучасного філософського мислення, з урахуванням засад світоглядного плюралізму та ідеологічної толерантності інтерпретовано такі усталені теми, як сутність і предмет філософії, онтологія, гносеологія, історія філософії. У руслі європейської традиції викладено нові для вітчизняних навчальних видань проблеми: філософію суспільства, філософію історії, філософію культури, філософію релігії, філософію права, філософію техніки, філософську антропологію.

Подано біографічні довідки наивидатніших вітчизняних та зарубіжних філософів, словник філософських термінів.

ПРИЧЕПІЙ Євген Миколайович ЧЕРНІЙ Анатолій Михайлович ЧЕКАЛЬ Леонід Андрійович

Філософія

Посібник

Спільний проект із ВЦ «Академія»

Редактор В. І. Теремко Технічний редактор Т. І. Семченко Коректор П. О. Мусієнко

Підписано до друку

з оригінал-макета 16.07.2003р.

Формат 84x108/32. Папір офс. №1.

Гарнітура Шкільна. Друк офсетний.

Ум.-друк. арк. 30,24. Ум. фарбовідб. 30,64.

Обл.-вид. арк. 36,9. Зам. 3-499.

«Академвидав »

04119, м. Київ-119, а/с 37.

Тел./факс: (044) 213-19-24; 488-24-77.

Свідоцтво: серія ДК № 1006 від 08.08.2002 р.

ВАТ «Поліграфкнига». 03057, Київ, вул. Довженка, 3.ББК 87.3(4/9) Π 75