Найвидатніші філософи світу та України

Абеляр П'єр (1079—1142) — французький філософ, теолог і поет. Одним із перших прагнув розв'язати теологічні питання не на основі авторитету, а на основі розуму. Сформулював власне вчення — концептуалізм: універсалі! не є самостійною реальністю, реально існують лише окремі речі; водночас універсали стають реальністю у сфері розуму в якості понять, що є ні чим іншим, як результатом абстрагуючої діяльності розуму. Автор книг «Вступ до теології», «Теологія найвищого блага», «Християнська теологія», за які був визнаний католицькою церквою єретиком.

Авіценна (Абу Алі Ібн-Сіна) (980—1037) — вчений, філософ, представник східного арістотелізму у сфері метафізики, гносеології й логіки. Дав оригінальну класифікацію наук, поєднавши теоретичні науки з практичними (етика, домоводство, політика), із ремеслами, виробництвом,торгівлею, медициною. Найвищою наукою вважав метафізику, яку поділяв на «універсальну» і «божественну». Автор знаменитого «Канону лікувальної науки», багатотомної енциклопедичної праці «Книга зцілення», багатьох філософських трактатів.

Аврелій (Блаженний) Августин (354—430) — християнський теолог, найяскравіший представник західної патристики, засновник християнської антропології. На відміну від античної філософської думки, прагнув дослідити динаміку людської особистості і динаміку загальнолюдської історії. Найголовніші праці: «Проти академіків», «Про безсмертя душі», «Про вільне вирішення», «Про користь віри», «Про християнське вчення», «Сповідь» тощо.

Аквінський Фома (Тома) (1225/26—1274) — середньовічний філософ, теолог, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму. Намагався віднайти спільні основи віри і розуму. Утверджував авто-

527

номію філософії. Догмати віри розділив на раціонально осяжні (Бог існує, Бог єдиний) ι неосяжні (творіння світу, троїстість Бога) Раціонально осяжні можуть бути предметом ι філософи, ι теологи, неосяжні — лише теологи. Опираючись на емпіричні факти, обгрунтував п'ять доказів існування Бога. Його перу належать багатотомні праці. «Сума геологи» «Про суще й існування», «Про начала природи», коментарі до Біблії, до трактатів Арістотеля тощо.

Арістотель (384—322 до н.е.) — давньогрецький філософ, один із найвидатніших мислителів усіх часів, учень Платона У 367—347 pp. — слухач, згодом викладач Академії Платона; 347—334 — мандрівний філософ, 343—340 — вчитель О. Македонського; 334—322 — засновник ι викладач власної філософської школи ι наукової спілки в м. Лікеї (Афіни). Творчість Арістотеля енциклопедично різнобічна. Він займався природничими науками, поетикою, проблемами державного устрою, був творцем логіки, психологи, естетики та ін. У своїх працях (понад 150) («Метафізика», «Фізика», «Аналітика», «Риторика», «Тоніка» категорії «Історія тварин», «Про думку», «Політика», «Афінська політія», «Етика» тощо), які охоплювали майже всі галузі знань того часу, прагнув узагальнити досягнення античної науки. Основу його спадку складає філософія, зокрема так звана перша філософія — метафізика, яку Арістотель трактував як науку «про причини ι начала», або як науку про «суще як таке».

Арон Раймон Клод Фердинанд (1905—1983) — французький філософ, політолог ι соціолог, знаний своїми працями з історії соціологи, філософи, історії, методологічних проблем історичного пізнання. Є одним із творців теоші єдиного «індустріального суспільства», в якій соціально-економічний прогрес розглядається як перехід від «традиційного» (аграрного) до промислового («індустріального») суспільства. Виходячи з положення що будь-яка індустріальна система має свою внутрішню логіку розвитку, стверджував, що, незважаючи на існування начебто протилежних типів суспільства — капіталізму ι соціалізму, все ж існує f дине індустріальне суспільство. У політичній філософії закликав до пошуку цшей розвитку, оскільки індустріальний тип суспільства, який він вивчав, не має внутрішньо притаманних йому цілей. Основні праці: «Вступ до філософи історії», «Виміри історичної свідомості», «Три есе пэо індустріальну «добу», «Етапи соціологічної думки», «Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство·, «Опіум інтелектуалів» тощо.

Баранович Лазар (1620—1Є93) — український мислитель, православний церковний діяч, письменник 3 1650 p —професор, ректор Ки-єво-Могилянської академії, з 1657 р. — Чернігівський єпископ, згодом архієпископ (з 1666 ρ ), керував водночас Київською метрополією, тобто українською православною церквою Лівобережної України (1659— 1661, 1670—1685). Високо цінував народну культуру, українську мову, обстоював національну й релігійну самостійність України. Автор богословських, літературних, політичних творів серед них: збірники «Меч духовний» (1666), «Труби словес проповідних» (1674), збірник віршів .Лютня Аполлона» (1671) тощо

Бекон Френсіс (1561—1626) — англійський філософ, засновник емпіричної традиції у філософи Нового часу. Обгрунтував доктрину «природної філософи», електричний метод та описав різні види дослідного пізнай-

528

ня, сформулював індукцію як метод дослідження законів («форм») природних явищ з метою їх плідного використання в людській практиці, розробив детальну класифікацію наук. Пропагуючи науки, розмежовував сфери наукового знання ι релігійної віри, але вважав, що релігія не повинна втручатися у справи науки. Найвідоміші праці: «Новий Органон, або Істинні вказівки для тлумачення природи» «Спростування філософій», «Про гідність ι примноження наук», «Нова Атлантида» тощо.

Бергсон Анрі (1859—1941)— французький мислитель, представник «філософи життя», автор концепції «творчої еволюції». Вчив, що світ, життя — це неперервний часовий потік, творчий пооив, у якому виникає нове, непередбачуване. Від неживої до живої матерії, від інстинкту до розуму, від закритого до відкритого суспільства — так через відштовхування відбувається еволюція. Інтелект, наука нездатна осягнути цей потік. Вони омертвляють його. Адекватно осягається творчий потік лише інтуїцією митця чи філософа. Мистецтво Бергсон ставить вище науки в пізнанні природи. Праці («Матерія ι пам'ять» (1896), «Творча ево-люція" (1907) та ін )

Бердяев Микола Олександрович (1874—1948) — російський філо-соф-персоналіст, вихованець Київського університету. В основі його філософи' — ідея свободи, ідея творчості, ідея особи й ідея «метаїсторичного» есхатологічного сенсу історії. Загальною основою цих ідей є поняття-символи: дух, «царство» якого онтологічно протистоїть «царству природи», трансцендитування — творчий прорив, здолання путприродно-історичного буття, екзистенційний час — духовний досвід особистого й історичного життя, шо має абсолютний сенс. Праці Бердяева: «Філософія свободи», «Сенс творчості», «Досвід есхатологічної метафізики», «Я ι світ об'єктів» тощо.

Беринда Памво (1555(60)—1632) — діяч української культури, лексикограф, мислитель, один з найвидатніших діячів «ученого гуртка» Києво-Печерської паври. Працював редактором, перекладачем, гравером у доукарнях Перемишпя, Львова, Києва. Зачинатель поезії та шкільної драми в Україні. Спираючись на здобутки європейської лексикографи, створив «Лексіконьславеноросский и именьтлькованіє» — перший доукова-ний укоаічський словник, виданий Лаврською друкарнею (м. Київ) в 1627 ρ , який охоплював 7 тисяч термінів.

Берклі Джордж (1684—1753) — англійський теолог ι філософ — суб'єктивний ідеаліст. Заперечував об'єктивне існування речей. Речі — це лише комплекси наших відчуттів, існування речей він зводив до їх сприймання. На цій підставі заперечував матерію як субстанцію. Цілеспрямовано боровся з матеріалізмом та атеїзмом. Основна праця «Трактат про основи людського пізнання» (1710).

Бруно Джордано (1548—1600)— італійський мислитель-пантеїст. Світогляд Б. зазнав впливу містиків і платонізму. В основу всього сущого покладав матерію, яку наділяв активністю ι здатністю відчувати (плозо-ізм) Праці «Про безкінечність всесвіту ι множинність світів» (1584), «Про причину, первень ι єдине» (1584).

Вебер Макс (1864—1920) — німецький філософ ι соціолог Займався проблемами теорії соціальної дії, яку аналізував у першу чергу я к вільну дію окремої людини. Найбільш відомий своїм аналізом походження капіталізму, виникнення якого пов'язував з появою в історії людини, зда

529

тної до раціональної поведінки у сфері господарства та повсякденного життя. У всіх дослідженнях проводив думку про раціональність як визначальну рису сучасної йому європейської культури. Раціональність протистоїть традиційному ι харизматичному засобам організації суспільних відносин. Значну увагу надавав проблемам соціальної структури ι класового конфлікту, протиставивши марксизму свою концепцію, в якій підкреслював багатомірність класових відмінностей. Автор праць: «Протестантська етика ι дух капіталізму», «Господарська етика світових реалій», «Господарство ι суспільство», «Політика як покликання ι як професія», «Наука як покликання ι як професія» та багато ін.

Вернадський Володимир Іванович (1863—1945) — видатний український вчений, мислитель, основоположник учення про біосферу та ноосферу, перший президент Всеукраїнської Академії наук (1918). Організатор генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, геохімії ландшафтів, радіологи, гідрогеології, наукознавства, вчення про живу речовину. Енциклопедичність наукових праць Вернадського значною мірою сприяла становленню сучасної наукової картини світу. Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери й людства, поява якого, на його думку, започатковує якісно новий етап розвитку Всесвіту, якому сприяє людський розум та результати його втілення в практичній діяльності. Це виявиться в перетворенні біосфери на нове середовище життя — ноосферу (сферу розуму), у докорінних соціальних змінах, організації нових форм людського співжиття. З розвитком ноосфери Вернадський пов'язував необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення вселенської науки як могутньої історичної та геологічної сили, в якій приро-дно-історична, природна (космічна) ι соціально гуманістична тенденції зіллються в єдине ціле. Одним із перших проаналізував структуру та властивості простору й часу, їх роль у формуванні наукового світогляду, порушив питання про самостійний статус біологічного простору й часу, охарактеризував їх особливості, зокрема симетрію та асиметрію. Обстоюючи науковий світогляд, не абсолютизував роль і значення науки, визнавав участь у його творенні інших форм духовного освоєння людиною світу. У формуванні світогляду, на його думку, задіяні всі аспекти людської діяльності, які виявляються в системі наших цінностей (наука, релігія, мистецтво, філософія, етика). Важливого значення надавав релігійній формі суспільної свідомості, розглядаючи м як глибинне внутрішнє переживання соборного типу. Виступав за всебічний розвиток української культури, збереження культурної самобутності українського народу

Вишенський Іван (між 1538—1550, за іншими даними між 1545— 1550 — після 1620) — відомий український письменник-полемют, мислитель. Освіту отримав в Острозькій академії. Визнаючи лише православну патристику (доктрину), будучи виразником православного консерватизму, критично сприймав світську філософію, відкидав філософські вчення Платона та Арістотеля, античних філософів, повчання західних церковних діячів. Центральною в творчості є ідея протиставлення Бога ι світу, Бога ι людини. Дотримуючись ранньохристиянської ідеї докорінної відмінності небесного ι земного буття, він розглядав Бога як творця всього сущого, вищу волю, якій підпорядковується все в світі як об'єктивному законові буття. Бог — це надприродне начало, єдина, вічна, об'єктивно

530

існуюча, таємнича й непізнанна істина, що сама в собі розуміється. Все суще, а отже ι людина, — творіння Бога Водночас Бог не тільки творець світу, людини, а й ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, досконалості. І земне життя людини має спрямовуватися на досягнення цього ідеалу. Філософською основою міркувань Вишенського є неоплатонізм. До нас дійшли 16 його творів у різних рукописних списках, зокрема «Книжка», «Обличеніє діавола-миродержца», «Посланіє до всъх обще в Лядс-кой земле живущих», «Краткословний ответ Петру Скарге», «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» та ін.

Віденський гурток — група філософів, науковців, що об'єдналися навколо філософського семінару, організованого у 1922 р. керівником ка федри філософи індуктивних наук Віденського університету М. Шліком. У центрі інтересів гуртка були проблеми філософи науки. До нього входили відомі філософи, фізики, математики — Р. Карнап, О. Нейрат, К. Гедель, Г. Ган, Ф. Вайман, Г. Фейгль, регулярно брали участь у дискусіях А. Айєр, Г. Рейхенбах, К. Поппер, Е. Нагель ι багато інших тогочасних інтелектуалів. Гурток був ідейним та організаційним центром логічного позитивізму. Із насильницьким приєднанням Австрії до Німеччини в 1938 р. учасники гуртка емігрували до Англії та США, де немало зробили для розвитку досліджень у сфері філософи науки.

Вітгенштейн Людвіг (1889—1951) — австралійський філософ, неопозитивіст. «Лопко-філософський трактат» (1921) вважається одним з основних творів неопозитивізму. В ньому різко розмежовується наука ι філософія. Твердження останньої проголошуються незерифікованими ι пустими. Пізній Вітгенштейн відійшов від цієї позиції. Він визнавав значення філософських висловлювань, але вимагав строгого розмежовування їх з науковими висловлюваннями. Погляди пізнього В. справили значний вплив на розвиток лінгвістичної філософи.

Вольтер (псевд Аруе Франсуа Марі) (1694—1778)— французький філософ-просвітитель, вчений, публіцист. Автор понад 100 томів різно-спрямованих за проблематикою праць. Представник деїзму, виступив проти католицизму та клерикалізму. Брав участь у створенні «Енциклопедії» 18 сторіччя. Прихильник концепції суспільної угоди. Головні філософські праці: «Філософські листи», «Трактат про метафізику», «Філософський словник», «Кандід»та інші Виступаючи за утвердження в суспільстві буржуазних відносин та антифеодальної ідеологи, В. не виключав можливість поступок та компромісів з боку нижчих верств. В. не сприймав не тільки комуністичних ідеалів Мельє та егалітаризму Руссо, але й будь-яких виразів ідеї народного правління. У філософській онтології впритул підійшов до ідеї вічної матерії, яка є об'єктивною та рухомою. На думку В., свідомість є атрибутом матерії й залежить від побудови тіла. Кінцеву причину як свідомості, руху, так ι матерії, В вбачав у Богові. Але разом з тим В. відкидає провіденціалізм, вважаючи історію творчістю самих людей. Філософські ідеї В. відіграли великурольуформуванні нового покоління французьких просвітників: Ламетрі, Дідро, Гельвеція, Гольбаха та ін.

Гадамер Ганс-Георг (нар. 1900) — німецький мислитель, провідний представник герменевтики XX ст. Багато уваги приділяв специфіці герменевтики як методу пізнання феноменів культури, зокрема т.з. герме-невтичному колу, упередженості в тлумаченні тексту. Праця «Істина ι метод» (1960).

531

Гайдеггер Мартін (1889—1976) — німецький філософ-екзистенціалют, один із найорипнальніших мислителів XX ст. Вибудовуючи онтологію на основі феноменології Гуссерля, прагнув розкрити «сенс буття» через розгляд людсокого буття оскільки тільки людині первісно притаманне ро зуміння буття За Гайдеггером, онтологічну основу людського існування складає його кінечність, тимчасовість. Тому час повинен розглядатися як найсуттєвіша характеристика бутгя. Гайдеггер прагне переосмислити єв ропеиську філософську традицію яка тлумачила чисте буття як щось по зачасове. І причинутакого стану він вбачав в абсолютизації одного з моментів часу — теперішнього, .вічної присутності», коли справжня часовість ніби розпадається, перетворюючись у послідовний ряд моментів «тепер», у фізичний час Основні твори «Буття ι час», «На шляху до мови», «Що є думка?» «Мова — це дім буття» «Лісові стежки» тощо

Гегель Георг-Вільгельм- Фрідріх (1770—1831) — представник німе цької класичної філософи, творець всеосяжної системи філософи, яка охоплювала всі сфери людського знання, фундатор найбільш розгорнутої ι обгрунтованої системи ідеалістичної діалектики. Основу його філософської системи складають дві домінуючі ідеї: а) переосмислення розсудку й розуму, б) розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку Поділяючи класичну віру у визначенні предмета філософії як Абсолютного, вбачав у думці, в п логічному русі, адекватну Абсолюту «стихію». Звідси й переконання, що суще в основі своїй є думка Ідея є істина, сис^тема знання, а все істинне є ідея. Філософія, на його думку, можлива як процес конструювання абсолютного знання, як діале ктична філософія, в основі розвитку якої є цикл· теза, антитеза, синтез, або тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю, примиряючи в собі два попередні етапи. Тобто в підсумку протилежні моменти зберігаються в своїй єдності як внутрішні моменти синтетичного цілого Панування так званої тріади характеризує всю філософську систему Гегеля: перший розділ — «Логіка», де простежується увесь шлях розвитку абсолютної ідеї, починаючи з найпростіших логічних форм ι закінчуючи абсолютною ідеєю, другий розділ — «Натурфілософія», де наявне розюртання в просторі сутнісного змісту абсолютної ідеї у формі тілесного, матеріального, тобто в природі, ι третій розділ — «Філософія духу», де дух виступає у трьох формах, суб'єктивний дух (індивідуальний розвиток людини), об'єктивний дух (дух народу) ι абсолютний дух (мистецтво, релігія ι філософія як найвища ступінь розвитку світового духу) Автор праць. «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук·, «Філософія права», «ФіпософіЯ релігії» тощо.

Гельвецій Клод-Адріан (1715—1771)— французький філософ просвітитель, представник деїзму (матеріалістична концепція в онтології), ідеолог французької революції 18 ст. У філософському тлумаченні світу абсолютизував значення законів механіки. Створив концепцію індивідуалістичної е^тики, що грунтувалась на засадах дослідного походження моральних уяв та почуттів. Головна філософська праця < Про розум». Згідно з Г., світ є матеріальним, нескінченним у просторі й часі, перебуває у постійному русі, а мислення та чуття є властивостями матерії, які виникли як її найскладніші витвори. У гносеології Г. додав сенсуалізмові Лок

532

ка матеріалістичного забарвлення Був супротивником агностицизму Починаючи аналіз суспільства З'зольованого індивіда («Робінзона>) роз глядав як рушійні сили суспільного розвитку свідомість людини та людсь κι пристрасті. Критикуючи вчення про вроджену нерівність інтелектуаль них здібностей людей, абсолютизував роль соціального середовища у ви хованні й розвитку людини. Висунув концепцію індивідуалістської етики (на противагу релігійній та спірітуалістичній етичним концепціям) Г вважав республіканську форму правління непридатною для великих держав а тому обстоював освічений абсолютизм з буржуазно-демократичними акцентами.

Геракліт Ефесський (бл. 544/540 — бл 483 до н.е ) — давньогрець кий філософ. Вчив, що світ — це вогонь, основою якого є логос, чистий розум Висунуо геніальні діалектичні здогадки про загальну мінливість сущого («все тече. .») ι боротьбу протилежностей. Війна — батько всього, твердив він. Свої ідеї висловлював у формі непрозорих (темних) афоризмів, звідки, на думку деяких дослідників, походить його прізвисько Темний. Погляди мислителя справили глибокий вплив на подальший розвиток філософи (Гегель, Ніцше).

Гербарт Маркузе (1898—1979; — німецько-американський філософ ι соціолог, один із засновників Франкфуртської школи, чия теорія пізньокапіталістичного суспільства була ідеологічним підґрунтям ліворадикального руху на Заході в 60-ті роки. Його філософські погляди сформувалися переважно під впливом Гегеля й Маркса, Фрейда й Гайдег-гера. Коло творчих інтересів Маркузе досить широке, про що свідчать назви таких його книг, як «Онтологія Гегеля й підвалини теорії історичності», «Радянський марксизм. Критичне дослідження», «Культура ι суспільство», «Психоаналіз ι політика» Але світову популярність він здобув після виходу у світ праць: «Ерос ι цивілізац'я», «Одновимірна людина» як критик високотехнізованої західної цивілізації, що втратила гуманістичні параметри розвитку.

Гізель Інокентій (бл. 1600—1683) — український церковний та громадський діяч, історик, філософ Був професором, ректором Киє-во-Могилянської академії. У 1656—1683 pp. — архімандрит Києво Печерської лаври, де зібравнайбільшунатоичасв Україні бібліотеку Під його керівництвом двічі видавався «Києво Печерський Патерик-(1661, 1678), інші твори. Він автор праць «Про 'стинну віру» (1668), «Стара віра» (1668), «Мир з Богом людині» (1669) тощо. Дослідники вважають його автором «Синопсиса» (1674) — першого підручника вітчиз няної історії, найпопулярнішого посібника з історії у XVII—XVIII ст. Світобачення його базувалося на принципах деїзму ι було близьким до ренесансних позицій. Бог, за вченням Гізеля, не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, безмежно досконалий, але пізнається природним розумом. Він створив матерію ι дух, наслідком чого виникли тілесні субстанції, а згодом — тілесні речі, які Бог наділив природним для них способом існування. Різноманітність речей Γι зель пояснював різним кількісним розподілом матерії за π формами Вона не народжується ι не зникає, а тільки переходить з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення, колообігу в природі. Наслідуючи Коперника, вважав, що Сонце є нерухомим центром Всесвіту.

533

Був прибічником ідеї громадського гуманізму Одним із перших вітчизняних мислителів поставив природне право як критерій людської поведінки над законом Божим, доповнюючи критерій добра ι зла розумом, який, пізнавши закони природи, керує людиною відповідно до цих законів.

Гоббс Томас (1588—1679) —- один із найвідоміших англійських філософів-матеріалістів Нового часу, приділяв багато уваги проблемам метафізики й епістемології, автор емпіричної теорії мови. Вважав, що все мислення коріниться в чуттєвому досвіді, «адже в людському розумі немає жодного поняття, яке спершу не було б, цілковито чи почасти, схоплене органами чуттів» Гоббс був першим філософом, який систематично застосовував принципи фізики та механіки в етиці й соціальній філософи. Один із засновників соціологи Нового часу, батько семіотики як науки, він привертає до себе увагу як політолог, котрий розкрив анатомію диктатури як форми державної влади. Основні твори Гоббса: «Елементи законів, природних ι політичних» філософська трилогія «Основи філософи»: «Про тіло», «Про людину», «Про громадянина»; «Левіафан», «Про свободу ι необхідність» та ін

Гогоцький Сильвестр Сильвестрович (1813—1889) — професор філософи Київської духовної академії, з 1869 р. — університету св. Володимира. Послідовно проводив ідею історизму, обстоював філософування на основі нових досягнень західноєвропейської думки, її критичного переосмислення, першим в історії вітчизняної думки зробив спробу створення філософської енциклопедії — «Філософського лексикону», тт. 1—4 (1858—1873) Одним із перших вітчизняних мислителів усвідомив методологічну цінність філософи Гегеля. Послідовно розмежував філософію ι релігію як різні форми світосприйняття із специфічними законами розвитку. У цьому зв'язку спеціально аналізував вади філософи середньовіччя, зумовлені н підлеглістю офіційному віровченню. Критикуючи агностицизм Канта, обстоював можливість пізнання надприродного за умови доповнення розуму силами віри. Автор праць «Критичний погляд на філософію Канта» (1847), «Огляд системи філософи Гегеля» (1850), «Про характер філософи середньовіччя» (1849) та ін.

Гольбах Поль-Анрі (1723—1789)— французький філософ-прос-вітник, один з засновників французького матеріалізму в онтології, ідеолог французької революції 18 ст. Брав участь у створенні «Енциклопедії» 18 сторіччя. Прихильник єднання філософи та природничого знання. Спирався на механістичні засади пояснення світу. Заснував концепцію утилітаристської етики. Головні філософські праці. «Система природи, чи Про закони світу фізичного ι духовного», »Природна політика» та інші Г. наголошував на вічності та об'єктивності матерії, яка, розвиваючись, породжує все розмаїття світу. Торкаючись питання єдності матерії та руху, останній розглядав з позицій механіцизму. В гносеології спирався на матеріалістично забарвлений сенсуалізм. Г. обстоював здатність людського розуму пізнавати світ та його закономірності Вирішальною силою та рушієм суспільного розвитку вважав діяльність свідомих та вольових особистостей. Виступаючи проти релігії (католицизму)та клерикалізму, Г. вважав н породженням нерозвинутої свідомості, невігластва та свідомого

534

обману з боку клерикалів. Його етичний утилітаризм виник саме на грунті критики релігійної моральності.

Гуссерль Едмунд (1859—1938) — німецький філософ, один із засновників феноменології. Феноменологічна концепція розвивається ним, починаючи з двотомника «Логічні дослідження» (1901). Своїм завданням вважав пошук очевидності, що здійснювався через переорієнтацію уваги філософи із зовнішнього (трансцендентного) світу на світ свідомості (світ трансцендентальний), зрозумілий як смислоутворююча активність, завдяки якій можливий будь-який досвід ι будь-яка наукова діяльність. Внаслідок феноменологічної редукції свідомості людини мусить відкритись світ феноменів — сутностей, які й обумовлюють можливість будь-якого досвіду, будь якої предметності, у баченні яких ι досягалася б самоочевидність, що шукається. У наступних працях розвивав ι дещо видозмінював свою феноменологічну позицію. Автор праць: «Філософія арифметики», «Логічні дослідження·, «Ідеї чистої феноменології ι феноменологічної філософи», «Картезіанські роздуми», «Криза європейських наук ι трансцендентальна філософія».

Декарт Рене (1596—1650) — французький філософ, математик, засновник класичного раціоналізму як універсального світогляду, протилежного ірраціоналізму. Вважається засновником європейської класичної філософії, яка грунтується на вірі в розум ι самосвідомості. Обгрунтував основні правила наукового методу 1) починати з простого й очевидного; 2) ділити складні речі (знання) на прості аж до найпростіших; 3) йти від простого очевидного до складного неочевидного; 4) діяти при цьому так, щоб не полишити поза увагою жодної ланки, тобто зберігати неперервність ланцюга умовиводів. Для цього необхідні інтуїція, з допомогою якої вбачаються першоначала ι дедукція, що дає змогу одержувати наслідки з них. Основою ι зразком методу Декарта є математика. Декарт відкрив сферу свідомості як діяльність суб єкта Основні працг «Міркування про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала філософи».

Демокріт із Абдер (бл. 460 — бл. 371 до н є.) — давньогрецький мислитель, матеріаліст, учень Левкіппа, один із засновників атомістики. Вважав, що все існує завдяки двом першоначалам: атомам ι пустоті. Атоми — неділимі частки матерії. Незмінні вічні і знаходяться в постійному русі. Атоми відрізняються один від одного лише формою, розміром, положенням ι порухом. Інші властивості: звук, колір, смак атомам не властиві ι існують лише умовно. В дечому вчені споглядають ідеї про існування первинних ι вторинних якостей речей. Д. ототожнював «вигинність» ι необхідність ι заперечував випадковість (розглядав н як результат незнання) За своїми політичними поглядами Д — представник античної демократи, противник рабовласницької аристократи. Ідеї Д. вплинули на подальший розвиток науки ι філософи (Гасенді). Залишились лише фрагменти його творів.

Джеймс Вільям (1842—1910) — американський філософ, один із засновників прагматизму Розглядав прагматизм не як вчення, а як метод, що носить нейтральний, антидогматичний характер, а звідси здатний «залагоджувати» філософські суперечки. Прагматизм, за Джеймсом, здатний зблизити науку й метафізику. Розвиваючи ідеї Пірса, обгрунтував новий «прагматичний» критерій істинності, згідно з яким істинне те, що «ви-

535

гідне», тобто що відповідає практичній успішності вчинків ι дій. Був прибічником так званого радикального емпіризму, оголошуючи єдиною реальністю безпосередній чуттєвий досвід індивіда. Його перу належать праці «Воля до віри», «Прагматизм» «Плюралістичний всесвіт» «Різноманіття релігійного досвіду» та ін.

Дідро Дені (1713—1784)— французький філософ просвітитель, представник матеріалізму, що наблизився до діалектичного методу щодо пояснення світу та еволюційної концепції. У гносеології спирався на сенсуалізм Дж. Локка Був прихильником концепції суспільної угоди. Видатний письменник, організатор та редактор «Енциклопедії» 18 ст Головні філософські та літературні твори «Думки про виникнення поироди», «Розмова Д'Аламбера з Дідро», «Філософський принцип матерії та руху», «Монахиня», «Небіж Рамо», де Д., обстоюючи позиції деїзму, піддає критиці абсолютизм та клерикалізм. У 1749 ρ за поширення «небезпечних» думок Д був заарештований та ув'язнений у Венсенському замку. Після звільнення не відійшов від своїх переконань. Д наголошував на матеріальності світу, на об'єктивності й вічності матерії та руху. Вважав, що рух просякає увесь світ, навіть те, що здається нерухомим. Д. висловлював думку проте, що чуття властиве потенційно всій матерії, а свідомість як властивість високорозвиненої матери виникає шляхом ускладнення органічної матерії Щодо суспільного устрою, то, рішучо виступаючи проти деспотичних форм правління, пропонував як оптимальний соціальний устрій конституційну монархію та сподівався на появу в суспільстві «освіченого правителя», схиляючись до ідеї республіканської форми правління. Д. був прихильником концепції утилітаристської етики (на противагу феодаль но-реліпйній).

Дільтей Вільгельм (1833—1911) — німецький філософ, один із провідних теоретиків фіЛОСОфії ЖИТТЯ І Герменевтики Центральним у ДіЛЬТЄЯ

є поняття життя як способу буття людини, культурно-історичної реальності. Завданням філософи, за Дільтеєм, є розуміння «життя», виходячи з нього самого. У зв'язку з цим філософ обґрунтовує метод «розуміння» як безпосереднього осягнення певної духовної цілісності (цілісного переживання) Розумінню, що близьке інтуїтивному проникненню в життя, Дільтей протиставляє метод «пояснення» що широко застосовується у природничих науках, що мають справу із зовнішнім досвідом «Розуміння» власного внутрішнього світу досягається за допомогою інтроспекції (самоспо стереження), розуміння чужого св.ту — шляхом «вживання», «співпереживання». Стосовно культури минутого «розуміння» виступає як метод інтерпретації, названий Дільтеєм герменевтикою — тлумачення окремих явищ як моментів цілісного душевно духовного життя епохи, що реконструюється Був не лише талановитим філософом, а й енциклопедично освіченим мислителем, вченим гуманітарієм істориком культури.

Донцов Дмитро Іванович (1883—1973) — український публіцист ι громадсько політичний діяч. Кілька разів був заарештований царським урядом за участь у революційній боротьбі Разом з М. Міхновським ство рив Партію хліборобів-демократів, керував в уряді Π Скоропадського Бюро преси та Українським телеграфним агентством Після падіння УНР переїхав до Львова де видав журнал «Літературно науковий вісник». Після Другої світової війни перебрався до Парижа, Лондона, згодом — до США

536

ι Канади. Намагався ідеологічно обгрунтувати українську самостійницьку політику: зовнішню (повна сепарація від Роси) ι внутрішню (виховання на засадах західної культури) Теоретик ідеології інтегрального націоналізму, основні принципи якого сформулював з огляду на підневільний стан української нації вольовий принцип (культ волюнтаризму), постійне прагнення до боротьби за незалежність, романтизм, непримиренність синтез національного та інтернаціонального, необхідність формування нової політичної еліти. Спираючись на ідеї Макіавеллі, Шопенгауера, Ніцше, Парето, Моски, обстоював тезу про придатність більшості засобів у безкомпромісній боротьбі за виживання української нації на своїй рідній землі. Найвідоміші праці: «Модерне москофільство» (1913), «Сучасне політичне положення нації ι наші завдання» (1913), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944), «Поетика вогненних меж» (1952), «Росія чи Європа» (1955), «Від містики до політики» (1957) та ін.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — український публіцист, громадський діяч, історик, філософ. Будучи під впливом ідей Сен-Сімона, Прудона, Конта, проголошував примат людини, її прав ι свобод над державою ι суспільством. Сповідував ідею безупинного громадського поступу, мета якого — досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб, із обмеженням до мінімуму елементів примусу в суспільному житті шляхом федералізації. Вважав, що для побудови укра інської держави необхідне піднесення (шляхом національної освіти ι культури) національної самосвідомості, організувати справутак, щоб «великороси« допомагали українцям, а не заважали ламати ту політико-адмшістративну систему, що призвела Україну до руїни. Головні праці: «Переднє слово до громади» (1878), «Шевченко, українофіли ι соціалізм» (1879), «Пропащий час — українці під Московським царством» (1880), «Вільний Союз — Вільна Спілка» (1884), «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1898) та ін.

Дюркгейм Еміль (1858—1917) — французький філософ ι соціолог, обгрунтував особливе місце соціологи серед наук про людину, обстоював специфічність її об'єкта — соціальної реальності, и незвіднють до біопсихічної реальності індивідів. Визначав предмет соціологи як «соціальні факти», що існують поза індивідом і які мають стосовно нього примусову силу Працював над проблемами розподілу праці, які породжують взаємозалежність окремих людей-індивідів Автор праць «Про розподіл суспільної праці», «Правила соціологічного методу», «Самогубство», «Елементарні форми релігійного життя» тощо.

Еллюль Жак (1912—1994) — французький соціолог, філософ, знаний своїми працями з проблем техніки, соціологи пропаганди, держави, суспільного розвитку. Досліджуючи проблему техніки, знайшов оригінальний підхід до визначення п специфіки, провівши розмежування між операційною технікою й технікою як цілісним феноменом індустріального суспільства. Він звертає увагу на такі нові характеристики сучасної техніки, як доведений до автоматизму вибір технічних засобів, здатність техніки, до самозростання, и цілокупність, універсальністьі автономність. Найпомітніші праці: «Пропаганда», «Аутонсія революції», «Від революції до бунтів», «Змінити революцію», «Неминучий пролетаріат».

537

Енгельс Фрідріх (1820—1895) — німецький мислитель, иайближчий соратник К. Маркса, матеріаліст діалектик Дещо спрощено інтерпретував погляди Маркса, зближаючи його з французькими матеріалістами. («Анти-Дюрінг», 1878, «Діалектика природи», опублікована в 1925). Перебуваючи в Англії (Манчестері), Е. пише твір «Становище робітничого класу в Англії», де доходить висновку про діалектичний взаємозв'язок продуктивних сил ι виробничих відносин та про неминучість єднання соціалізму з робітничим рухом. Разом з Марксом розробляє концепцію соціалістичної революції Більш плідною стала його праця над книгами «Анти-Дюрінг» та «Діалектика природи», де Е. різнобічно розвиває діалектичне та матеріалістичне розуміння природи. Наприкінці свого життя Е. створює найбільш відому свою працю «Походження сім'ї, приватної власності та держави» (1884) та здійснює велику роботу з підготовки до видання томів «Капіталу» К. Маркса Е. застосовує Марксове матеріалістичне розуміння історії у своїй концепції розвитку первісного суспільства. Значну роль у розвитку Марксової концепції історичного матеріалізму відіграли численні листи Е. до Й. Блоха, К Шмідта, В. Борпуса, Ф. Мерінга та ін.

Епікур (342/41—271/70 до н є ) — давньогрецький мислитель-матеріаліст. Розвивав атомістичне вчення Демокріта. За Е., у Всесвіті існують тільки тіла, що знаходяться у просторі. Вони безпосередньо сприймаються відчуттями. Е. висунув ідею «відхилення» атомів, тобто наділив їх певною «свободою волі». В результаті цієї свободи атоми можуть описувати різні траєкторії, сплітатися ι розплітатися, внаслідок чого виникає світ. Характеризуючи духовний світ людини, Е. признає наявність в ній душі. Знання, за Е., починається з чуттєвого досвіду, але цей досвід повинен бути осмисленим ι опрацьованим у вигляді тих чи інших термінолопчно-зафіксованих смислових структур. Основну увагу приділяв етиці. Ціль життя — задоволення (евдемонізм). Дійшли лише фрагменти праць.

Зіммель Георг (1858—1918) — німецький філософ ι соціолог, основоположник так званої формальної соціологи. Досліджував становлення суспільства, його історичні форми існування. Значну увагу приділяв проблемі методу соціального пізнання, досліджував взаємодію культури ι життя, зробив свій внесок у розвиток філософи життя. Автор праць: «Філософія грошей», «Соціологія. Дослідження форм усуспільнення», «Філософська культура» та ін.

Іларюн Київський (?—бл. 1053) — український мислитель, перший Київський митрополит із русичів. Започаткував теологічні та філософські засади християнства Київського. Один із перших фундаторів тенденції до інтелектуалізму. Вірувати в єдиного Бога, за Іларюном, — не просто справа свята, а й розумна. Виходячи за межі тогочасної християнської ортодокси, пом'якшував розмежування тіла ι духу й започаткував ідею буття як єдності матеріальної та духовної основ. Виробив власну концепцію іс-τορι'ι, в якій обстоював погляд на н універсальний ι цілісний характер як втілення буття ι руху все нових народів від ветхозавітного «Закону» до довершеного сучасного — благодатного християнського стану Звідси його висновок, що все молоде, яке виникло в історії пізніше, набуває вищої цінності порівняно зі старим, попереднім. Якщо епоха Старого Завіту, основана на законі, будувала відносини між народами за принципом рабе-

538

тва, то епоха Нового Завіту дає істину, свободу, благодать. Закон розділяв народи, звеличував одні та принижував інші. Благодать уводить усіх у вічність, де всі народи рівні перед Богом Висловив ідею розвитку моралі й неминучості переходу від жорсткого регламентування поведінки людини до вільного вибору нею моральних норм. Відомі його праці. «Слово про Закон ι Благодать- (1044), «Молитва», «Сповідання віри».

Кант Іммануїл (1724—1804) — засновник німецької класичної філософи; фундатор нової ідеї розуму як творця, конструктора дійсності та знання про неї; теоретично обгрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім факторам, чим виніс сферу людської діяльності (культуру) за межі природної детермінації. Творчість Канта поділяється на докритичний ι критичний періоди. Докритичний період, який Кант назвав догматичним, має яскраво виражені природничонаукові ι натурфілософські особливості, який вінчує створена космогонічна гіпотеза й теорія припливів ι відпливів, що демонструє його віру в можливість розуму осягнути закономірності природи. А критичний період заперечував можливість такого пізнання, дотримуючись думки, що слід не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом), тобто джерело всезагальності знання філософ пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті. На цій підставі твердив, що світ науки є витвором розуму, результатом синтезу суб'єктивних апріорних форм ι чуттєвого хаотичного матеріалу Основні праці: «Загальна природна історія ι теорія неба», «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження» та ін.

Камю Альбер (1913—1960; — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. У своїй творчості пройшов шлях від нігілістичної «філософи абсурду» до моралістичного гуманізму. Протиставляв марксистській революційній моралі етичну концепцію християнської праведності та жертовності тих, хто «історію не творить, а потерпає від її пасток». Відомим став завдяки творам «Сторонній» (1942), «Міф про Си-зифа» (1942), «Чума» (1947) та «Бунтівна людина» (1951). К. — лауреат Нобелівської премії з літератури (1957). У філософи був прихильником агностичної епістемології (що грунтувалась на пізнавальному прагненні дістатися завчасно недосяжної останньої істини — Благодаті). Його онтологія мала вигляд скептичної антителеологи, а філософія історії відкидала будь-які вчення про поступальну ходу прогресивного розвитку людства (у тому числі — ι провіденціалізм). У філософи творчості наголошував на вічному протистоянні митця творця ι вооожого для нього та недосконалого земного створіння.

Кентерберійський Ансельм (1033-1109) — середньовічний мислитель, в дискусії про універсали захищав позицію реалізму. Висунув онтологічний доказ існування Бога («Колоквіум», 1076, «Про свободу волі», 1077). К. обстоював віру як передумовута підґрунтя раціонального знання. Він зазначив; «Не шукаю, щоб збагнути для того, аби увірувать, але вірую, щоб усвідомити». Виводив існування Бога, Його буття з думки, поняття про Нього як найдосконалішої сутності з необхідністю маючою бут-тєвість. Цей потяг до «інтелектуального богоспоглядання» К. успадкував від Августина Блаженного. У полеміці про універсали К. схилявся до позицій схоластичного реалізму. Наголошуючи на реалістичній концепції пе-

539

редування універсалій одиничним речам які, вірогідніше взагалі не існують К. пише трактат «Чому Бог улюднився?» де логічними засобами намагається довести необхідність вт'лення Бога в людину.

Керкегор Сьюрен (1813—1855) —датський філософ засновник ірраціоналізму Нового часу Різко критикуючи всевладдя розуму у філософи, підносив роль ι значення віри яка робить можливим неможливе. Абсолютизував конкретну людину (одиницю), ставив м вище роду (загалу), який розглядав як джерело хаосу Культуру розглядав як таку, що вдосконалює людей як індивідів — позбавляє їх індивідуальності перетворює в масу Йоги концепція моралі виокремлює естетичний (тобто чуттєвий), етичний (заснований на розумі) ι релігійний рівні Керкегор написав 28 томів творів, серед них «Насолода ι обов'язок», «Страх і трепет», «Філософські крихти», «Хвороба до смерти» тощо.

Кононович-Горбацький Йосип (?—1653) — український філософ, один із перших ректорів Києво-Могилянської академії. Філософську спа дщину складають курси риторики й діалектики, «Підручник з логіки», «Оратора Могилянського» Дотримувався номіналістичного тлумачення вчення Арістотеля. Його номіналізм виявлявся у питанні про універсали, які він вважав вторинними щодо тілесних речей ι розглядав як набутки розумової діяльності. Проблему угііверсалій пов'язував з необхідністю пізнання світу, а не з потребами доведення пізнання творця, як це робили послідовники Φ Аквіі-.ського. Обгоунтував положення пре дві істини — богословську та філософську чі^тко розмежовуючи предмети теології (вчення про Бога) та філософи (реальні тілесні речі) Особливу увагу звертав на субстанційні начала цих речей — матерію ι форму. Обстоював реальність прос^тору ι часу, в яких вбачав реальні акциденції та форми, що діють на речі. Де структури людини включав матерію (тіло) ι душу (форму), заперечуючи при цьому безсмертя душі Природу розглядав незалежною від свідомос^ті як окремої людини, так ι людства, ι в'д того, як зона сприймається Розвивав гуманістичні ідеї.

Конт Огюст (1798—1857) — французький філософ, один із основоположників позитивізм^, який В'н розглядав як езредню ланку між емпіризмом ι містицизмом За Контом, ні наука, Ні філософія че можуть ι не повинні ставити питання про причини явищ, а Тільки про тр, «як» вони відбуваються У зв'язку з цим чаука пізнає не сутності, а лише феномени. Конт розвинув ідею так зван их трьох стадій інтелектуальної еволюції людства (як ι окремої особи), які визначають рівень розвитку суспільства: 1) теологічну або фіктивну, коли зч явищами шукпють надгоиродні сили; ?) метафізичну або абстоактну, коли за ними вба^иаклъ абстрактні сутності і сили — субстанції, флогістони тощо, 3) наукову або позитивну, ко ли між явищами відкриваються незмінні закони. Конт є засновником со цюлопі як окремії науки про суспільство Найпомітніша праця — 6 том-ний «Курс позитивної ФілососЬц»

Конфуцій, Кун Фуцзи (552—479 до н.е.) — китайський мислитель, засновник конфуціанства, релігійно-філософського вчення, яке заклало духовні підвалини китайської нації ι культури Основна проблема вчення К. — згармонізувати відношення між людьми. Проповідував п'ять добро-чинностей — мудрість, гуманність, повага до старших, мужність ι вірність. Поєднуючи елементи даосизму і буддизму, конфуціанство було офіційною ідеологією Китаю. Погляди К. дійшли в записах учнів («Лунь юй»)

540

Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — український історик, громадсько-політичний діяч ι мислитель Провідний діяч українофільства, один із організаторів Кирило-Мефодіївського братства, в програмних документах якого («Книга буття українського народу» та «Статут слов'янського товариства») найповніше виявилися його соціально-політичні орієнтації та історіософська концепція Науково-філософські пошуки ι дослідження були спрямовані на проблеми історіографи, рушійні сили суспільного розвитку, національні питання, життя українського народу та його культуру Вперше в українській історіографи детально з'ясував сутність історч України. У працях «Правда москвичам про Русь» «Дві руські народності» не лише дав розгорнуте епічне полотно історичного процесу Укра-Гни, а й доводив, що українці мають свою історію, мову, культуру, психоло пю, відмінні від російської. Обстоював самобутність, окремішність, са моцінність українського народу. Одним із перших підніс українську ідею до рівня теоретичного осмислення. Обгрунтував ідею федеративного устрою держави. Автор відомих монографій з історії України — «Богдан Хмельницький» «Руїна», «Мазепа». «Мазепинці», «Гетьманство Виговсько-го», «Гетьманство Юрія Хмельницького» «Павло Полуботок», трьох томів «Руської історії в життєписах п найголовніших діячів», 16 томів «Монографій та досліджень», в яких втілив оригінальну, протилежну офіційній російській історіософську концепцію.

Кузанський Микола (1401—1464) — німецький теолог ι філософ початку епохи Відродження Формузався під впливом містики ι неоплатонізму. Стояв на позиції пантеїзму Бог, всесвіт ι людина («мікрокосм») зпівпа-дають. Висунув ідею безкінечності Всесвіту. Погляди К вплинули на Бруно. («Про вчене незнання», 1440, «Про божественне бачення», 1543 та ін.)

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819—1897) — відомий український культурний діяч письменник, історик, етнограф, член Кирило-Мефодіївського братства Хоч Куліш гяжів до романтичної традиції, його світогляд не був усталеним. Він еволюціонував від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду до культу миротворчої науки, від православ'я до позитивної релігії для всіх людей ι народів, від козаколюбст-ва до козакофобства тошо Незмінною була лише відданість ідеї України, її відродженню. Своєрідною є його теорія культурництва, пов'язана з образом культури землеробства, котрий «очищає» рідну землю тієї «негіді», допомагає своєю працею «воскресінню» поснулої віри й віковічних звичаїв батьків. Звідси його «хутірська філософія», основана на вимозі повернення до життя природи, правди й душі людської, де ще зберігаються справжні цінності людського буття. Особіиву увагу приділяв українській мові як предвічному скарбу народного серця Саме мова, на його думку, повернула українцям повагу інших народів Перебував на позиціях фаталістичного життя ι визнавав творцем усього сущого Бога.

Кульчицький Олександр Юліанович (1895—1980) — український філософ, культурно освітній діяч української діаспори. Працював професором Українського Вільного Університету (Мюнхен) Автор більше сотні статей ι монографій з психологи, філософії, антропології, педагогіки, літературознавства. У сфері філософії (онтології) тяжів до поглядів Гартмана про шарову будову буття, який стверджував про поєднання або накладання один на одного чотирьох шарів дійсності: матеріального, органіч-

541

ного, психічного й духовного. Досліджував особливості психічного життя, психічних явищ ι психічних цілей як єдності свідомого й несвідомого, природу свідомості та н відмінність від психічних діянь. Спираючись на методологію феноменологічного підходу, прагнув до розкриття суті етичних, естетичних вартостей, соціальної аксіології, яку тлумачив як філософію релігії. Проблему специфіки українського характеру розв'язував з урахуванням ди расових, геопсихічних, історичних, культуроморфнихта глибинно-психічних чинників. Найвідоміші праці: «Нарис структурної психології» (1949), «Український персоналізм» (1985), «Основа філософи ι філософічних наук» (1995).

Кун Томас (1922—1995) — американський історик ι філософ науки, досліджував роль соціальних факторів у розвитку науки. Початок цих досліджень поклала його праця «Структура наукових революцій (1963), в якій він для історичного розвитку науки вводить такі поняття, як «парадигма», «нормальна наука», «наукова революція», «наукова спільнота» тощо. Кун вводить елементи конвенціоналізму ι вульгарного соціологізму в трактування відношення наукової спільноти ι парадигми У праці «Функції догми в науковому дослідженні» доводив, що певного роду догматизм, тве рда схильність до всебічно обгрунтованої системи поглядів — необхідна умова наукової роботи. Найкращою умовою одержання нових знань, на його думку, є не дискусії, а коли вчені, згуртовані єдністю поглядів ι основних ідей (навіть догм), займаються планомірним ι настійним вирішенням конкретних завдань.

Ламетрі Жульєн-Офре де' (1709—1751) — французький філософ, просвітитель, лікар. В онтології — прихильник механістичного матеріалізму, поєднував філософію з природничими науками. (Людина тут часто асоціюється з машиною, рослиною). В гносеології дотримувався сенсуалістичної концепції Етику будував на гедоністичних засадах. Головні філософські праці: «Система Епікура», «Людина — рослина», «Природна історія душі», «Трактат про душу»та інші. Метою своєї філософи проголошував відродження системи Епікура як в онтології, так ι в етиці. Згідно з поглядами Л. існує єдина матеріальна субстанція, яка має властивості сприйняття та мислення (в «організованих тілах»). А людина відрізняється від тварини лише більшою кількістю потреб, а отже — більшою кількістю розуму, бо, за Л., саме потреби є «мірилом розуму». Людський організм Л. уподібнював машині, що, як годинниковий механізм, самостійно заводиться. На думку Л., розвиток суспільства визначається діяльністю видатних людей та успіхами просвітницької роботи в суспільстві. Л був прихильником освіченого абсолютизму. Філософські ідеї Л. справили значний вплив на творчість Д. Дідро, П. Гольбаха, К. Гельвеція та інших філософів.

Лао-цзи (VI—V ст до н.е ) — давньокитайський мислитель, засновник даосизму, йому приписується трактат «Дао де цзін·. В центрі даосизму відношення людини ι природи. В основі світу лежить дао — шлях, доля, яке може осягнути лише мудрець. Проповідь пасивності наближає даосизм до буддизму, з яким він пізніше тісно переплітався. Після конфуціанства даосизм зробив найбільший вплив на формування ментальності китайців.

Лейбніц Вшьгельм Готфрід (1646—1716) — німецький філософ, математик, фізик, історик, представник раціоналізму. Критично проаналі-

542

зував основні ідеї Демокріта, Платона, Августина Аврелія, Декарта, Гобб-са, Спінози на основі, запропонованій ним методологи, найважливішими вимогами якої були універсальність ι чіткість філософських суджень. Реальний світ, за Лейбніцом, складається із сукупності субстанцій: неділимих сутностей або першоелементів буття, які він назвав монадами. Світ монад ієрархізований: нижчі — вищі ι увінчує усіх — Бог. У теорії пізнання намагався віднайтм компромісну позицію між раціоналізмом Декарта ι емпіризмом ι сенсуалізмом Локка. Вважав, що без чуттєвого досвіду жодна інтелектуальна діяльність була б неможливою, водночас виступав проти вчення Локка про душу як «чисту дошку». Основні праці: «Міркування про метафізику», «Нова система природи», «Теодицея», «Монадологія» та ін.

Лесевич Володимир Вікторович (1837—1905) — український філософ, найвизначніший представник украінсього позитивізму, логік, знавець тогочасних напрямів західноєвропейської філософії. Виступав із вимогою поєднання філософи ι науки, перетворення п на позитивну науку Філософія, за Лесевичем, покликана виконувати функцію синтезу наукового знання. Тяжіння до позитивістської установки не завадило йому критично оцінювати надбання найбільших авторитетів позитивізму, зокрема О. Конта, який, на його думку, недооцінював теорію пізнання. Ця теорія в її суб'єктивно ідеалістичній інтерпретації, за Лесевичем, є «трибуналом» усіх наукових понять. Він виходив із того, що уявлення, які складають основу знання людини, мають пряме відношення тільки до окремих індивідуальних явищ або чуттєвих фактів. Ними вичерпується той об'єктивний матеріал, яким послуговується людина, в силу чого пізнає не предмети самі по собі, а лише дані досліду. Опосередковане знання, що оперує абстрактними поняттями, виходить за межі даних досліду, а тому позбавлене фізичної' достовірності. На цій основі Лесевич заперечував об'єктивність законів. Автор праць: «Нарис розвитку ідей прогресу· (1868), «Позитивізм після Конта» (1869), «Досвід критичного дослідження основоначал позитивної філософи» (1877), «Лист про наукову філософію» (1878), «Що таке наукова філософія» (1888), «Від Конта до Авенаріуса» (1901), «Емпіріокритицизм як єдиний науковий погляд» (1909) та ін.

Липинський В'ячеслав Казимировим (1882—1931) — український історик, філософ історії, ідеолог консервативно-монархічного напряму української суспільно-політичної думки. Глибокий знавець проблем державності. Відстоював необхідність побудови незалежної суверенної Української держави як джерела єдності нації. Тільки з виникненням власної держави, на його думку, українець відчує себе сином рідної землі, тільки за таких умов народжується справжня, а не літературна нація. її він розглядав, передусім, єдністю духовною, культурно-історичною. Ідеал української держави (за тривалої відсутності власної державності) вбачав у династичному правлінні гетьманського типу — Гетьманат, принципом організації якого є «класократія», тобто розуміння кожним класом свого місця ι призначення за наявності активної меншості (еліти), що спирається на рушійну силу політичного процесу — клас хліборобів, його авторитет. Цей лад має базуватися на принципах співробітництва всіх класів, рівновазі між прогресом ι консерватизмом, обмеженні гетьманської влади законом, який височить над гетьманом, як над усіма. Липинський — дер-

543

жавотворчий націоналіст Як представник украінського макіавеллізму,був першим політичним мислителем, який трансформував проблему сили у свою історіософію ι продумав н основні засади. Його переконання, що «ніхто нам не збудує держави, коли ми самі п собі не збудуємо», ι сьогодні залишається актуальним. Основні праці· «Україна на переломі 1657 — 1659 Замітки до історії українського державного будівництва в XVII столітті» (1920), -Листи до братів хліборобів про ідею ι організацію українського монархізму. Писані 1919—1920 pp.» (1926), «Релігія ι церква в історії України» (1933) та ін.

Лодій Петро Дмитрович (1764—1829) — український філософ, про фесор вищої теологічної школи для українців у Львові, професор метафізики, логіки й етики Краківського університету, перший професор філософи та права Петербурзького університету. Він відкрив громадськості Російської імперії праці І Канта, частково поділяючи його погляди, а в багатьох питаннях полемізуючи з ним. У теорії пізнання розвивав сенсуалістичні погляди, виступав проти суб єктиеного ідеалізму, скептицизму й агностицизму Істину поділяв на метафізичну, логічну, моральну й фізичну. Критерієм істини вважав несуперечність та одностайність думки більшості людей, що досягається за допомогою розуму й досвіду. Критикував Канта за розрив чуттєвого ι раціонального, логічного та емпіричного, за спроби розмежувати форму ι зміст, сутність ι явище, зобразити мислення незалежним від буття. Агностицизм Канта виводив із апріоризму, зокрема суб'єктивно ідеалістичних уявлень про простір ι час як апріорні фор ми чуттєвості, що вносять порядок у діяльність Основні працг «Логические наставления руководствующие к познанию и различению истинного и ложного. (1915), «Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве» (1928), «Христиана Баумайсіера наставления любомудрия нравоучительного» (1870). Не були опубліковані та не дійшли до наших днів: «Природне пра во народів», «Повний курс філософи».

Локатос Імре (1922—1974) — угорський філософ, послідовник Поппера, автор однієї з кращих моделей філософи науки — методологи науково-дослідницьких програм Дослідницька програма, за Локатосом, включає конвенціонально (тобто за згодою вчених) прийняте за істину: а) «жорстке ядро» (це метафізика програми: найбільш загальні уявлення про реальності, які описують теорії, що входять до програми; основні закони взаємодії елементів цієї реальності, головні методологічні принципи); б) «негативну евристику» (сукупність допоміжних гіпотез, які оберігають ядро програми від фальсифікації); в) «позитивну евристику» (стратегію вибору першочергових проблем ι завдань, які мусять вирішити вчені). Відстоював ідею плюралізму альтернативних науково-дослідницьких програм. Найпомітніші праці. «Доводи ι спростування», «Фальсифікація і методологія науково-дослідницьких програм» та ін.

Локк Джон (1632—1704) — англійський філософ просвітник, автор теорії пізнання, розробленої на засадах емпіризму й матеріалістичного сенсуалізму, та ідейно-політичної доктрини лібералізму. Один із перших теоретиків правової системи буржуазного суспільства. Неминучість державної влади розглядав із позицій теорії природного права ι «суспільного договору». Основні праці філософа. «Дослід про людський розум», «Два

544

трактати про державне правління», «Думки про виховання», «Розумність християнства», «Листи про віротерпимість» тощо.

Лютер Мартін (1483—1546) — німецький мислитель ι громадський діяч, засновник німецького протестантизму, ідеолог Реформації. Ідеї релігійного оновлення пов'язував з визнанням можливості людського спасіння на основі віри ι Божественного промислу Проголосив тезу «повернення до витоків» євангельського життя, заперечуючи традицію, яка нібито омертвила його. Єдиним джерелом істини вважав Святе Письмо — Біблію. Відродив ідею безпосереднього спілкування людини з Богом без участі священиків. Автор «Коментарів до Послания до римлян», «95 тез про індульгенції», з яких власне ι розпочалася Реформація, «28 тез до диспуту в Гей-дельбурзі», «До християнського дворянства німецької нації», «Про реформу християнської освіти», «Про вавилонський полон церкви», «Про свободу християнина» тощо.

Макіавеллі Нікколо (1469—1527) — італійський громадський діяч, політичний мислитель, історик. Визнавав державу найвищим проявом людського духу, а служіння державі — метою життя, проголосив автономію політичної думки від спекулятивної ι етико-реліпйноі. Принципами такої думки вважав реалізм ι концепцію розумного, могутнього, цілеспрямованого керівника держави. Автор праць: «Діалог про військове мистецтво», «Міркування на першу декаду Тіта Лівія», «Государ».

Маркс Карл (1818—1883) — німецький філософ, засновник перших міжнародних пролетарських організацій, співавтор ідеологічної течи (пізніше названої марксизмом), яка охоплює філософію, політичну економію ι «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в комуністичне. Шлях до побудови такого суспільства вбачав у знищенні приватної власності шляхом класової боротьби, яка проголошувалась рушійною силою історії. Хоча мету ι сенс історичного процесу Маркс вбачав у формуванні всебічно розвиненої гармонійної особистості, він «розчиняв» особистість у соціумі. Людина для нього — це держава, суспільство, клас, колектив, сукупність суспільних відносин. Простежуються суперечності між гуманними цілями людського прогресу ι антигуманними засобами їх досягнення. Основні праці: «Рукописи 1844 року», «Капітал», «Німецька ідеологія» (спільно з Ф. Енгельсом) тощо.

Марсель Габріель (1889—1973) — французький філософ ι драматург, представник релігійного екзистенціалізму. Центральна проблема — існування особи. Для людини, на думку М., важливо бути особистістю, а не «мати», тобто підпадати під владу речей, ідей ι τ. ін. У дусі Керкегора він протиставляє віру ι розум. («Таємність буття», 1951, «Бути ι мати», 1935 та ін.)

Мемфорд Льюїс (1895—1990) — американський філософ, соціолог, археолог та антрополог. Критично оцінював парадигму технологічного детермінізму; вбачав причину соціальних негараздів у розриві між рівнями технології та духовності. Однобічний науково-технічний прогрес розглядав як «інтелектуальний імперіалізм», який може врешті-решт призвести до поневолення людства з боку Мегамашини — вкрай раціоналізованої технопрактичної організації суспільства. Серед відомих праць Мемфорда «Міф про машину», «Трансформація людини», «Місто в історії» тощо.

545

Мілль Джон-Стюарт 1806—1873) — англійський філософ ι соціолог, представник позитивізму. В теорії пізнання Мілль поділяв позицію емпіриків, вважав, що навіть математичні істини мають індуктивний харак тер. Мілль розрізняв «науки про природу» ι «моральні науки», багато уваги приділяв методу наук. В політологи М. висунув ідею захисту прав меншості в парламенті, був активним поборником розширення прав жінки в соціальному ι політичному житті. В етиці виступав як утилітарист. («Система логіки», 1843, «Утилітаризм», 1864.)

Міхневич Йосип Григорович (1809—1885) — український філософ, представник романтичного шеллінгіанства. Його філософування зумовлене впливами німецької класичної філософи, зокрема Шеллінга ι Регеля. Визначав філософію як науку, що вивчає загальні начала всіх предметів ι явищ, початкові форми, вічні закони. Джерелом філософи вважав свідомість, яка долає різні стани свого розвитку, а потім робить їх предметом свого дослідження. У самій свідомості виокремлював три елементи: «Я» — суб'єкт, який усвідомлює, «не» — предмет усвідомлення ι обмеження свідомості (світ); абсолют — першопричина того, хто усвідомлює та усвідомлення (Бог). Свідомість розкриває свою діяльність у: прагненні від себэ до не себе (Від «Я» до «не-Я», від людини до світу); від не-себе до себе; від світу людини до першопочатку всього — Бога. Філософія, на його думку, має два закони: природний, неписаний закон розуму, ι писаний, покладений Божими заповітами у Святому Письмі. Тому він застерігав, оозум людини не може піднятися над розумом Бога, а мусить бути в належній слухняності віри. Основні твори: «Об успехах греческих философов в действительном бытии, содержании и частях» (1840), «Задача философии» (1842), «Опыт постепенного развития главных действий мышления как руководство для первоначального преподавания логики» (1847), «Опыт простого изложения системи Шеллинга, рассматриваемой в связи с системами других германских философов» (1850).

Могила Петро (1596—1647) — видатний український церковний, культурио-освітній діяч, мислитель. З його іменем пов'язаний розвиток вищої та середньої освіти в Україні. Один із засновників Київського ко лепуму (1632), що згодом став знаменитою Києво-Могилянською академією — першим вищим навчальним закладом на землях східних ι південних слов'ян Відкрив колегію в Кременці (1636), слов'яно-греко-латинську академію в Яссах (1640). Дбав про розвиток Києво-Печерської друкарні, сприяв письменникам, художникам. Вважав за необхідне вивчати, осмислювати й засвоювати здобутки західноєвропейської науки та філософії на осиові греко-слов'янської культури з метою π збагачення ι розвитку. В 1627 р. був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври, в 1633 р. — митрополитом Київським, Галицьким ι всієї Русі. Свою діяльність він спрямував на зміцнення православ'я, розбудову духовної єдності українського народу. За допомогою проведених ним реформ, спрямованих на піднесення освіти, моральності, дисципліни, організації кліру, православна церква в Україні вийшла із занепаду ι кризи Як мислитель доби бароко тяжів до поєднання середньовічної схоластики, ідей Ренесансу та Реформації, античних ι християнських авторів. Фундаментальним принципом Бога, світу ι людини вважав любов, а відтак милосердя ι терплячість. Одні-

546

єю з центральних в його творах є ідея серця як осердя тілесного, душевного ι духовного життя. З нею пов язував ідею діяльної любові або добро-чинства, що, в свою черіу, є основою суспільної злагоди ι єдності. Був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, почав реально мислити про майбутню українську державу. Своєю діяльністю сприяв духовній консолідації українського народу, творенню єдиного комунікативного простору його культури, а відтак ι нацютворенню. Основні праці" «Номоканон» (1629), «Требник» (1646), «Православне сповідання віри·- (1640—1645) «Книга души, на-рьшаемое злото» (1623), «Крест Христа Спасителя и каждого человека» (1630), «Антолопа.спреч молитвы» (1636), «Евангелієучительнеє» (1637), «Літос» (1644) та ін.

Монтень Мішель (1533—1592) — французький мислитель-мораліст, скептик ι стоїк за світоглядними переконаннями. Монтень не створив цілісної філософської системи. Відомий як гострий критик звичаїв свого часу.

Нщше Фрідріх (1844—1900) — німецький філософ, представник «філософи життя» Розвивав ідеї типології культури, співставляючи два начала — буття ι культури: дюнісівське, що уособлює буяння творчої енергії, оп'яніння життям ι аполлошвське, що є носієм міри, порядку. Ідеал вбачав у досягненні їх рівноваги. Автор вчення «про волю до влади» як притаманному всьому живому потягу до самоутвердження. Людину розглядав як недовершену, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою незмінені розумом. Тіло у людини ставив вище п розуму як засобу життя. Заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра. Був прихильником індивідуалізму ι соціальної ієрархічності. Основні праці" «Народження трагедії з духу музики». «Весела «наука», «Присмерки кумирів», «Воля до влади», «Генеалогія моралі» та ін.

Новицький Орест Маркович (1806—1884) — український філософ, перший професор філософи Київського університету. За негативного ставлення до філософи в Російській імперії не тільки виступив на п захист, а й, враховуючи тогочасні досягнення світової філософської думки, одним із перших почав прокладати шлях історизму німецької класичної філософи, зробив спробу по новому підійти до осмислення и предмета, завдань, з'ясування основних механізмів ι тенденцій розвитку. Виводив філософію з глибин свідомості, духу людини, яка запалює м новим баченням, світлом чіткої думки Філософія, на його думку, поширюється на всі види буття, охоплює всі предмети бачення, але п зміст складають тільки загальні форми та закони буття. Ці загальні знання не можуть братися з досвіду, їх джерело — розум, який споглядає їх у своїх ідеях Світ ідей ι є пристанищем філософи, тут вона народжується, черпає свої сили ι з'являється в світ. Досвід і розум діють спільно. Досвід — це зміст, а розум — форми, закони Те, що виступає як можливість розумового пізнання в почутті, розкривається мисленням як чітке ι свідоме знання. У розвитку філософи виокремлював три фази ставлення π до релігії. У першій фазі вона розвивається в межах релігії, у другій — відокремлюється від релігії, стає незалежною від неї. набуває власної форми, у третій — знову повертається до релігії, намагається примиритися з нею, визнати розумним те, що релігія визнає серцем, поєднати віру з довірою до самого розуму. У поглядах на історію дотримувався принципу євроцентризму. Історію по-

547

діляв на язичницький ι християнський періоди. Основні праці. «Про докори в бік філософи в теоретичному ι практичному відношенні» (1837), «Про розум як найвищу пізнавальну здібність» (1840), «Поступовий розвиток давніх філософських вчень у зв'язку з розвитком язичницьких вірувань» (тт. 1—4,1860—1862), «Духоборці, їх історія та віровчення» (1882) та ш.

Оріховський-Роксолан Станіслав (1513—1566) — український історик, філософ, мислитель гуманіст. Найвизначніша постать в українській культурі доби Відродження У Західній Європі його називали «українським Демосфеном»та «сучасним Цицероном». Дотримуючись позицій ренесансного гуманізму та реформації, значну увагу приділяв аналізу проблем історичного процесу, політики, етики, держави. Спираючись на принципи теорії природного права та суспільнодоговірного походження держави, розв'язував проблеми свободи особи та справедливого суспільства. Історичний поступ пов'язував із розвитком освіти, науки, обстоював невтручання церкви у світські справи. Як один із перших ідеологів освіченої монархії в Європі, виступав за сильну, але освічену та гуманну монархічну владу Мораль вважав першоосновою права Проголошував право людини на всебічний розвиток, задоволення земних потреб, слідування законам природи. З проблемою природного права тісно пов'язував такі етичні категорії, як доблесть, гідність, справедливість, чесність, мужність. Найвідоміші твори: «Про турецьку загрозу» (1543), «Про целібат» (1547), «Відступництво Риму», «Напучення польському королю Сипз-мунду Августину», «Хроніка» тощо.

Ортега-І-Гасет Хосе (1911—1954) — іспанський філософ, публіцист, громадський діяч Філософські погляди формувались під впливом Мар-бургської школи неокантіанства, тезу якого про самодумання суб'єкта, що пізнає в процесі розкриття культури, він прагнув розкрити в подальшому як життєвий вияв суб'єкта в історичному бутті, які він спочатку в дусі філософи життя тлумачив антропологічно, потім під впливом німецького екзистенціалізму (Гайдеггер) — як духовний досвід безпосереднього переживання. Виходячи з протиставлення духовної «еліти», яка творить культуру ι «маси» людей, яка задовольняється несвідомо засвоєними стандартними поняттями ι уявленнями, вважав основним політичним феноменом XX ст. ідейно-культурне роз'єднання «еліти» ι «маси», наслідком чого є загальна соціальна дезорієнтація ι виникнення «масового суспільства». Найвідоміші праці: «Повстання мас», «Дегуманізація мистецтва», «Міркування про техніку» та ін.

Піфагор (580—500 до н є.) — давньогрецький мислитель, ідеаліст. Основою всього сущого вважав числа. За орбітами планет, архітектурними спорудами, музикальними звуками вбачав числову гармонію. Значну увагу П. приділяв розвитку математики, заклав основи теорії чисел ι принципи арифметики. Релігію ι мораль П. вважав основними атрибутами гармонізації суспільства. Вчення П. про безсмертя душі (і її перевтілення) основується на принципах нової підпорядкованості людини богам. П. вплинув на Платана, неопіфейство було популярне в епоху Відродження. Праці не збереглись.

Платон (427—347 до н.е.) давньогрецький філософ, учень Сократа, найяскравіший представник об'єктивного ідеалізму. Виділяв світ вічних

548

нерухомих ідей ι світ мінливих, конечних речей. Перші прообрази (ідеальні моделі), яким наслідують другі. Велику увагу Π приділяє питанню «ієрархізаци ідей» Вище за все стоїть, за П., ідея «краси ι добра». Пізнання ι досягнення цієї іде: є вершиною дійсного пізнання ι свідченням повноцінності життя Гносеологічні погляди П. основані на його вченні про душу. Процес пізнання — це пригадування душею ідей, які вона бачила до втілення в людину. Π створив концепцію ідеальної держави, в якій розподіл суспільних обов'язків ставився в залежність від рівня доброчинності. («Федр», «Тімей», «Держава» та ін )

Плотін (205—270) — давньогрецький філософ, представник неоплатонізму. Розвинув вчення про еманацію сфер буття від вищого до ни-щого («єдине» — світовий розум — світова душа — матерія). Душа, за П., є єдиною ι неділимою, вона безпосередня реальність ι и буття не залежить від того, знаходиться вона в тілі чи поза тілом. Погляди П. вплинули на формування реалізму в середньовічній схоластиці. Основна праця «Еннеади».

Поппер Карл (1902—1994) — один із найвідоміших мислителів XX ст., вихідною позицією якого був раціоналізм. До 1937 р. працював у Відні, брав участь у дискусіях Віденського гуртка, виступаючи критиком його програмних положень. У1934 р. вийшла основна праця Поппера з філософи науки — «Логіка наукового дослідження» У роки війни, в еміграції пише свою знамениту працю «Відкрите суспільство та його вороги», де досліджує не лише давньогрецьку філософію ι новітні філософські течи від Канта до наших днів, але й розглядає мистецтво урядування, історію розвитку ι занепаду грецьких демократій, подає зразок наукової логіки ι критичного аналізу. Із 1946 р. в якості професора Лондонської школи економіки ι політичних наук розробляв критичний напрям у філософи науки — критичний реалізм. Критицизм Поппер вважав основним методом науки ι найбільш раціональною стратегією поведінки вченого Серед інших його відомих робіт — «Об'єктивне знання», «Реалізм ι мета науки»

Прокопович Феофан (1677—1736) — український мислитель, церковний ι громадський діяч, учений. Відомий як професор, ректор Києво-Могилянської академії, теоретик ι пропагандист реформ Петра І. Перебував на позиціях об'єктивного ідеалізму, стверджуючи, що Бог існував перед буттям світу як найдосконаліший розум. Визнаючи Бога творцем світу, водночас зазначав, що світ матеріальний за своєю природою, а сама матерія не створена ι не знищувана. Вона розвивається за своїми власними законами Головною ознакою природи вважав рух, який є зачинателем усього. З матерією ι рухом пов'язував простір ι час, вказував на їх об'єктивність. Пропагував погляди Арістотеля, Коперника, Галілея, Декарта, Лейбніца Прагнув вивільнити філософію від середньовічного догматизму, відкрито ставив питання про її свободу Запроваджував гуманістичні елементи в освіту, високо цінував людину, основою діяльності якої вважав активність, чесність, порядність, добросовісність у виконанні своїх обов'язків. Свободу людини тлумачив як панування особи над собою, и здатність керувати своїми діями, емоціями, пристрастями. Був одним із перших прибічників розширення функцій української народної мови, яка

549

давала більшу можливість ширити освіту серед простого люду. Автор численних творів з богослов'я, філософи, україномовної трагікомедії «Володимир», багатьох панегіриків, пісень, гімнів.

Рассел Бертран (1872—1970) — англійський філософ, логік, математик, публіцист, громадський діяч. Філософські погляди Р. здійснили складнутворчу еволюцію. Математична логіка, емпірична теорія пізнання, використання логіки при вирішенні філософських проблем — основний напрям теоретичних пошуків Р. Р. один із основоположників лопч ного атомізму та неопозитивізму. В більш пізньому періоді творчості Р. прийшов до аналізу змісту, структури досвіду (безпосереднього в досві ді); загальнозначущого в природничому знанні. Він намагався обгрунтувати єдність емпіричного ι теоретичного рівнів пізнання. Основні праці «Людське пізнання, його сфера ι границі« (1948), «Історик західної філософи» (1959).

Русин Павло (бл 1470—1517) —один із перших українських гуманістів, культурно-освітній діяч, професор Краківського університету. В дусі гуманізму та античної спадщини особливу увагу звертав на реальне земне життя, людську особливість Був прихильником природного права, обстоював необхідність розвитку науки та освіти як головних чинників історичного процесу, прославляв книгу як скарбницю мудрості. Особливого значення надавав творам Верплія, Овідія, Горація, Сенеки, попупяризу-вав їх в Україні, сприяв формуванню українського патріотизму іа національної самосвідомості. Філософська спадщина Русина маловідома

Руссо Жан-Жак (1712—1778) — французький філософ, деїст, представник Просвітництва, хоч ι критикував його з позиції романтизму (він твердив, що прогрес культури веде до падіння моралі, закликав повернутись назад до природи). Р. поряд з іншими просвітниками ідейно готував французьку революцію. Людину за природою вважав доброю істотою яку псує цивілізація. Вепику увагу приділяв проблемам виховання. Руссо — один з творців концепції «суспільного договору» («Еміпв або Про виховання», 1762, «Про суспільний договір», 1762, «Сповідь» 1781—1788.)

Сакович Касіян(бл.1578—1647) —український культурно-освітній, церковний діяч, філософ. Світобачення базувалося на принципах арісто-телізму, античних авторів, християнських мислителів середньовіччя. Високо цінував філософію, працював над засвоєнням термінології, виробленої світовою філософією ι наукою Найвищою мудрістю вважав тзиан-ня законів своєї вітчизни ι пізнання людиною самої себе п властивостей ι обов'язків Людину розглядав як мікрокосм, що є відтворенням, відпо бідністю макрокосму. Слідом за Арістотелем виокремлював рушійну (рослинну), чутливу й розумну душу. Стверджував, що людина не може бути подібною до Бога тілом, бо Він тіла не має зате може бути подібною душею, яка ι є безконечна, вічна, безсмертна, як ι Бог. Розум поділяв на інтелектуально активний пасивний, спекулятивний, практичний ι терплячий. На противагу єретичним вченням виступав за визнання свободи волі — Вільного волевиявлення. Одним із перших в українській літературі звернув увагу на необхідність потреби українського народу в національній державі. Азтор творів: «Перспектива або пояснення грекоруської церкви» (1642), «Трактат про душу» (1625), «Арістотелеві проблеми...» (1620) та ін.

550

Сартр Жан-Поль (1905—1980) — французький філософ, письменник, представниктак званого атеїстичного екзистенціалізму. Єдину людську реальність розглядав через вияв трьох видів буття· «буття в собі», «буття для себе» ι «буття для іншого». «Буття в собі», або предметне буття характеризується абсолютною нерухомістю, масивністю, непроникністю для свідомості («Буття є те, що воно є»). «Буття для себе», або буття людсокої свідомості, навпаки, відзначається абсолютною рухомістю, плинністю, активністю та порожнечею. Свідомість не має нічого субстан-ційного, вона існує лише в міру того, як з'являється. Звідси й твердження що свідомість — це «ніщо». Філософ обґрунтовує «онтолопзм», об'єктивність ι самодостатність виявленої ним сфери «ніщо». Це, у свою чергу, веде до визнання п абсолютності, роблячи «ніщо» визначальною характеристикою людського буття. «Буття для іншого» виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних стосунків, прикладом яких для Сартра є гегелівська модель свідомості пана ι раба. Основні праці: «Буття ι Ніщо», «Критика діалектичного розуму», романи «Нудота», «Слова», «Змужніння».

Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — видатний український філософ, просвітник. Філософське вчення базується на ідеї «трьох світів» (начал): макрокосму (Всесвіт), мікрокосму (людина) ι світу символів (Біблія), яка пов'язує перші два начала. Кожен із названих світів, усвою чергу, складається з «двох натур» зовнішньої (видимої) ι внутрішньої (невидимої). Видимий світ— це світ створений, матеріальний, а невидимий — Бог, дух, вічність. Людина має двоїсту природу, й така м природна сутність абсолютьа. У пізнанні, осягненні невидимого світу через видимий вбачав сенс людського існування. Створив власну етикоморалісти-чну, етико-гуманістичну систему розуміння людини з центральною ідеєю «внутрішньої людини», єством якої є Бог. Тож пізнати Бога — значить пізнати самого себе, служити самому собі. Відстоював ідеал «нерівної' рівності», який передбачає для кожної людини п власний життєвий шлях, де критерієм морального вибору є «спорідненість» людини з тим або іншим типом поведінки. Обгрунтував концепцію «спорідненої праці», важливість для людини займатися справою, що повністю відповідає її природним нахилам ι здібностям. Тільки за таких умов праця буде не лише засобом забезпечення матеріального існування людини, а й формою її духовного самоутвердження, а отже, й справжнього щастя. Світогляд Сковороди має чітко виражений пантеїстичний характер. Основні праці: «Сад божественных песней» (1735—1785), зібрання моралістичних фабул «Басни Харьковскія» (1769—1774), курс лекцій «Начальная дверь ко христіанському добронравію» (1768?) до п'ятнадцяти філософських трактатів та діалогів, зокрема «Наркісс» (1768—1771), «Разговор пяти путников о истином щасти в жизни» (1773'), «Алфавит, или Букварь мира» (до 1775η.

Сократ (469—399 до н.е.) — давньогрецький мислитель, який в центр філософи поставив людину ι морально етичну проблематику. Мораль основував на розумі, самосвідомості («Пізнай самого себе»). Це дало підставу Нщше трактувати С як руйнівника моралі. С. один з перших

551

глибоко розкрив сферу духовного як самостійну реальність, що дозволи ло всій наступній філософській думці зробити «духовне» предметом свого дослідження. В питаннях етики С розвивав принцип раціоналізму, стверджуючи, що доброчинність залежить від знань, ι людина, яка знає, що таке добро, не буде робити дурні вчинки. Добро є знання, тому культура інтелекту може зробити людей добрими. Політичні погляди С базувались на переконанні, що влада в державі повинна належати кращим, тобто досвідченим, чесним, справедливим, порядним ι обов'язково тим, хто володіє мистецтвом державного управління. Погляди С дійшли через твори його учня Платана.

Спенсер Герберт (1820—1903) — англійський філософ, позитивіст, творець концепції еволюції. Вслід за Контом прагнув узагальнювати дані науки свого часу, вважав, що філософія відрізняється від конкретних наукових дисциплін тільки кількісно, рівнем узагальнених знань. С засновник органічної школи в соціологи. Структуру суспільства пояснював за аналогією з живим організмом. Етика С. базувалась на принципах утилітаризму та гедонізму. Моральність, за С, нерозривно пов'язана з користю, яка ι є джерелом насолодження.

(«Система філософи», 10 т., 1862—1892.)

Спіноза Бенедикт (1622—1677) — нідерландський філософ, представник раціоналістичної філософи. Визнавав математичну раціональність принципом побудови всього сущого. Продовжуючи традиції пантеїзму, обстоював ідею тотожності бога ι природи, яку розумів як єдину, вічну ι нескінченну субстанцію, що є причиною самої себе. Субстанція відкривається людині тільки через два атрибути (хоча має їх безліч) — протяжність ι мислення. Людину розглядав як частину природи ι при цьому стверджував, що тіло ι душа взаємно незалежні внаслідок онтологічної незалежності двох атрибутів субстанції. Джерелом достовірних істин вважав чуттєвий раціональний (розуміння) й інтуїтивний рід пізнання. В антропологи заперечував ідею свободи волі, вважаючи, що остання співпадає з розумом. Основна праця — «Етика».

Ставровецький-Транквіліон Кирило (невід.—1646) український церковний, культурноосвітній діяч, філософ. Активний діяч братського руху в Україні. Одним із перших в українській культурі виступив за відхід від властивого українським мислителям негативного ставлення до західноєвропейської вченості й філософи, вказав на необхідність осмислення ι засвоєння новітніх здобутків західної культури. Піддав критиці антропоморфне розуміння Бога, підтримуючи думку про його невизначеність, недоступність для людських почуттів ι розуму, таємничість, невловимість, вічність. Розробив вчення про чотири світи: невидимий світ духовних сутностей (ангелів, демонів), світ видимих речей, у якому перебуває людина, світ людини ι злословний світ — світ поєднання злих людей з дияволом як начало зла. У ствердженні життєвоцінних орієнтирів звертався до української мови, використовуючи н в публістичнихта наукових творах. Філософське вчення Ставровецького пройняте пантеїстичним (ототожненням Бога з природою) духом. Найпомітніші праці: «Зерцало богослови», «Евангеліе учительное» (1619), «Перло многоцін-ное» (1636).

552

Тойнбі Арнольд-Джозеф (1889—1975) — британський історик, один із найвідоміших теоретиків історичної науки. Його 12 томна праця «Дослідження історії» є спробою зрозуміти сенс історичного процесу на основі систематизації величезного фактичного матеріалу в контексті певної схеми філософи історії. Історію людства він розглядає як круговерть локальних цивілізацій, що змінюють одна одну, пройшовши схожі стадії виникнення, розвитку, занепаду й загину. Інша його фундаментальна установка — культурологічний плюралізм, переконаність у різноманітті форм соціальної організації людства. Кожна з них, за Тойнбі, має своєрідну систему цінностей, навколо яких формується життя людей — від найпримітивніших и проявів до найвищих злетів творчої уяви.

Фіхте Йоган-Готліб (1762—1814) — німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму. Слідуючи за Кантом, вважав філософію фундаментом усіх наук. Філософія Фіхте — це суб'єктивний ідеалізм, який все виводить ι пояснює з діяльності Я як творчої першооснови. Родоначальник принципу «дія породжує буття», ідеї нації, національності як колективної особистості. Обґрунтовував необхідність виховання національної самосвідомості. Автор праць: «Науковчення», «Промови до німецького народу», «Призначення людини», «Основи природного права» тощо.

Франко Іван Якович (1856—1916) — видатний український письменник, учений, громадський діяч, мислитель. Спершу перебував під впливом марксизму, особливо економічного вчення К. Маркса. Проте згодом гостро критикував його істотні положення. Не поділяв марксистських поглядів щодо рушійних сил суспільного прогресу, засобів перебудови суспільства на соціалістичних засадах та розуміння сутності соціалізму. Заперечував ідею диктатури пролетаріату як головного засобу здійснення соціалістичних перетворень, не сприймав «державного соціалізму», жорсткої централізації суспільного життя. Світогляд Франка формувався на філософському реалізмі з визнанням матеріальності світу й чітко вираженими елементами діалектики. Основою всього сутнього визнавав «матір-природу» в її багатоманітності й вічності, постійних змінах. Обстоював наукове пізнання світу, людини, причин ι механізмів суспільного розвитку. Виступав проти догматизму, ратував за свободу творчості. Його філософи властиве етико-антрополопчне спрямування, екзистенційно-художній характер. Серед філософських проблем Франка присутні «герой, особистість ι народ, нація». Закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного організму, здатного до самостійного життя. Особливого значення надавав розвиткові української мови, захищав самобутність, самодостатність української культури, виступав за політичну самостійність, політичну незалежність української нації. Філософські праці: «Що таке поступ'», «Лукіан ι його епоха», «Наука ι п взаємини з працюючими кла сами», «Кому це за сором?», «Поза межами можливого», «Із секретів по етичної творчості» та ш

Фромм Εριχ (1900—1980) — американський філософ ι психолог ні мецького походження, визначний мислитель гуманістXX ст., реформатор філософи фрейдизму, фундатор теорії гуманістичного психоаналізу. Тео ретичні підвалини його вчення про цілісну людину сформувалися в 40—

553

50-Т! роки в процесі творчого осмислення світової гуманістичної традиції, зокрема творчих надбань 3. Фрейда та К. Маркса. Автор оригінальної філософи людини, спрямованої на подолання глибокої кризи особистості в розвинутому індустріальному суспільстві. Основні праці: «Революція нади», «Здорове суспільство», «Людина для самої себе», «Душа людини», «Мати чи бути», «Поза кайданами ілюзій» та ін.

Хайєк Фрідріх (1899—1992) — відомий економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки, працював в університетах Австрії, Англії, США, Німеччини. Послідовний прибічник індивідуалізму вільного ринкового господарства ι політичного лібералізму, активний поборник ідеалу вільного відкритого суспільства. Філософська широта поглядів втілена у працях «Дорога до рабства», «Згубна самовпевненість». «Помилки соціалізму».

Чижевський Дмитро Іванович (1894—1977) — український філософ, історик, філолог, славіст Розглядав філософію у контексті духовної історії, в якому філософія постає усвідомленням народом своєї культурної самобутності. Центром його наукових інтересів була історія філософи, особливо історія філософи України. Стверджував, що філософія найповніше репрезентує національну культуру, національну свідомість. На його думку, національну філософію найпоєніше характеризують метод філософського дослідження, будова системи філософи та Π «архітектоніка» (становище ι роль у системі ревних цінностей). Специфіку української філософи виводив із особливостей національного характеру українського народу, особливості якого можна пізнати завдяки дослідженню народної творчості, найяскравіших епох в історії народу та аналізу життя ι творчості видатних представників народу. Спираючись на свою концепцію культурчо-історичних епох, обгрунтував філософію українського бароко, виробив періодизацію розвитку філософської думки в Україні" XVII ст. — формування передфілософи; XVIII ст. — барокова епоха; перша половина XIX ст — епоха німецького ідеалізму; друга половина XIX ст. — епоха раціоналізму. Філософські праці: «Логіка» (1924), «Філософія на Україні» (1929), «Нариси з історії філософи на Україні» (1931), «Гегель серед слов'ян» (1934), «Філософія Г. Сковороди» (1934), «В. Липинський як філософ історії». «До світогляду Шевченка», «Філософія ι національність» та ін.

Шевченко Тарас Григорович (1814—1861) — великий український поет, художник, мислитель. Сповідував антропоцентризм, сутність якого полягає у визнанні людини центром буття, світу, у сприйнятті всього сущого крізь призму переживань, устремлінь, потреб ι бажань людської особистості Людина в його творчості постає образом Божим Він звертався до ідеалів суспільної справедливості, свободи, протестував проти політичного, національного гніту, посягання на свободу ι гідність особистості Започаткував новий тип людини, моральним ідеалом якої є вільний дух, що самовизначається шляхом пізнання. Екзистенціиний антропоцентризм Шевченка виявний ι в його ставленні до релігії, яку він розглядав як реальну силу засіб боротьби за свободу й щастя людини Ідеалізував Богоматір, антрополопзував Христа, цінував у ньому найкращі людські риси. Підтримував усе високе, святе й правдиве у християнстві. Найбільшою духовною цінністю народу вважав рідну мову як культурне надбання, виступав проти п засмічування за подолання примітивізму й лихослів'я.

554

Шелер Макс (1874—1928) — німецький філософ, один із засновників філософської антропологи, зокрема и персоналістсько-реліпйного напряму Значну увагу приділяв вивченню феномена особистості в етичній та аксюлопчній площині. Розробляючи ідею підпорядкованості будь-яких цінностей особистісним, апелював до феноменологічного методу, який дозволяв проникнути в екзистечційні підвалини буття. Зробив крок від кантівського логічного апріоризму до матєріально-екзистєнційної апріорності Як апріорну форму воління ι пізнання він розглядає любов, як первісний акт людини, що ι забезпечує и входження у світ. Автор філософи ціннісного персоналізму, згідно з яким вищою формою буття є буття особистості, котра, долаючи обмеження власного оточення, виходить у світ. Праці «Формалізм в етиці ι матеріальна ціннісна етика», «Про вічне в людині», «Місце людини в космосі», «Сутність ι форми симпатії», «Форми знання ι суспільства» та ін

Шлік Моріц (1882—1936) — иімецько-австрійський філософ, один із лідерів логічного позитивізму, організаторта ідейний лідер знаменитого Віденського гуртка. У центрі інтересів Шліка були проблеми епістемології ι філософи науки. Дотримувався головного принципу емпіризму — всі наші знання є похідними від нашого чуттєвого досвіду. «Мої власні пропозиції спостереження завжди будуть останнім «критерієм», — заявляв Шлік. — «Що я бачу, то бачу!»

Шопенгауер Артур (1788—1860) — німецький філософ, один із засновників так званої посткласичної філософи, яка прагнула радикально переглянути сенс людського буття, місце людини у світі, її ставлення до Бога тощо. Засновник волюнтаризму — іррацюналістичної течії, що вважає основою світу волю, першим дав філософське обгрунтування песимізму. Вважав, що у кожно' людини є три найвищі блага життя — здоров'я, молодість ι свобода. Головна його праця «Світ як воля ι уявлення»

Юм Давід (1711—1776) — англійський філософ, історик, економіст. Сформулював головні принципи новоєвропейського скептицизму, автор теорії пізнання, пройнятої ідеями феноменалізму й позитивістського заперечення метафізики. Утворення складних ідей тлумачив як психологічні асоціації простих ідей один із одного. Проблему об'єктивного існування причинно-наслідкових зв'язків вирішував агностично, вважаючи, що їх існування неможливо довести, оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в том/, що вважається причиною, ι логічно з неї не виводиться. В основі етики Юма лежить концепція незмінної людської природи. Ідеалом політичного устрою зважав конституційну монархію. Автор праць: "Трактат про людську природу», «Дослідження щодо людського пізнання», "Натуральна історія релігії», «Історія Англії» тощо.

Юркевич Памфіл Данилович (1826—1874) — український філософ, видатний представник української академічної філософи. В епоху негативного ставлення до філософи обстоював и право на вільний розвиток, був палким поборником свободи філософського духу, виступав проти ототожнення філософи та природознавства. Не сприймав однобічності як ідеалізму, так ι матеріалізму. Ідеалізм критикував за намагання дати людству знання про існування речей з начал та ідей чистого апріорного мислення, що не відповідає потребам живої діяльної свідомості людини.

555

Матеріалізм, особливо його механістичну форму, піддавав критиці за його спроби звести все, в т.ч. людське життя, до законів механіки, за заперечення реальності ідеального, духовного, зведення психічного до фізіологічного тощо. Всупереч Канту, чітко розрізняв дух, свідомість. Дух вважав ширшим за свідомість, абсолютною основою дійсності. Філософія, звертаючись до пізнання навколишнього світу, прагне виявити цю основу. Нею, на його думку, є ідея, в якій мислення і буття збігаються, яка є основою, законом і нормою явища, а філософія — пізнанням ідеї. Важливе місце у системі поглядів Юркевича займає «філософія серця», спираючись на яку, він обстоював «гармонійне співвідношення між знанням і вірою», їх творчу взаємодію. Виробив специфічну філософську ідентичність на основі аналізу науки про розум Платона і критики науки про значення досвіду Канта. Основні праці: «Ідея·, «Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого», «Із науки про людський дух», «Матеріалізм і завдання філософії», «Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта», «Мир з ближніми як умова християнського співжиття» тощо.

Яворський Стефан (1658—1722) — український церковний діяч, філософ, ерудит, професор Києво-Могилянської академії, проректор Сло-в'яно-греко-латинської академії в Москві, єпископ, митрополит Рязанський, блюститель патріаршого престолу, президент Святійшого Правлячого Синоду, який після реформи Російської православної церкви (1721) замінив патріарше правління. У філософському курсі Яворського, який він читав у Києво-Могилянській академії, домінувала натурфілософія, в інтерпретації якої тяжів до другої схоластики. Ототожнював Бога і природу, визнавав її матеріальність. Поняття «матерія» розумів як багатозначне. У співвідношенні форми і матерії першість надавав матерії, вважаючи, що вона має своє власне існування, відмінне від існування форми, є непороджуваною і незнищуваною. Першоматерія, за Яворським, є справжньою матеріальною причиною форми, має не тільки потенційне буття, а й справжнє актуальне буття щодо речі. Активність матерії пов'язував із рухом. Висунув здогади щодо співвідношення руху і спокою, їх суперечливості. На противагу тим, хто вважав, що час існує лише завдяки інтелекту, не тільки пов'язував час із рухом, а й наголошував, що час є рухом щодо попереднього стану речей. Визнаючи об'єктивність причинності, зробив припущення, що причини, підпорядковуючи наслідки, відокремлюють самі себе в сутність виниклої речі й таким чином визначають її. Обстоював ідею передбачення всіх історичних подій Богом. Найвищою мудрістю вважав теологію. Філософські погляди втілені в його курсі «Філософські змагання...», який читав у Києво-Могилянській академії.

Ясперс Карл (1883—1967) — німецький філософ, один із засновників екзистенціалізму. Екзистенцію тлумачив як переживання людиною того, що її «охоплює». Це є досвід зустрічі з «охоплюючим», яким є не світ, а «пограничні ситуації» — стан провини, страху, радості, що мають форму специфічної реальності. Виокремлюючи екзистенцію як особливу царину людського існування, Ясперс вважав, що вона недосяжна для класичного філософського дискурсу, а тому до поняттєвого апарату філософії вводить нові терміни: «екзистенція», «погранична ситуація», «комунікація»,

556

«світове буття», «осьовий час», «історичність», які згодом набудуть широкого вжитку. Буття в концепції Ясперса має тричленний вияв: 1) предметне буття, або буття в світі; 2) екзистенція, або необ'єктивована людська самість; 3) трансценденція як «охоплююче» — неосяжна межа будь-якого буття і мислення. Центральним поняттям світорозуміння є «комунікація», що ототожнюється з розумом. Сенс філософії, за Ясперсом, — у створенні шляхів загальнолюдської «комунікації· між країнами, народами, незалежно від їх культур. Праці: «Загальна психопатологія», «Психологія світогляду», «Філософська віра». «Про виникнення ι ціль історії», «Доля і волін-ня»тощо.

557