Методичні рекомендації

При підготовці першого питання слід звернути увагу на те, що питання про існування та буття світу розглядаються в онтології як вченні про суще, про першооснови буття.

Філософське життя Європи першої половини ХХ ст. характеризується рядом теоретичних пошуків, спроб створення загальної онтології:

• неоплатонізм із його давніми теологічними трактуваннями буття;

• феноменологія Є.Г. Гуссерля з його відмовою від гносеологізму;

• філософія М.Шелера;

• неореалістична «нова онтологія» Н.Гартмана;

• екзистенціалізм, що набув значного поширення в 20-60-х роках ХХ ст., розвинув суб’єктивну онтологію (М.Хайдеггер, Ж.П.Сартр).

Аналізуючи друге питання, важливо акцентувати увагу на тому, що категорія субстанції в історії розвитку філософської думки займає одне з найважливіших місць, бо від визначення змісту цієї категорії залежить будова всієї системи філософських поглядів:

• ідеалізм – під субстанцією розуміється дух (свідомість, ідеальне);

• матеріалізм – під субстанцією розуміється матерія;

• дуалізм – ідеальне та матеріальне розглядається як існуючі паралельно;

• деїзм – Бог є духовною першоосновою буття, першопричиною світу, але він не втручається в явища природи і суспільства;

• пантеїзм – Бог є тією основою, яка ототожнюється з субстанцією, природою;

• панпсихізм – розглядає душу, психіку як загальну властивість природи.

Далі необхідно підкреслити, що узагальнене визначення категорії «матерія» має базуватися на тому, що це – об’єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнане людиною. Вивчити це питання не можна без усебічного усвідомлення історичного формування філософського змісту поняття матерії, без з’ясування того, у чому полягає світоглядне і методологічне значення поняття матерії, яку роль воно відіграє в науковому пізнанні природи, суспільства, самої людини і її практичної діяльності.

Аналізуючи поняття руху потрібно визначити, що найважливіша його риса – його абсолютність і відносність. Абсолютний характер руху виражається в тому, що він вічний, нестворюваний і незнищуваний. Об’єктивний характер руху зумовлений об’єктивністю самої матерії, яка є носієм руху. Відносність руху виражається в тому, що він існує реально лише у вигляді конкретних матеріальних процесів, зовсім не вічних, а таких, що змінюють один одного; він існує також у своїх конкретних видах, що перетворюються один в одного.

Торкаючись питання про простір і час, слід загострити увагу на тому, що будь-який рух матерії можливий лише в просторі і часі. Як простір, так і час – дві основні об’єктивно реальні форми існування рухомої матерії. Кожний матеріальний предмет чи процес неодмінно має просторово-часові характеристики.

Оскільки простір і час – не прості форми, а корінні умови буття матерії, постільки поза ними ні про матерію, ні про її рух не може бути й мови. Якщо простір виражає співіснування речей, їх протяжність, порядок розташування відносно одна одної, то час виражає послідовність протікання матеріальних процесів, їх тривалість, порядок зміни одного одним. Обидві основні форми існування матерії не тільки органічно пов’язані з матерією, але й невіддільні одна від одної.

При аналізі третього питання треба визначити, що проблема духовності нерозривно пов’язана з проблемою людського буття взагалі та охоплює широке коло питань щодо аналізу процесів і явищ психіки людини, а також форм їх вияву у суспільному житті. Але духовність не є тотожною ні свідомості, ні духовній діяльності як особливому соціальному явищу, вона має бути усвідомлена як самостійна сутність. Питання про духовність закономірно переростає у проблему розвитку світу людини, його цілісності і гармонійності.

Щоб краще зрозуміти сутність духовного, необхідно ознайомитися з різноманітністю підходів до категорії «дух» в історії філософії, а також таких проблем як людина і світ, мислення і буття, духовне і тілесне.

Доцільно окремо визначити, що з поняттям «дух» тісно пов'язане і поняття «душа». Саме душа є носієм духовного в людині, своєрідним потенціалом особистості, тією глибиною, що дає їй змогу відчути свою причетність до Універсуму.

Нині, коли предметне поле філософствування зосереджується на проблемі «людина – світ», здійснюється спроба співвіднести поняття духовності з космічним виміром буття людини. Такий онтологічний підхід дає змогу більш повно оцінити всю складність людської природи.

Необхідно відзначити, що аналіз людини і світу, мислення і буття, духовного і тілесного пов’язаний з проблемою духовних вимірів буття людини, свідомістю як найвищою формою відображення матерії, мисленням.

При аналізі четвертого питання треба відзначити, що діалектика – це єдина логічна теорія, яка з допомогою своїх категорій дає точне уявлення про рух, зміну, розкриває взаємозв’язок речей в об’єктивній дійсності.

Потрібно звернути увагу, що поняття «діалектика», якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень:

• в античній філософії поняття «діалектика» означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести політику – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів;

• під поняттям «діалектика» розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю;

• діалектика – це теорія розвитку «абсолютної ідеї»; «абсолютного духу» (у Гегеля);

• діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в суб’єктивному світі;

• діалектика – це теорія розвитку не лише «абсолютної ідеї», «абсолютного духу», як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо;

• діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання;

• діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини;

• діалектика – це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо;

• діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Діалектика як повна філософська концепція, має багато визначень, які дають уявлення про різні її сторони, зміст. Слід акцентувати увагу на «античній» та гегелівсько-марксистській діалектиці.

При аналізі п’ятого питання слід враховувати виняткову важливість з’ясування законів, принципів, категорій діалектики.

Необхідно підкреслити, що категорії діалектики – універсальні логічні форми мислення, в яких відображаються загальні зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності (зв'язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо).

Без понять і категорій, у яких находять своє відображення і матеріалізацію результати пізнання, саме пізнання було б неможливим. Особливостями категорій діалектики є: об’єктивність, всезагальність, зв’язок із практикою, історичність, рухливість.

Закон – це передусім, об’єктивність, що не залежить від волі і бажання людини, від її свідомості, він є: об’єктивним; необхідним; загальним; внутрішнім; суттєвим; повторювальним.

Підкреслити, що можна виділити три групи законів:

• окремі закони, притаманні певним формам руху матерії (закони механіки, хімії, біології тощо);

• особливі закони, притаманні усім або багатьом формам руху матерії (закони математики, кібернетики, закони збереження);

• загальні, універсальні закони (закони діалектики).

Діалектика спирається на три основні, універсальні закони:

• закон взаємного переходу кількісних змін у якісні;

• закон єдності та боротьби протилежностей;

• закон заперечення.

При аналізі принципів діалектики необхідно звернути увагу на те, що принцип – начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті.

У філософському плані поняття «принцип» означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії.

Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв’язку; розвитку; суперечності; стрибкоподібності; заперечення; детермінізму; системності; історизму.

Необхідно підкреслити, що діалектична суперечність – джерело розвитку. Основою діалектичного заперечення є суперечність. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим.

Діалектичне заперечення здійснюється в різних сферах дійсності і по-різному. Це залежить від природи самого явища і умов його (явища) розвитку. Формами діалектичного заперечення є: зближення; злиття; обмеження; скасування; удосконалення; конвергенція; критика; самокритика; реформа; соціальна революція тощо.

При вивчення шостого питання необхідно підкреслити:

• діалектика як загальна теорія дає ключ до розуміння сутності історичного процесу, відображає реальні процеси в природі, суспільстві й мисленні такими, якими вони є в дійсності;

• діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору їх виникнення, руху і розвитку, а тому орієнтує на конкретне, багатостороннє вивчення об’єктивних процесів;

• діалектика розглядає предмет і явища не ізольовано один від одного, а в їхньому взаємному зв’язку, у взаємодії та суперечливості;

• закони, категорії та принципи діалектики є одночасно й законами, категоріями і принципами самої теорії пізнання;

• діалектика – логіка узагальнення світу, переходу від незнання до знання, від явища до сутності, від сутності одного порядку до сутності більш великого;

• закони діалектики відображають те, що є у самій дійсності. Закони діалектики, закони пізнання, закони мислення не можуть бути різними – вони є однаковими, єдиними, тотожними і відображають різні аспекти діалектики: онтологічний, логічний і гносеологічний.

При розгляді сьомого питання слід звернути увагу на природничі та соціально-історичні засади свідомості. Не применшуючи значення біолого-фізичних передумов у виникненні свідомості, слід підкреслити, що здатність відображення об’єктивного світу в ідеальних образах з’явилась саме в процесі еволюції людини як суспільної істоти. На певному етапі становлення людини і її свідомості біологічна еволюція із домінуючого фактора перетворилася на другорядний, і визначальну роль стала відігравати суспільно-історична діяльність людини.

Вивчаючи питання про виникнення людини і її свідомості, необхідно виділити три основні чинники цього процесу:

• працю;

• спілкування у колективі, заснованому на трудовій діяльності;

• членороздільну мову.

Праця була тією формою пристосування до середовища, яка викликала прояву нової форми відображення – свідомості. Виникнення свідомості як соціально-культурного явища пов’язане із зародженням мови, в якій формувались та відбивалися перші свідомі уявлення людей.

Визначальним фактором свідомості є соціальність. Соціальність – це субстанція свідомості. Вона створює ту систему об’єктивних відносин, де свідомість виявляє себе, підносячись до рівня самосвідомості.

Розкриваючи відносну самосвідомість суспільної свідомості, потрібно підкреслити, що:

• вона проявляється у тому, що суспільна свідомість володіє внутрішньою логікою розвитку, підпорядковується суспільним закономірностям;

• вона активно впливає на суспільне буття;

• окремі елементи суспільної свідомості, взаємодіючі між собою, також впливають на розвиток один одного і лише остаточно визначаються суспільним буттям.

При розгляді восьмого питання треба звернути увагу на те, що існують різні підходи дослідників до феномена свідомості, проте усі вони звертають увагу на головне, що притаманне свідомості:

• зв’язок із діяльністю;

• відображально-інформаційну функцію;

• орієнтальну (регулятивну) функцію;

• комунікативну функцію.

В марксистській парадигмі свідомість визначається як властивий людині спосіб ставлення до світу через суспільно вироблену систему знань, закріплених у мові. Вона є властивістю високоорганізованої матерії, людського мозку.

Світова філософська думка ХХ ст. переважну увагу приділяла ролі суб’єктивних факторів у існуванні та функціонуванні свідомості. Більшість представників різних філософських шкіл підкреслювали, що в їхніх теоретичних концепціях, на противагу попередній «метафізиці», мова буде йти про розбудову особливої онтології людської свідомості та суб’єктивності.

Світова сучасна філософія трактує «онтологію суб’єктивності і свідомості» неоднозначно. Представники різних філософських шкіл або описували свідомість в її суттєвій «частоті» та феноменальній виразності.(Е.Гуссерль, Ж.-П. Сартр), або фіксували життя свідомості на феноменально-тілесному рівні (Ф. Ніцше, М. Мерло-Понті), або виявляли детермінацію свідомості через мовні та інші структури несвідомого (психоаналіз, структуралізм). Останні з названих напрямків пошуку розуміння «онтології свідомості» не були безуспішними, вони принесли нове знання про механізми свідомості, обумовлені причинними, структурними, функціональними та іншими зв’язками.

При вивченні дев’ятого питання доцільно у першу чергу підкреслити, що відображення є всезагальною властивістю матерії, що зумовлено універсальною взаємодією предметів і явищ.

Відображення проявляється у якісно різних формах, серед яких виділяють:

• неорганічне – пов’язане з механічними, фізичними, хімічними змінами тіл;

• органічне відображення – має місце у живій природі (подразливість, чутливість, психіка);

• соціальне – рівень існування людської свідомості.

Відображення світу людиною здійснюється через мозок і ті складні нервові механізми, які пов’язують людину з навколишнім світом.

Ідеальні, духовні явища, які на відміну від матеріальних існують тільки у головах людей як похідні від матеріальних, як результат їхнього відображення, становлять зміст свідомості.

Проблема духовності нерозривно пов’язана з темою людського буття взагалі, охоплює широке коло питань щодо аналізу процесів і явищ психіки людини, а також форм їх вияву у суспільному житті.

Щоб краще зрозуміти сутність духовного, необхідно ознайомитися з різноманітністю підходів до категорії «дух» в історії філософії, що може виступати як поняття (панлогізм), як субстанція (пантеїзм), як особистість (теїзм, персоналізм), як похідна від матерії (матеріалізм). У раціоналізмі визначною стороною духу є мислення, свідомість, в ірраціоналізмі – позамислительні аспекти: воля, чуттєвість, уява, інтуїція.