3. Спосіб та форми існування матерії

Як свідчить практика, оточуючий людину світ знаходиться в постійній зміні, в русі. Ми ніколи не спостерігали матеріа­льної системи, яка б не знаходилася хоча б в якомусь русі, чи була б у стані абсолютного спокою. Така нерухома система не взаємодіяла б з оточуючими речами і явищами і не могла би виявити жодних своїх властивостей, тобто вона стала би абсо­лютно непоміченою. На цій підставі цілком слушним стає ви­сновок про те, що рух є невід'ємна, атрибутивна характе­ристика матерії. Ті всезагальна і необхідна властивість. Матерія не існує інакше, ніж в русі, тому рух є спосіб існуван­ня матерії. Рух - це зміна загалом.

Оскільки матерія є абсолютною, рух як атрибут матерії та­кож є абсолютним. Разом з тим матерія завжди існує у конк­ретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конк­ретні форми (види) матерії. Рух взагалі - це абстракція, яка в дійсності реально не існує: реальне існування мають конкретні форми руху. При виділенні різних форм руху варто пам'ятати, що конкретні форми руху безпосередньо пов'язані з ієрархією структурних рівнів матерії.

В основу виділення форм руху покладені такі основні прин­ципи:

а) субстратний, що пов'язує певну форму руху із специфі­чним матеріальним носієм, кожна форма руху має свою матері­альну основу;

б) функціональний, у відповідності з яким форма руху по­винна мати свої власні закономірності, відмінні від закономір­ностей інших форм руху.

У сучасній науковій картині світу виділяється чимало форм руху. Серед них найпоширенішими є такі: механічний, тепловий, електромагнітний, хімічний, гравітаційний, гео­логічний, біологічний, соціальний. Хоча кожна форма руху є

відносно самостійною, але всі вони пов'язані між собою, їх вза­ємозв'язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу; окрім того, вищі форми руху вини­кають на основі нижчих і включають їх у себе в знятому виді.

Рух є способом існування матерії, а простір і час постають загальними принципами організації будь-якого об'єкта дійснос­ті і виступають формами існування матерії. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальні форми ор­ганізації всього розмаїття нескінченного світу.

Кожне матеріальне тіло має об'ємні характеристики: дов­жину, ширину, висоту. Воно співіснує також з оточуючими йо­го іншими тілами, займає своє місце у відповідній більш широ­кій системі. Саме співіснування і місцезнаходження предмета відображаються у понятті "простір". Отже, простір - це об'­єктивна форма існування матерії, яка характеризує місце­знаходження і співіснування об'єкта з іншими об'єктами.

Разом з тим, в дійсності кожне матеріальне утворення є процесом, в ньому відбуваються певні зміни. Окрім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту прояву матерії у філософії вироблено поняття ча­су. Час - це об'єктивна форма існування матерії, яка хара­ктеризує послідовність розгортання матеріальних систем, тривалість їх буття, швидкість та інтенсивність проце­сів. Час, отже, відображає процесуальність буття.

Простір і час мають як споріднені, так і відмінні ознаки. Спільними властивостями простору і часу є об'єктивність, всезагальність і нескінченність. Разом з тим, простір і час мають відмінності. Час виявляє себе як тривалість, послідов­ність існування та зміни стану об'єктів; він є одномірним, аси­метричним (тобто спрямований від минулого до майбутнього), незворотнім. Простір характеризується протяжністю, тримірністю та симетричністю.

Простір і час, як форми існування матерії, взаємопов'язані між собою. В епоху Нового часу простір і час розглядалися як абсолютно самостійні і не пов'язані між собою та із матерією феномени. За такими уявленнями простір - це пустота, вмісти­лище тіл; час - це рівномірна тривалість. XX ст. внесло прин­ципові зміни в уявлення про суть простору і часу та їх взаємо­зв'язок між собою та матерією. Теорія відносності обґрунтувала, що властивості простору і часу залежать від швидкості руху матеріальних систем, від субстанційно - структурних особливо­стей об'єктів, виявилося, що загальні властивості простору і часу набувають специфічного виразу в залежності від природи систем: чим складнішим є той чи інший об'єкт, тим складні­ших властивостей набувають форми його існування. Особливо принципових відмінностей набувають соціальні види простору і часу.