3. Держава як соціальний університет політичної влади

Особливе місце в політичній системі суспільства посідає держава як основне знаряддя влади. Саме в державі концентру­ється вся система економічних, політичних, соціальних і духо­вних цінностей та інтересів різних спільностей людей.

Поняття "держава" сформувалось близько трьох тисячоліть тому. Наприклад, стародавня держава Урарту існувала, в ЇХ-VI ст. до н.е. У різні історичні епохи в поняття "держава" вклада­вся різний зміст. Стародавній грецький філософ Платон уявляв ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правителів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Прихильник утопічного соціалізму англієць Томас Мор (1478-1535) тлумачив державу як змову багатих проти бідних. Регель вважав, що держава - це образ і дійсність розуму, життя Бога в світі. А французький король Людовік XIV ( 1638-1715) стверджував:

"Держава - це я". Цей вислів увійшов у історію як символ аб­солютної державної влади.

В аналізі та визначенні суті держави є два підходи: позакласовий і класовий.

Позакласовий підхід знайшов відображення в ряді теорети­чних концепцій. Так, згідно з "патріархальною" теорією, яку обстоював Аристотель, держава походить від сім'ї, а влада мо­нарха є продовженням влади батька в сім'ї ( патріарха).

Теократична теорія стверджувала, що держава подарована людству Богом. Договірна теорія, яку поділяли Т.Гоббс, Ж.-Ж. Руссо та інші, виходила з положення, що держава виникла вна­слідок угоди (домовленості) між людьми. Теорія "насильства" тлумачила виникнення держави завоюванням одного племені іншим. За " психологічною" теорією, виникнення держави зу­мовлено необхідністю панування однієї, сильнішої частини на­селення над іншою, психологічно слабшою.

Згідно з класовим підходом, держава виникає разом із по­ділом суспільства на класи. Вона формувалася в умовах зітк­нення класів і ставала, як правило, організацією економічно-панівного класу. За допомогою держави цей клас ставав також і політичне пануючим.

Прихильники класової теорії, до яких належав і марксизм, визначають державу як основний інститут політичної системи класового суспільства. Але слід зазначити, що в деяких країнах формування держави сприяло класовому розчаруванню суспіль­ства. Такими країнами були Стародавній Єгипет і Вавілон, Ста­родавній Китай, Ізраїльське царство Давида, царство Урарту, Київська Русь та інші.

Більш того, у процесі історичного розвитку, подальшої де­мократизації суспільства держава чим далі набуває рис надкла­сової, загальнонаціональної організації. Адже однією з найваж­ливіших функцій держави є її здатність інтегрувати суспільст­во.

Таким чином, держава - це суспільне утворення, покли­кане захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносин між ни­ми, використовуючи в разі необхідності спеціальні органи примусу.

За будовою держави різних історичних епох не схожі між собою. Але у них є певні ознаки, які так чи інакше притаманні кожній з них.

Загальними ознаками держави є:

1. Територія, що окреслена кордонами держави. Держава будується не за кровнородними чи релігійними ознаками, а на основі територіальної і часто етнічної спільності людей.

2. Формування публічної влади та її відокремлення від сус­пільства. У суспільстві формується спеціальний шар управлін­ців-професіоналів, численних службовців, які і складають пуб­лічну владу.

3. Суверенітет, тобто верховна влада, рішення якої обов'язкові для всіх громадян, організацій і установ. Тільки державі належить суверенне творення законів і норм, обов'язкових для всього населення.

4. Наявність закону. Всі видатні володарі і царі були на­самперед законодавцями. Визначними законодавцями вважа­ються царь Соломон, афінський стратег Перікл, київський князь Ярослав Мудрий, французький імператор Наполеон та інші.

5. Право стягувати податки і збори з населення. Ці податки необхідні для забезпечення державної політики: оборонної, со­ціальної та іншої, а також для утримання численного держав­ного апарату.

6. Обов'язковість членства в державі, наявність громадянс­тва. На відміну, наприклад, від такої політичної організації, як партія чи спілка молоді, перебування в якій не обов'язкове для населення, державне громадянство людина отримує з дня свого народження.

7. Наявність державних символів (герб, прапор тощо). Офі­ційний статус держави і її громадян закріплюється головним законом країни - Конституцією.

Визначення зазначених загальних ознак держави має не лише наукове, а й суттєве практичне значення. Особливо це важливо в міжнародних відносинах, оскільки держава є суб'єктом цих відносин. Тільки наявність ознак держави дає можливість тій чи іншій організації бути визнаною суб'єктом міжнародного права.

У сучасному міжнародному праві виділяють як мінімум три ознаки держави, а саме: територія, народ, який об'єднаний правовим союзом громадян (громадянством), і суверенна влада, що здійснює ефективний контроль хоча б над більшістю тери­торії і населення.

Відповідно до свого призначення держава виконує певні внутрішні та зовнішні функції.

Внутрішніми функціями держави вважаються: законодавча, політика-економічна, соціальна, національно-інтегративна, де­мографічна, освітянська, культурно-виховна, правоохоронна, екологічна, фіскальна.

До основних зовнішніх функцій держави можна віднести дипломатичну (встановлення широких сталих економічних, по­літичних, культурних зв'язків з іншими державами) та оборон­ну функцію.

Систему організації верховної влади, порядок утворення її органів називають формою державного правління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархічну та респу­бліканську.

Монархічна форма правління характеризується тим, що влада глави держави передається спадково. Монархічна форма правління має кілька різновидів. Абсолютна монархія передба­чає всевладдя глави держави (короля, царя, імператора) і відсу­тність конституційного ладу. Конституційна монархія обмежує повноваження глави держави Конституцією.

Республіканська форма правління передбачає виборність найвищої державної влади (парламенту, ради). Глава держави також обирається. Історії відомі два основні різновиди респуб­ліканської форми правління: президентська республіка і парла­ментська республіка.

За президентської республіки вагомою є роль президента в системі державних органів. Він одночасно є главою держави й главою уряду, посада прем'єр-міністра відсутня. Прикладом тут може бути СІЛА.

Парламентська республіка (Італія, Австрія, ФРН та ін.) ви­знає переважаючу роль парламенту та обраного ним уряду. Президент обирається або парламентом, або особливою колегі­єю, що включає членів парламенту.

Як суб'єкт політичної влади держава має свої форми уст­рою.

Форма державного устрою — це територіально-політична організація держави, що включає політико правовий статус Ті складових частин та принципи взаємо­відносин центральних і регіональних органів влади. Існу­ють дві основні форми державного устрою: унітарна і феде­ративна.

Унітарна форма державного устрою - єдина, злита. Ад­міністративно-територіальні одиниці не мають політичної само­стійності. Ознаками унітарної форми державного устрою є: єди­на конституція, єдина система органів державної влади та управління, єдине громадянство, поділ на адміністративно-територіальні одиниці, де статус органів управління визнача­ється загальнодержавними правовими нормами.

Україна - унітарна держава, але має певну особливість - наявність адміністративно-територіальної одиниці - Автономної Республіки Крим.

Федеративна форма державного устрою складається з кількох державних утворень. Кожне з таких утворень має свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів, своє громадянство. Поряд із цим встановлюються єдині федеративні органи державної влади, єдина грошова одиниця, єдине грома­дянство. Федерація складається з певних державних утворень (штати, землі, республіки, провінції тощо). Прикладами феде­ративних держав можуть бути СІЛА, Австралія, Австрія, Росія, ФРН, Швейцарія та ін.

Існує і така форма державного устрою як конфедерація. У конфедерації кожен із її членів, зберігаючи державну самостій­ність, об'єднується з іншими державами в спільний союз (У наці час створити конфедерацію намагається Росія і Білорусь).

На сучасному етапі розвитку державності в більшості циві­лізованих країн світу постала проблема співвідношення держа­ви і громадянського суспільства. Необхідність вирішення цієї проблеми обумовлена тим, що формування соціальне справед­ливої держави, її функціонування й розвиток нерозривно пов'язані зі становленням і вдосконаленням громадянського суспільства.

Розробка теорії громадянського суспільства йде від Локка, Монтеск'є, Канта і Гегеля.

Певне місце вона посіла і в теорії марксизму. Концепція співвідношення громадянського суспільства і держави розроб­лялася також українською філософською думкою. У найбільш розгорнутому вигляді її подав український історик та соціолог В'ячеслав Казимирович Липинський (1882-1931).

Розглядаючи демократичний політичний режим, ми вже визначали громадянське суспільство як сукупність людських відносин, в яких суспільні сили ведуть свою діяльність у відно­сній незалежності від держави. Іншими словами, громадянське суспільство - це та частина соціуму, яку не охоплює держава чи її структури.

Економічною основою громадянського суспільства є приват­на власність в усій багатоманітності її форм. Приватна влас­ність забезпечує реальну економічну свободу, без якої не може існувати ні політична, не соціальна свобода. Громадянське сус­пільство гарантує законом вільний вибір форм економічного і політичного буття людини, виключає монополію на ідеологію і світогляд.

Структуру громадського суспільства можна трактувати як систему відносин господарчого, економічного, сімейно-родинного, етнічного, правового і морального характеру. У гро­мадянському суспільстві, на відміну від державних структур, переважають не вертикальні, а горизонтальні зв'язки. Слід за­значити, що в наш час межу між громадянським суспільством і державою проводити стає дедалі важче. Держава все більше на­магається втручатися як в економічні, так і в соціально-правові відносини. Але розрізняти ці системи необхідно для своєчасного виявлення і запобігання тоталітарним тенденціям державних структур.

Становлення громадянського суспільства в умовах сучасної України має спиратися на використання світового досвіду, на реалізацію прогресивної ролі приватної власності і на створення правової держави. Головний зміст ідеї правової держави поля­гає в утвердженні суверенітету народу як джерела і суб'єкта влади, у підпорядкуванні держави суспільству, пануванні зако­ну.

Філософська основа правової держави була розроблена ні­мецьким філософом І.Кантом. Він розглядав державу як об'єднання людей, підпорядкованих правовим законам. Сучасні соціальні філософи виділяють такі основні загальні риси право­вої держави:

1) верховенство права. Це означає, що право є невід'ємною власністю людини. Право ніким не надається й ніким не може бути відібрано;

2) відповідність закону правові. Будь-який закон, прийня­тий державою, має бути правовим;

3) відповідність законодавства нормам міжнародного права;

4) наявність розвинутого громадянського суспільства;

5) суверенітет народу. Лише народ е джерелом влади, дер­жавний суверенітет має представницький характер;

6) розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову;

7) свобода і право інших людей - єдине обмеження свободи особистості. Свобода кожного закінчується там і тоді, де і коли порушується свобода інших;

8) визначальна роль суду в розв'язанні усіх спірних питань. Незалежність судової влади від органів державного управління і різних політичних сил.

Таким чином, правова держава — це держава, в якій не створюються закони, що суперечать моральній ідеї права, і в якій державний інтерес, що порушує закони, не має ніякої цінності.

Що ж необхідно для розбудови правової, соціально-справедливої української держави?

По-перше, забезпечення справжнього демократизму й від­критості нормотворчих функцій представницьких органів усіх рівнів.

По-друге, щорічні звіти про діяльність виконавчих органів перед представницькими органами.

По-третє, реальна незалежність суду й прокуратури.

По-четверте, створення сучасного державного апарату, що формується на засадах конкурсу і підконтрольності представни­цьким органам і народові.

По-п'яте, формування українського громадянського суспі­льства на сучасних економічних і політичних засадах, забезпе­чення ефективного функціонування всіх його організацій (пар­тій, рухів, об'єднань).

Отже, громадянське суспільство та правова держава є під­валинами прогресу України. І чим розвинутішим буде грома­дянське суспільство, тим ефективнішим стане соціальний за­хист особистості, тим реальніші її можливості для самореалізації в різних сферах суспільного буття.

Цілеспрямована, ефективна взаємодія правової держави та громадянського суспільства визначає не лише соціальну захи­щеність особи, а і демократизм, і гуманістичну спрямованість усього соціуму.

Таким чином, політична сфера суспільного буття є важли­вим компонентом життєдіяльності суспільства. Як складна, саморегульована сфера суспільного буття вона носить системний характер і включає в себе не менш складні підсистеми: еконо­мічну, правову, соціальну, моральну тощо.