2.Етносоціальді процеси в системі суспільних відносин

Важлива роль у життєдіяльності суспільства належить етносоціальним відносинам. Етнос (з грецької - група, плем'я) — стійка, цілісна спільність людей, що історично склалася.

Різноманітні соціально-етнічні спільноти як суб'єкти суспіль­них відносин надають їм особливої неповторності. Сучасне люд­ство складається приблизно з двох тисяч націй, народностей та племен. Такий стан людства не випадковий, він є результатом усієї світової історії. Історичні спільності людей виникають вна­слідок її відносної просторової ізоляції. Вони відрізняються від інших спільностей мовою, особливою культурою, ментальністю (сукупністю установок та схильностей мислити, почувати, сприймати світ і діяти певним чином) і навіть психічними влас­тивостями.

Людство органічно входить до біосфери Землі, і, крім соці­альних відмінностей, у ньому присутні відмінності природні. Природні відмінності обумовлені не минулою соціальною історі­єю, а еволюцією людського роду як такого. За природними ознаками людство поділяється на раси та етноси.

Раса — велика група людей, у якої зовнішній вигляд обу­мовлений загальними, спадковими ознаками (кольором шкі­ри, формою голови, обличчя, розмірами тіла і т.д.). Понят­тя "раса" відбиває біологічну різноманітність людства. Як біо­логічна спільнота раса надзвичайно стабільна. За останні 15 тис. років не виникло жодної нової і не зникло жодної старої раси. Слід підкреслити, що расові відмінності людей не є при­чиною соціальної та інтелектуальної різниці між ними. Істори­чну долю народів також неможливо пояснити біологічними чинниками.

Поняття етносу ґрунтовно розробляються відомим російсь­ким природодослідником та соціальним мислителем Л.М.Гумільовим. Він зазначав, що етноси - це не раси, але і не соціальні спільноти. Вони формуються під впливом природної приналежності людського угрупування до певного середовища, кліматичних умов, ландшафту, рослинного і тваринного світу.

Етногенез Л.Гумільовим розглядається як природній про­цес, сутність якого становить енергія живої речовини. Ця речовина формується під впливом трьох енергетичних потоків: ене­ргії Сонця; енергії розпаду радіоактивних елементів в середині Землі та Космосу, що пробиває іоносферу. Етнос для Л.Гумільова - це передусім структурована сукупність людей зі спільним стереотипом поведінки, що здатна до цілеспрямованих дій. Члени етносу мають визначену самосвідомість і під прово­дом наділених високим енергетичним потенціалом керівників здійснюють спільні заходи.

Причину походження етногенезу Л.Гумільов пояснює яви­щем пасіонарності. Пасіонарність — це непоборна сила, яка задається космічною енергією, консолідуючи з різних осіб єдину спільність — етнос. Отже, етноси - це біофізичні реаль­ності, які оповиті соціальною оболонкою.

Дійсно, ми не можемо заперечувати, що етнічне буття лю­дини прив'язане до певної місцевості з її географічними особли­востями. Етнос характеризується спільністю побуту, культури, традицій, звичаїв, психічних рис та інших об'єднуючих факто­рів. Ці фактори формуються під впливом природно - кліматич­них умов та тривалої генетичної еволюції. Проте етнос, будучи за своїм походженням пов'язаним з природою, все ж свої голо­вні характеристики формує в соціально-культурному середови­щі. Іншими словами, етнос як такий е не суто природним, а соціально-природним утворенням. Його слід відрізняти від істо­ричних спільностей людей, таких як рід, плем'я, народність, нація.

Названі історичні спільності людей хоча і формуються на основі певних етнічних спільностей, проте є продуктом історії, соціокультурним утворенням.

Історично першою соціально-етнічною формою спільності людей є рід. Як соціальна спільнота рід виникає з первісної людської стадності і є результатом розвитку продуктивних сил суспільства. Американський історик та етнограф Льюїс Генрі Морган (1818-1881), досліджуючи систему родових відносин індіанців-ірокезів, виділяв такі їх основні риси: рід обирає ста­рійшину чи вождя, регулює шлюбні стосунки, здійснює взаємо­допомогу, захист та кровну помсту; має власну назву (рід чере­пахи, змії тощо).

Визначальними рисами родових відносин є: рівність всіх членів роду, відсутність приватної власності, суворе дотримання екзогамії (заборони шлюбів всередині роду).

Отже, рід - це група кровних родичів, які ведуть похо­дження по одній лінії (материнській чи батьківській), усві­домлюють себе нащадками спільного предка (реального чи міфічного), мають спільне родове ім'я.

Із розвитком первісного суспільства чисельність родів по­ступово збільшується. Відбувається об'єднання їх у племена. Плем'я — форма етнічної спільності й суспільної організація первісного суспільства. Характерними рисами племені були: наявність племінної території, певна економічна спільність, єдина мова, культура, самосвідомість.

Обмін діяльністю, а згодом і надлишковим продуктом зумо­вив виділення багатих і бідних родів, виникнення племінної знаті, племінної верхівки, яка прибирає всю владу до своїх рук.

На зміну племенам прийшла нова форма етнічної спільності - народність і нова форма організації суспільства - держава.

Народність - це соціально-етнічна спільність людей, що характеризуються спільною територією, єдиною мовою (поряд із існуванням різних діалектів племен), елемента­ми єдиної культури.

Початок формування народностей відноситься до періоду консолідації племінних союзів. Першими склалися народності рабовласницької епохи: давньоєгипетська, давньоеллінська та ін. В Європі процес утворення народностей завершився перева­жно в період феодалізму. Давньоруська народність була спільним коренем для російської, української та білоруської народ­ностей, які згодом склалися у нації. Нації - це більш зрілі, більш розвинені соціально-етнічні спільності людей.

У світовій суспільній думці немає одностайності у визначенні поняття "нація". Одні вчені визначальною ознакою нації вважають "національний дух", "національну самосвідо­мість", "національний характер", другі зводять націю до спіль­ності людей, що однаково мислять, треті трактують націю як "несвідому психічну спільність". Є і географічні, і біологічні, і психологічні тлумачення нації.

У вітчизняній літературі тривалий час визначення нації бу­ло пов'язане з такими ознаками, як спільність економічного життя, території, мови, культури та деяких особливостей хара­ктеру.

Визначаючи поняття "нація", необхідно врахувати і етнічні, і соціально-економічні, і соціокультурні, і духовні чинники. Націю можна визначити як форму спільності людей, що вини­кає завдяки єдності певних засад.

По-перше, єдність територіальних засад. Кожна нація має свою територію. Нація, яка за певних умов втрачає свій "жит­тєвий простір", поступово може перетворитися на етносоціальну спільність меншої внутрішньої консолідації.

По-друге, єдність етнокультурних засад. Нація складаєть­ся, як правило, з людей одного етносу. Етнічними ознаками є самосвідомість, мова, традиції, звичаї, обряди, що передаються від покоління до покоління. Без мови немає нації. Нація згасає і тоді, коли втрачається її духовна культура.

По-третє, єдність економічних засад. Спільність господар­ських зв'язків так чи інакше консолідує людей.

По-четверте, єдність психологічних засад. Кожна нація має спільні риси психічного складу. Зазначена спільність охоп­люється поняттями "національний характер", "національна ме­нтальність".

Національний характер - це своєрідне сполучення загаль­нолюдських рис відповідно до конкретних умов буття нації, що проявляються в ціннісних відносинах до навколишнього світу, в культурі, традиціях, звичаях, обрядах тощо.

Національна ментальність - це сукупність установок та схильностей мислити, діяти, почувати і сприймати світ певним чином. До неї входять національні цінності, нор­ми, вірування, форми світосприйняття.

Слід зазначити, що ті чи інші ознаки нації певною мірою діють на різних етапах її розвитку. Так, на етапі становлення нації особливо важливу роль відіграють територіально-мовна та економічна єдність. У процесі подальшого розвитку можливі відгалуження нації у вигляді діаспори. У цих умовах зазначені вище ознаки нації вже не відіграють такої суттєвої ролі, як у період її становлення. У наш час глибинні перетворення в еко­номіці привели до того, що спільність економічного життя пе­рестала вважатися визначальною ознакою нації. У той же час найбільш суттєвою визначальною ознакою нації визнається на­ціональний характер

Таким чином, нація не зводиться лише до соціального бут­тя, а включає і природне, і етнічне, і культурне, і психологічне.

У розвитку сучасних етносоціальних процесів спостеріга­ються дві взаємопов'язані тенденції. Перша - етносоціальна диференціація. Це процес уособлення тієї чи іншої соціально-етнічної спільноти, що відбиває її прагнення до утвердження національної незалежності. Друга тенденція - це інтеграція, яка передбачає злам національних кордонів, розширення зв'язків між різними соціально-етнічними спільнотами, погли­блення економічних, культурних відносин між народами.

Національні відносини є важливою складовою соціальних відносин. Зазнаючи впливу економічних, політичних, соціаль­но-побутових відносин, національні відносини, зі свого боку, чинять зворотну дію, певним чином впливають на всі сфери су­спільного життя.

Основними формами національних відносин є: взаємовідно­сини між етносоціальними спільностями людей і міжособистісні стосунки представників різних етносоціальних спільностей.

Сучасна епоха - це час зростання національної самосвідомо­сті, яка стає могутнім чинником консолідації нації.

Однак за своєю спрямованістю, за характером співвідно­шення з загальнолюдськими цінностями вона може бути як творчою, так і руйнівною.

Дилемою міжнаціональних відносин є або взаєморозуміння, дружба, або підозра і ворожнеча. У наш час дедалі більше усві­домлюється єдність людства. Сувора правда полягає в тому, що людство або інтегрується на основі планетарної свідомості, пріоритетності загальнолюдських цінностей у світове співтова­риство, або, якщо розколеться на ворогуючі табори, нації, релі­гійні конфесії, буде приречено на загибель.

Таким чином, різноманітні соціально-етнічні спільноти ві­діграють важливу роль у життєдіяльності соціуму, надають йо­му особливої своєрідності, неповторної забарвленості. Знання національної культури, традицій, звичаїв народу дає змогу зро­зуміти національне як самобутнє надбання людської цивілізації.

З.Сім'я в соціальній структурі суспільства

Жодна нація, жодне цивілізоване суспільство не може фун­кціонувати та розвиватися без сім'ї. До визначення сутності сім'ї мислителі минулого підходили по-різному. Однією з пер­ших спроб визначити характер шлюбно-сімейних відносин на­лежить давньогрецькому філософу Платону. На його думку, держави виникають на основі об'єднання сімей. У проектах "Ідеальної держави", з метою досягнення згуртованості суспіль­ства, він пропонував введення спільності дружин, дітей і майна.

Аристотель, критикуючи проекти "Ідеальної держави", роз­виває ідею Платона про патріархальну сім'ю як осередок суспі­льства. Така точка зору на сім'ю панувала тривалий час.

Філософи Середньовіччя і Нового часу виводять суспільні відносини із сімейних відносин. У певній мірі цих поглядів до­тримувалися німецькі філософи Кант і Гегель. Основу сім'ї Кант вбачав у правовому порядку, а Гегель - в абсолютній ідеї.

Слід зауважити, що між поняттями "сім'я" і "шлюб" існує тісний взаємозв'язок. Але у сутності цих понять є не тільки загальне, а й особливе, специфічне. Наука доводить, що сім'я і шлюб виникли в різні історичні періоди. Шлюб визначається як історично зумовлена й регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, яка визначає їхні права і обов'язки одного щодо одного і щодо їх дітей.

Більш складною системою людських відносин, ніж шлюб, є сім'я. Це заснована на шлюбі чи кровно-родинних та інших зв'язках мала соціальна група, члени якої зв'язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомо­гою. Сім'я, як правило, об'єднує не тільки подружжя та їхніх дітей, але й інших родичів чи просто близьких та необхідних їм людей.

Як мала соціальна група, сім'я є вихідною у соціальній структурі суспільства. Саме в сім'ї і через сім'ю здійснюється включення індивіда в свідоме суспільне життя.

Сім'я є явищем історичним. Вона само виникала і самовидозмінювалась разом з історичним розвитком суспільства. Щодо історичних форм розвитку сім'ї, то у первіснообщинному суспі­льстві під поняттям "сім'я" малось на увазі коло осіб, між яки­ми були дозволені статеві зв'язки. У цьому розумінні виділя­ють:

- кровно-родинну сім'ю, у якій статеві зв'язки мають ли­ше одне обмеження - неналежність до різний поколінь, тобто між батьками і дітьми;

- групову сім'ю (груповий шлюб), де однією сім'єю жили група чоловіків і група жінок. Для цього виду сім'ї ха­рактерною була заборона статевих зв'язків між членами одного роду (екзогамія).

На зміну груповому шлюбу сформувався парний шлюб і, відповідно, виникла парна сім'я. Парна сім'я передбачала ста­теві зв'язки лише між одним чоловіком і однією жінкою. В ній кожен із подружжя жив у своїй родовій групі, тому ці відноси­ни не мали стійкого характеру.

Сім'я засновується на певних формах шлюбних союзів. Найбільш розповсюдженими формами шлюбних союзів є полі­гамія та моногамія.

Полігамія або багатошлюбність - це такий шлюб (сім'я), за якого один із членів подружжя може мати кількох шлюбних партнерів. Розрізняють полігінію (багатоженство), та поліанд­рію (багатомужжя). Полігінія - чоловік перебуває водночас у кількох шлюбних стосунках з різними жінками. Цей шлюб може реалізуватися у формі сім'ї гаремного типу. Поліандрія - жінка перебуває одночасно в кількох шлюбних союзах з різни­ми чоловіками. У минулому столітті поліандрія була поширена серед деяких груп ескімосів та алеутів. У наш час поліандрія існує серед деяких етнічних меншин Тибету.

Моногамія являє собою історично зумовлену форму шлюбу, за якої чоловік одружений з однією жінкою й, відпо­відно, жінка одружена тільки з одним чоловіком. Найпоширенішою формою моногамної сім'ї була патріархальна сім'я, яка управлялася батьком.

Наприкінці XX ст. в індустріальних та постіндустріальних країнах соціальні філософи констатують кризу патріархальної сім'ї. Ця криза виявляється у тому, що більшість сімей стали складатися лише з подружжя та їх дітей. Жінки отримали ши­рокий доступ до роботи. А це забезпечило їх економічну неза­лежність від чоловіків. Так, у Скандинавських країнах до 50% жінок народжують дітей, свідомо не вступаючи в шлюб. Криза патріархальної сім'ї виявляється у гіпертрофованому зростанні розлучень, у небажанні значної частини молоді вступати до шлюбу і створювати сім'ю, у зменшенні кількості повторних шлюбів. Все це, безсумнівно, свідчить про кризу сім'ї у класич­ному розумінні.

З розкладом патріархальної сім'ї з'являється нова її форма — біархатна сім'я ("бі" - латиною "два", та "архі" — "зверх­ність", "головування"). На думку науковців біархатна сім'я бу­де заснована на гармонійному поєднанні чоловічого та жіночого начал. Чоловік і дружина доповнюватимуть одне одного перева­гами чоловічої і жіночої антропосоціокультурної природи.

Основне призначення сім'ї - задоволення суспільних, гру­пових та індивідуальних потреб. Будучи соціальним осередком суспільства, сім'я задовольняє низку його найважливіших по­треб, у тому числі й відтворенні населення. Водночас сім'я за­довольняє особисті потреби кожного члена сім'ї, а також зага­льно сімейні (групові) потреби. З цього випливають основні фу­нкції сім'ї.

1. Репродуктивна функція сім’ї. Сім'я виконує передусім функцію біологічного і соціального відтворення людини, продо­вження людського роду. Ця функція особливо важлива у кри­зові періоди, коли йде процес вимирання нації.

2. Виховна функція сім'ї. У сім'ї виховуються і дорослі, і діти. Саме в сім'ї дитина засвоює основні цінності та норми по­ведінки, оволодіває мовою і логікою мислення. Сім'я забезпечує накопичення і передачу наступним поколінням знань, досвіду, навичок, трудової діяльності, спілкування. Важливою особливі­стю виховної функції сім'ї є те, що вона носить стійкий харак­тер. Вплив сімейного колективу на кожного свого члена здійс­нюється протягом усього життя.