26.Життєва позиція особистості. Вихованння особистості.

Життєва позиція людини – це її цілісне ставлення до навколишнього світу, що виявляється в його думках і вчинках. Це те, що кидається в очі при знайомстві і відрізняє нас один від одного в психологічному сенсі. Вона впливає на здатність долати труднощі, на наші успіхи і визначає владу над своєю долею.

Чітка життєва позиція проявляється у всіх сферах діяльності людини: моральної, духовної, суспільно-політичної та трудової. Вона виражає моральну напругу особистості, тобто її готовність до практичної дії.

Формування життєвої позиції починається з народження і багато в чому залежить від оточення, в якому живе людина. Її фундамент зароджується тоді, коли дитина вчиться спілкуватися з батьками, друзями, педагогами, жити в соціумі. Залежно від цих відносин конкретизується самовизначення особистості.

Життєва позиція – активна і пасивна

Активна життєва позиція – секрет самореалізації та успіху. Вона проявляється у сміливості ініціативи і готовності діяти. Для її формування необхідний двигун, який просуватиме нас вперед. У ролі такого двигуна виступають наші бажання, що піднімуть нас над усіма труднощами і допоможуть досягти своїх цілей. Людина з активною життєвою позицією може бути лідером, а може і слідувати за лідером, але у нього завжди є своя точка зору і сили її відстояти.

Виховання на відміну від соціалізації, яка здійснюється в умовах стихійної взаємодії людини з навколишнім середовищем, трактується як процес цілеспрямованої і свідомо контрольованої соціалізації (сімейне, релігійне, шкільне виховання).

Виховання і соціалізація мають ряд відмінностей у різні періоди розвитку особистості. Найсуттєвіша відмінність, що має місце в усі періоди вікового розвитку особистості полягає в тому що, виховання є своєрідним механізмом управління процесами соціалізації.

У цьому зв'язку вихованню притаманні дві основні функції: впорядкування всього спектру впливів (фізичних, соціальних, психологічних та ін.) на особистість і створення умов для прискорення процесів соціалізації з метою розвитку особистості. У відповідності з цими функціями виховання сприяє переборенню або послабленню негативних впливів соціалізації, наданню їй гуманістичної орієнтації, залученню наукового потенціалу для прогнозування й конструювання педагогічної стратегії і тактики.

Типи (моделі) виховання обумовлені рівнем розвитку суспільства, їхньою соціальною стратифікацією (співвідношенням соціальних груп і станів) та соціально-політичними орієнтаціями. Тому виховання здійснюється по-різному в тоталітарному й демократичному суспільствах. У кожному з них відтворюється свій тип особистості, своя система залежностей і взаємодій, ступінь свободи й відповідальності особистості.

27. Сенс життя, та відношення до смерті

Сенс життя, сенс буття — філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для духовно-морального становлення особистості.

Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його життя. У цьому випадку мається на увазі необхідність знайти відповідь на питання«У чому полягають життєві цінності?»,

«Що є метою життя?» (Або найбільш спільною метою життя людини як такої, людини взагалі),

«Навіщо (Для чого) мені жити?».

Питання про сенс життя — одна з традиційних проблем філософії, теології та художньої літератури, де воно розглядається переважно з точки зору визначення того, у чому полягає найгідніший людини сенс життя.

28. Свідомість як філософська категорія.

Свідомість - це наші думки, почуття, уявлення, воля. Усе це складає дуже важливу здатність людини розуміти навколишнє, усвідомлювати своє місце в суспільстві, свої дії, почуття, думки, інтереси. Тварини, як відомо, не усвідомлюють ані свою поведінку, ані своє місце в світі. Вони через це не володіють ані свідомістю, ні тим більше самосвідомістю. Це монополія людини.

Проблема свідомості останніми роками перебуває у центрі уваги багатьох вчених різних галузей знань-соціології, логіки, психології, кібернетики, фізіології, математики та ін. Проблема свідомості привертає особливо пильну увагу філософів, бо визначення місця і ролі людини в світі, її відносини з навколишнім середовищем передбачає зміни природи людської свідомості. Про все це йтиметься в наступних параграфах.

29.Свідомість як культурний і суспільний феномен. Взаємозвязок свідомості і сови

Функції свідомості: 1) пізнавальна – дає можливість здобути знання про навколишню об”єктивну і суб”єктивну дійсність. Вона є визначальною для всіх інших. 2) акумулятивна – сприяє збереженню знань попередніх поколінь, використанню їх для безпосередньої практичної дійсності та прогнозування майбутнього. 3) функція цілеспрямованості – формує мету і цілі в процесі відображення. 4) творча – дає можливість знайти оптимальний та адекватний шлях використання методів і засобів, що сприятимуть найшвидшому досяганню мети, цілей і конкретних завдань. 5) комунікативна – визначає взаємодію між людьми, істинне спілкування між ними. 6) регулятивна – дає змогу свідомо використати знання для практичної діяльності згідно з запланованою метою з можливістю корекції на рівні особи або суспільства загалом.

Свідомість і спілкування два взаємозумовлених, взаємопов'язаних моменти. Лише за допомогою свідомості здійснюється їх спільна діяльність, її організація й координація, передаються знання, цінності, досвід від однієї людини до іншої, від старшого покоління до молодшого. З другого боку, свідомість виникає і функціонує через необхідність здійснення взаємодії між людьми.

Свідомість, спілкування і мова невіддільні одне від одного. Спільна діяльність людей (суспільне виробництво, праця чи спілкування у широкому розумінні цього слова) потребує певної знакової системи, за допомогою якої здійснюється комунікація між людьми. Способом, який особливо опосередковує механізм взаємодії людей, дає змогу передавати зміст свідомості від людини до людини, стає мова.

Мова - це знаряддя свідомості, та форма, у якій фіксується, виражається, передається увесь зміст свідомості. За допомогою мови як системи знаків відбувається об'єктивація свідомості. Внутрішній світ суб'єкта виражається у зовнішньому світі. У мові також виявляється самосвідомість людини (внутрішня мова).

Нерозривний зв'язок мови і свідомості полягає в тому, що свідомість - це відображення дійсності, а за допомогою мови саме мислення і свідомість отримують своє адекватне вираження. Мова - це інструмент думки.

30.Структура свідомості. Самосвідомість та її функції.

Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.

1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:

– відчуття – відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів;

– сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;

– уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів; (більш детально про відчуття, сприйняття, уявлення див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");

– різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).

Самосвідомість - це здатність людської психіки усвідомлювати власні якості, властивості та ознаки

ункції самосвідомості — це такі її властивості, що роблять самосвідомість знаряддям, інструментом пізнання, спілкування, практичної дії. Знаряддя є засіб для дії.

Корінна і найголовніша функція самосвідомості є одержання знання і міркувань про природу, суспільство і людину.

Відбивна функція самосвідомості є самою загальною і всеохоплюючою її функцією. Однак відображення має різні сторони, що мають свою специфіку і зв'язані з цією специфікою інші, більш спеціальні функції. Функцію самосвідомості, а саме, що вона розкриває відношення між людиною і дійсністю.

Свідомість як відношення між об'єктом і суб'єктом притаманна лише людині. У тварин відсутня суб'єктивна сторона відносини. Тварина — безпосередньо тотожна зі своєю життєдіяльністю. Вона не відрізняє себе від своєї життєдіяльності. Вона є ця життєдіяльність. Людина ж робить свою життєдіяльність предметом своєї волі і своєї свідомості. Її життєдіяльність — свідома.

Творча функція самосвідомості, що розуміється в широкому змісті, як активний вплив на навколишню дійсність людини, зміна, перетворення цієї дійсності. Тварини, рослини, мікроорганізми змінюють зовнішній світ самим фактом своєї життєдіяльності. Однак цю зміну не можна вважати творчістю, тому що вона позбавлена свідомої постановки цілей

31. Пізнання як предмет філософського аналізу

Філософія, на відміну від інших історичних типів світогляду (міфології та релігії), здійснює свою світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення до дійсності. Вона протиставляє міфологічному антропоморфізмові — уявленню про світ як поле дії об´єктивних деперсоніфікованих сил, традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук та відбір достовірних суджень на основі логічних і пізнавальних критеріїв. У філософії, як у теоретичній свідомості загалом, модель світу не просто постулюється, задається на основі традиції, віри чи авторитету. Прийняттю філософських тверджень про світ передує обґрунтування, переконання в правомірності певної точки зору. А це пов´язано з рефлексивним аналізом пізнавального процесу, що постає як пошук істини.    Отже, філософія як гносеологія здійснює аналіз процесу пізнання в контексті певних меж і можливостей у відношенні «людина—світ». Філософське питання «що є істина?» стосується передусім не конкретних аспектів пізнавального ставлення до світу, пов´язаних з вирішенням окремих завдань людського існування, а принципової спроможності людини пізнати світ, проникнути у його сутність, охопити його своєю свідомістю. Йдеться про прагнення одержати відповідь на запитання: який він є, чи збігається його структура із структурою мислення про нього, а якщо збігається, то якою мірою? Дослідження цього запитання від самого початку існування філософії є наслідком розв´язання світоглядної проблематики. А різні світоглядні позиції й філософські вчення про світ і буття загалом суттєво залежать від відповіді на нього. Існування так званої «пізнавальної тенденції» у будь-якому філософському знанні не обов´язково визначається присутністю розвинутої теорії пізнання як особливого розділу філософії. Так, приміром, у давньогрецькій філософії (VIII ст.) були сформульовані глибокі ідеї про співвідношення думки та її змісту, істини та омани. Але про це йшлося в єдиному онтологічному вимірі. Диференціація філософського знання властива пізнішим стадіям еволюції філософії (починаючи з філософії Нового часу).