1. Природа та структура пізнавальної діяльності

Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання.

Пізнання - це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сут­ністю якого є перетворення предметного змісту у зміст мислення (отримання знань), а кінцевою метою — досяг­нення істини. Предмет теорії пізнання - знання в цілому, яке служить людству в його практичній діяльності.

Умовою і об'єктивною основою пізнання є суспільно-практична діяльність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому, що вона служить основою пізнання (дає матері­ал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливо­сті відображення дійсності, обумовлює формування об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх іншим поколінням. На основі практики розвивається потреба в подальшому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (ма­тематика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика спочатку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. Об'єкт - не лише частина об'єктивної реальності, а й той фрагмент, який вклю­чений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкту. Проте у якості об'єкта вона знаходиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт - це те, що виділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, це те, на що спрямована людська діяльність.

"Суб'єкт" у загальному розумінні - це той, хто діє, впли­ває на об'єкт. Людина не е суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльно­сті і спілкування. Під суб'єктом потрібно розуміти людину як історичну істоту, індивідуальне втілення людського суспільства, як відбиток суспільної здатності до пізнання. Логічний склад мислення, система понять і категорій, форми і методи пізнання - все це формується і розвивається в середині суспільства, має суспільно-практичний характер.

Процес пізнання як взаємозв'язок і взаємодія суб'єкта і об'єкта має опосередкований характер. У якості посередників виступають засоби пізнання як матеріального характеру (знаря­ддя праці, прилади, інструменти, ЕОМ тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Пізнання є складним процесом, що має певну структуру-Виділяють основні форми пізнання - чуттєву та раціональ­ну, а також рівні пізнання - емпіричний і теоретичний.

Чуттєва сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття - це відображення за допомогою органів чуття окремих властивостей, певних сторін речей. Сприйнят­тя — це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання ін­формації про об'єкт в його цілісності. Уявлення - це образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відображення не механічно відтворює реальність. Ідеа­льні чуттєві образи - це завжди поєднання минулого і наявного чуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим об'єктом ві­дображення, а й особливостями суб'єкта, а також формами ра­ціонального пізнання.

Раціональне (абстрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах понять, суджень і умовиводів. Акт пізнання - це завжди єдність чуттєвого і раціонального. Чуттєве пізнання здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне - відо­бражає загальні, істотні властивості предметів і явищ, які недо­ступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттє­вого і раціонального знання е інтуїція.

Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що не да­ється в почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислен­ня, раціонально-логічна форма пізнання, є аналогом і відобра­женням практичної діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє її внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані природою, людина осягає їх суттєві ознаки, сталі зв'язки, по­стійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмету. Так виникають по­няття - форми мислення, що відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предме­тів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі не лише знання про об'єкти пізнання, але й знання про суб'єкт, його актив­ність, про рівень розвитку практичної діяльності. В образах дійсності, що виникають на основі чуттєвого і раціонального пізнання, відображаються потреби і інтереси, реалізуються мо­тиви і цілі, ідеали і настанови людини і людства.

Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях - емпірич­ному і теоретичному, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. Явища - це окремі відношення пред­метів, їх зовнішнє буття. Сутність — основа відношень, зв'язків предметів, його внутрішній зміст. Емпіричне знання є відобра­женням явищ, окремих відношень, безпосередніх зв'язків предмету. Одиниця емпіричного знання - факт. Теоретичне знання є відображенням сутності, на основі якої пояснюються різноманітні явища. Основним елементом теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільш повно реалізується знання про предмет.

Істина у суто гносеологічному (пізнавальному) плані є від­повідністю знання дійсності, адекватним відображенням об'єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини,

тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від лю­дини і людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнава­льної діяльності як таких, що обумовлені практикою, дає мож­ливість позитивної відповіді на це питання.

Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об'єктивній дійснос­ті. По-перше, це обумовлено нескінченністю самого об'єкту пі­знання, по-друге - наявністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта — індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені пев­ним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це не означає, що людина не спроможна отримати об'єктивну істину як такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкту. По­трібно лише пам'ятати, що істина є процесом, її не можна ро­зуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не даєть­ся в готовому вигляді, її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню. Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкту, який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є об'єктивною за зміс­том, але суб'єктивною за своєю формою.

Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносного мо­ментів. Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що знайдене на віки, що є безумовним і безперечним над­банням людства.

Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескін­ченним, невичерпним і неостаточним е його пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносна сторона істини полягає саме в такій неповності, неостаточності.

Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. По своїй природі, характеру і цілях пізнання є необмеженим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично обумовле­на і має певні межі застосування. Тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнями вона є обмеженою, віднос­ною. Процес пізнання істини — постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей досягнення істини.