Класична філософія

У класичній філософії, оформлюються дві альтернативні парадигми трактування істини — одна з них ґрунтується на принципі кореспонденції як відповідності знання об'єктивному стану справ предметного світу (Аристотель, Ф. Бекон, Спіноза, Дідро, Гельвеція, Гольбах, Фейєрбах та ін), інша — на принципі когеренціі як відповідності знання іманентним характеристикам ідеальної сфери: утримання Абсолюту (Платон, Гегель і ін), вроджених когнітивним структурам (Августин, Декарт), самоочевидність раціоналістичної інтуїції (Теофраст), чуттєвим відчуттям суб'єкта (Юм), апріорним формам мислення (Кант), цільовим установкам особистості (прагматизм), інтерсуб'єктивної конвенцій (Пуанкаре) та ін.

Так, Аристотель у своєму трактаті «Метафізика» писав:

Подібне протиставлення існуючого неіснуючому, як істинного неправдивому зустрічається і в діалозі «Кратилус» Платона, де Гермоген дає ствердну відповідь на питання Сократа

Кореспондентська теорія лягла в основу діалектичного матеріалізму, в якій істинними визнаються уявлення, що вірно відображають об'єктивну дійсність. В. І. Ленінназивав істинними уявлення, що «…не залежить від суб'єкта, не залежить ні від людини, ні від людства…» ^[13]

Некласична філософія

В некласичній філософії істина позбавлена об'єктивного статусу й мислиться як форма психічного стану особистості (К'єркеґор), як цінність, що «не існує, але значить» (Ріккерт й у цілому баденська школа неокантіанства), феномен метамови формалізованих систем (Тарський), спекулятивний ідеальний конструкт (Н.Гартман) тощо. У контексті філософії життя й філософської герменевтики, що дистанціюють пояснення й розуміння як взаємовиключні когнітивні стратегії, феномен істини виявляється принципово несумісним з науковим номотетичним методом (Гадамер) і реалізує себе сугубо в контексті мовної реальності, що практично трансформує проблему істинності в проблему інтерпретації. Паралельним вектором некласичного трактування істини виступає позитивізм, у контексті якого істина також трактується як феномен сугубо мовного ряду, конституюючись у контексті проблеми верифіковуваності.

Постмодерна філософія уникає формулювання проблеми істини взагалі, оскільки в якості єдиної й граничної предметності в постмодернізмі виступає текст, що розглядається як самодостатня реальність, співвідношення якої до реальності об'єктивної не є актуальним. Мішель Фуко позначає статус істини як рід «ефекту», що виникає в результаті когнітивного вольового зусилля (через процедуру фальсифікації): «воля до істини… має тенденцію робити на інші дискурси свого роду тиск і щось начебто примусової дії».

Постмодернізм бачить свою програму у відмові від «дзеркальної теорії пізнання»; якщо для класичної філософії «головними ціннісними категоріями… є адекватність, правильність і сама Істина» (Джеймісон), то у постмодерній філософії процес пізнання зазнає вирішального «зрушення», що полягає в переорієнтації з фігури «безпристрасної точки зору індиферентного спостерігача» до фігури «взаємодії учасника» (Тулмін). Істина розглядається як «сукупність правил, відповідно до яких істинне відокремлюють від помилкового й зв'язують із істинним специфічні ефекти влади» (Фуко).

Найважливішим аспектом розгляду істини виступає аспект соціально-політичний: в основі будь-яких постмодерністських аналітик істини завжди лежить та презумпція, що, за словами Фуко, «істина належить цьому світу, у ньому вона виробляється за допомогою численних примусів, і в ньому вона має у своєму розпорядженні регулярні ефекти влади».