Сучасна філософія про походження людини. Сенс життя людини.

Проблема людини — її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття — з давніх часів хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій — міфологічних, релігійних, наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені в останні два століття. За сучасними науковими поглядами, людина — високоорга-нізована істота, яка має природну основу, але здобуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві як його член. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона володіє свідомістю і самосвідомістю, членороздільною мовою, розумом, волею, певною (історично зростаючою) мірою свободи, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.

Людина — це суб'єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття і освоєння дійсності, істота творча, моральна, відповідальна за свої вчинки. Формування і розвиток людини - це в той же час формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

Походження людини по-різному трактується релігією й наукою. Релігія виходить з ідеї креаціонізму (лат. сгеаге — творити), тобто творення світу, всіх речей та істот богом. Як сказано в Біблії: «І створив Господь Бог людину з пороху земного, дихання життя вдихнув у ніздрі її — і стала л юдина живою душею» (книга Буття 2, 7).

Наука доводить, що передумови виникнення людини склалися природним шляхом. Наш Всесвіт (Метагалактика) має такі фізичні властивості, що в ньому можливе утворення складних систем і - за певних умов - живих організмів. Наукою достовірно встановлено, що людина походить від тваринних предків, отже, її появі передував дуже тривалий (кілька мільярдів років) шлях біологічної еволюції. Процес перетворення тварини в людину почався кілька мільйонів років тому. Безпосередніми предками первісних людей вважаються австралопітеки; далі послідовно формуються такі перехідні типи, як «людина вміла» (лат. homo habilis), пітекантропи, синантропи, неандертальці (ранні й пізні). У цьому процесі діяли закономірності природного добору, але його об'єктами ставали не тільки окремі індивіди, а цілі групи передлюдей: перевагу мали ті, в яких найбільше проявлялися згуртованість, взаємо-підтримка, а також пластичність, варіантність поведінки, здатність пристосуватися до мінливих обставин. Ймовірно, що істотну роль відіграв такий біологічний фактор, як мутації, генетичні зміни, які вплинули на анатомічні й фізіологічні характеристики, значно розширили можливості мозку. Питання про біологічні передумови виникнення людини, безперечно, ще вимагає дослідження.

На завершальній стадії формування людини вирішальне значення мали вже не біологічні, а соціальні чинники: виникнення і розвиток трудової, предметно-практичної діяльності, членороздільної мови, перетворення стада передлюдей у первісний родовий колектив, заснований на екзогамії (така форма кровно-родинних зв'язків, за якої виключаються шлюби між близькими родичами) і на перших, спочатку ще на-півінстиктивних соціально-моральних нормах.

У результаті відносно недавно, 50—30 тисяч років тому виникає людина сучасного біологічного типу — homo sapiens («людина розумна»), або, за місцем знаходження її залишків, кроманьонська людина. Принагідно зазначимо, що за традиційними твердженнями християнських богословів увесь світ був створений за 5508 років до н.е. (або до Різдва Христового), а на думку іудейських богословів, навітьу всього за 3761 рікдо н.е. Як бачимо, наука дійшла інших висновків.

Відомий вислів «Праця створила людину» справедливий, якщо розуміти, що він не вичерпує чинників антропогенезу, а виділяє ту ключову обставину, яка відрізняє людську життєдіяльність від тваринної. Адже найскладніші форми життєдіяльності, поведінки тварин біологічно запрограмовані і в основному стереотипні: кіт діє по-котячому, собака- по-собачому, корова - по-коров'ячому і т.д. А людина — по-людськи: вона працює, виробляє. Праця — це виготовлення й застосування знарядь. Користуючись виготовленими нею знаряддями, щоби з предметів природи виробляти їй необхідне, людина розриває жорстку залежність від людських (біологічних) властивостей, від наявної ситуації, вона здобуває можливість діяти в будь-який спосіб, тобто універсально, виходячи з властивостей тих предметів, з якими має справу. А коло і різноманітність цих предметів дедалі зростають, складнішими стають знаряддя, створюється особливий, «надприродний» світтехніки. Діючи універсально, людина й сама стає істотою універсальною, що виявляється в її мові, свідомості, думці. Над біологічною спадковістю надбудовується і стає для людини специфічною, визначальною культурна наступність, яка здійснюється через передачу від покоління до покоління створених предметів, знарядь, техніки, досвіду, через навчання й виховання.

Винятково важливу роль у формуванні людини й людства відіграла членороздільна мова, яка виникла й розвинулася разом з трудовою діяльністю і соціальними формами життя. Мова — це універсальна, тобто всеохоплююча, знакова система, яка має свою внутрішню цілісність, бо між її елементами, словами встановлюються граматичні зв'язки.

Мова виконує насамперед функцію засобу спілкування (комунікативну) — спочатку як звукова, а пізніше і як писемна. Відповідно розширювалися можливості спілкування — в просторі й часі.

Важливим аспектом філософського осмислення людини є врахування її природного руху замкненим колом: народження - життя - смерть. З давніх-давен людина намагалась якось осягнути цей вічний круговорот життя. У чому смисл природного процесу народження, розвитку, зрілості, старіння і смерті як людини, так і будь-якого іншого організму? Це питання виникає як намагання виправдати свою присутність на Землі, свою долю й призначення. Знайшовши таке виправдання, людина може змиритися з думкою про скінченність індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити (існувати), а й у тому, як і для чого (чи для кого) жити.

Отже, в чому полягає сенс життя?

Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.

Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але свободу не можна ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона потрапляє. Людина повинна йти за своїм покликанням, у якому життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на Землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.

З точки зору змісту вищого блага вирізняють такі типи обгрунтування життя: гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпоративізм, прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм.

Представники гедонізму мстою життя людини і її вищим благом вважають насолоду. Представники аскетизму сенс життя вбачають у крайньому обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з мстою самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу. В основі евдемонізму лежить прагнення людини до щастя, що є головною мстою життя. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що вбачає сенс життя в належності до обмеженої спільноти, для якої головне- приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди, блага. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням, навіть коли воно здійснюється за рахунок інтересів інших людей. Представники гуманізму спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

З точки зору здійснення задуму життя виокремлюють: оптимізм, скептицизм, песимізм. І не існує ситуацій, що були б дійсно позбавлені сенсу - навіть самогубець вірить у сенс якщо не життя, то смерті. Життя і смерть, любов і егоцентризм, етика і аморальність, осмисленість і абсурд, нігілізм і самопожертва - ці протилежні, але взаємопов'язані "абсолюти" людського буття явно чи опосередковано детермінують вибір людиною самої себе.

Схематично і досить умовно можна окреслити такі варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури.

1. Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого життя. Для цього варіанта характерне релігійне тлумачення життя. Єдине, що робить осмисленим життя і має для людини абсолютний сенс, є не що інше, як активна співучасть у Боголюдському житті. Не перероблення світу на основах добра, а вирощування в собі субстанціального добра, зусилля жити з Христом і у Христі. Бог створив людину за своїм образом і подобою. І ми своїм життям повинні проявити його, бо емпіричне життя світу, як писав Семен Франк, безглузде, як безладно вирвані з книги сторінки.

2. Сенс життя перебуває за межами життя. Його можна назвати "життям заради інших людей". Для людини життя стає осмисленим, коли вона служить інтересам родини, нації, суспільства, коли вона живе заради щастя прийдешніх поколінь. їй небайдуже, що вона залишить після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися у своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли все твоє неповторне життя перетворюється на засіб для створення якоїсь ідеї чи ідеалу (це може бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

3. Сенс життя створюється самим суб'єктом. Цей варіант можна розуміти як "життя заради життя". Його фундатором був давньогрецький філософ Епікур. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про смерть. Цінність епікурейської позиції полягає в тому, що вона застерігає нас від ситуації, за якої пошук сенсу життя відсуває на другий план саме життя. Життя саме по собі є цінністю, рідкісним дарунком, і людині до нього слід ставитися із вдячністю і любов'ю. Адже їй дана можливість переживати неповторність власного існування в усіх його проявах - від радощів, злетів і перемог до падіння, відчаю і страждань. Разом з тим епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлене відповідальності за цей дарунок, утверджує в людині егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати відчуття його повноцінності.

Об'єктивна логіка розвитку майбутньої цивілізації передбачає подальший соціальний, духовний прогрес людини, утвердження більш гідного людини гуманного смислу буття. Німецько-французький мислитель Альберт Швейцер (1875-1965) неодноразово наголошував: "Завдання сучасників - досягти справжньої доброти, жити у злагоді із самим собою. Тільки перемога гуманного світогляду над антигуманним дасть нам можливість з надією дивитися в майбутнє".

Висновки

1. Філософське пізнання має гуманістичну спрямованість, тобто головним предметом філософських роздумів є людина і її існування у світі. Усі філософські проблеми, хоч би якими абстрактними вони не здавалися, так чи інакше пов'язані з проблемою людини. Невипадково І. Кант питання "що таке людина?" формулює як основне питання філософії.

2. Людина - це біосоціальна єдність, у якій через соціальне, біологічне й духовне реалізується людське, що знаходить свій вияв у психологічному, моральному, релігійному, політичному. Всі ці форми вияву людського єства співіснують в органічній єдності, взаємодії, взаємопроникненні.

3. Людина - це така істота, яка своєю діяльністю створює власну історію, в процесі чого формується, змінюється і розвивається її сутність. Тобто сутність людини не є історично незмінною. Вона змінюється разом із розвитком людини, людства, акумулюючи в собі зміст людського, зміст культури, соціальних цінностей.

4. Людина - єдина істота, яка усвідомлює свою смертність. З цим пов'язане питання про зміст і мету життя, роздуми над яким є для багатьох вихідним пунктом у виробленні "лінії життя".