Основні етапи в розвитку середньовічної західноєвропейської філософії

Християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.

Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям – ніщо. Воюючи з "язичниством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" – в ієрархію християнського неба із Богом на чолі.

Погляди на історію він викладає у книзі "Про град божий". Вся історія для Августина – це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. Якщо гине земна держава, то на її місце стає "вічна світова держава", яка втілена в католицькій церкві. Августин пропагує теократичну систему – верховенство церковної влади над світською. Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію і ідеологію. Етика, що на них ґрунтується, проповідує лицемірний аскетизм: "любов до Бога", доведена до презирства у ставленні до людини. Для Августина земне життя – гріховне і тимчасове, це тільки підготовка до вічного "потустороннього" існування. Така проповідь робила людей пасивними, привчала їх до рабської покірливості, формувала рабську свідомість.

Одним із найвидатніших діячів неоплатонівського руху в системі західноєвропейської освіченості періоду середньовіччя був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (близько 810–877 рр.).

Еріугена створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі "Про поділ природи". Система Еріугени носила містико-пантеїстичний характер. Еріугена вважав, що все буття поділяється на чотири "природи": І – природа не створена, але здатна сама творити – Бог; ІІ – природа створена і сама здатна творити – сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; ІІІ – природа створена і не здатна творити – світ чуттєвих речей, ІV – Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.

Фома Аквінський намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення.

Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що світовий рух передбачає першорушія, причинний зв'язок – першопричину, а цілеспрямованість у світі – мету. Фома – поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей; виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Він намагався створити енциклопедично-теологічну систему, яка б могла відповісти на всі питання, що висувалися його часом.

11. Філософія західноєвропейського Відродження: особливості, напрямки та представники

5-16ст. наз. Епохою відродження, ренесансу. Період Відр. на перше місце ставить Платона. Вчення Платона, зокрема його етичні та естетичні погляди, використовувалися для обґрунтування непорушної єдності духовного та тілесного і спрямовувалися проти офіційного релігійного вчення про умертвіння плоті та одвічної гріховності людини.

В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина. Характерна риса світогляду епохи Відр-я: орієнтація на мистецтво. Відр.-епоха художньо-естетична. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відр. усвідомлюється такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійно. Особистістю, що представляє саму себе. Формується нова  самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з’являється відчуття особистої сили та таланту.

Ідеалом людини епохи Відр. є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність, а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відр. є також її гуманізм. Світоглядною спрямованістю Відр. було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил--ні природи, ні Бога.

Мислителі Відр.: Піко делла Мірандола саме так розумів людину: Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі.

Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність.

Епоха Відродження (Ренесансу), що охоплює період з XIV до почало XVII вв., доводиться на останні століття середньовічного феодалізму. Самі діячі Ренесансу протиставляли нову епоху Середньовіччю як періоду темряви і неуцтва. Але своєрідність цього часу швидше складає не рух цивілізації проти дикості, культури - проти варварства, знання - проти незнання, а прояв іншої цивілізації, іншої культури, іншого знання. Епоха Відродження - це переворот в першу чергу в системі цінностей, в оцінці усього сущого і відношенні до нього.

Середньовічна філософія глибоко і послідовно продумала принцип абсолютної особи, коли скрізь і в усьому бачили примат не природи, не людини, а Бога. У міру переходу до міського способу життя і розвитку промисловості виявляється особлива значущість людини, його своєрідності, його творчої активності. Стала відчуватися гостра потреба в нових переконаннях. Багатьом мислителям представлялося, що новій людині краще всього відповідає антична культурна спадщина, яка в середньовіччі була забута. Мислителі Відродження вважали, що саме ця спадщина передусім зверталася до людини і його умінь ("Людина - міра усіх речей", один з принципів античного філософствування). І це представлення дало назву цілій епосі, епосі Відродження (Ренесансу), тобто повернення, відновлення античних цінностей. Але в епоху Відродження було вироблено все-таки нове, таке, що значно відрізняється від античного, філософський світогляд передусім завдяки творчості цілої плеяди видатних філософів, таких як Микола Кузанский, Марсилио Фичино, Джордано Бруно, Галілей, Коперник,. Леонардо да Вінчі, Мікеланжело.

Основні ідеї філософії епохи Відродження :

 Антропоцентризм: увага філософів спрямована в основному на людину.

 Гуманізм, визнання людини особою, його права на творчість, свободу і щастя. Малося на увазі, що цього можна досягти передусім за рахунок відродження характерного для античності інтересу до людини і знання його природи, а не тільки завдяки знанню про зовнішню природу або теологічним спекуляціями.

 Постулювало творчої суті людини : він нікого не наслідує, ні Богові, ні природі, він сам по собі діяльний, він творить, в основному рукотворно, ремісничий.

 Особово матеріальне розуміння світу : усе існуюче розуміється в проекції на людину при максимальному інтересі до тілесного початку.

 Ідея домінування естетичного розуміння дійсності над моральними і науковими представленнями.

 Антисхоластика: прагнення розвінчати уявні авторитети і пропаговані ними догми.

 Геометрично структурне розуміння світу, доповнене діалектикою переходу, характерного для нескінченно малого і нескінченно великого і їх співвідношення між собою.

 Пантеическое світогляд, що розглядає світ, що оточує людину, природу як причетну вищим абсолютним цінностям, богові (Бог розлитий в природі).

В епоху відродження можна виділити основні напрями, які сформувалися під впливом різних ідей, об'єднаних загальною спрямованістю. Серед них можна назвати Возрожденческий платонізм і неоплатонизм, гуманізм, натурфілософія і пантеїзм, нове природознавство.

Возрожденческий платонізм служив обгрунтуванням філософського ідеалізму в його новій, вільній від схоластики формі (цей напрям сформувався у відродженій платонівській Академії у Флоренції, заснованою Марсилио Фичино, 1433 -1499). Для цього напряму дуже важливе значення мав також неоплатонизм (Гребель).

Гуманізм як широкий громадський рух складається уперше саме в епоху відродження. Традиційна християнська етика бачила вершину моральної досконалості в причетності Богові, в ім'я чого звеличується аскетичний подвиг пригнічення природних спрямувань людини. Гуманісти відроджують ідеали античних епікурейців, але без їх спокійного і пасивного відношення до життя. Схоластичній релігії протиставляється право на істину і пошук її; догматизм, преклоніння перед авторитетами піддаються різкій критиці. Чернечим подвигам все частіше протиставляється найзвичайніша праця. Італійські гуманісти (Лоренцо Валла, Альберти) означали свої знання як "гуманітарні штудии" (studia humanitatis), тобто "пізнання речей, які відносяться до життя і устоїв і які удосконалюють і прикрашають людину" (до них відносили риторику, поезію, граматику, історію і моральну філософію).

У основу пантеїзму (від греч. пан - усе, і теос - бог; ототожнення бога і світу, бога і природи) ліг синтез, з одного боку античного атомізму (Эпикура і Лукреция), а з іншого боку - платонізму і аристотелизма. Атомістичну концепцію будови матерії розвивали Валла, Галілей, Монтень, пантеїстичну, - Микола Кузанский, Джордано Бруно. Дж. Бруно прагне продумати ідею Бога у світлі новітніх даних. Він вважає, що існуючі у світі протилежності співпадають. Співпадаючи один з одним, вони можуть бути не чим іншим, як абсолютною тотожністю. Бог і є ця абсолютна тотожність, світове ціле, яке скрізь і ніде. Безглуздо уявляти собі Бога як щось ізольоване, він є світове ціле. Якщо Бог - це світове ціле, то безрозсудно шукати джерело руху поза світом, він міститься у самому світі, в усіх його складниках, в мінімумі. Матерія є зовсім не потенція, вона є саморушне буття. У світовому цілому співпадають світова душа і світовий розум. Мислення теж є рух. Весь світ виступає як щось живе. Перед нами возрожденческий гилозоизм (від греч. "гиле" - матерія і "зое" - життя).

Мислителі Відродження прагнули пояснити існування єдиного, нескінченного, матеріального світу з нього самого, незалежно від зовнішньої потойбічної сили, божества. Мислителі Відродження ставили і вирішували найважливіші філософські проблеми у формі натурфілософії (Бруно, Кампанелла, Парацельс), філософії природи, розробляли проблему матерії, виникнення і знищення, руху і розвитку. Але паралельно з філософією природи починає розвиватися нове природознавство, що реалізовує радикальну переоцінку старих традицій і передумов. Воно приносить ряд епохальних відкриттів і стає одним з найважливіших джерел нової філософії. Серед представників цього напряму слід вказати Миколу Коперника, Йоганна Кеплера і Галилео Галілея. Микола Коперник створює геліоцентричну систему (руйнуючи древні і середньовічні уявлення про центральне положення Землі у Всесвіті), Йоганн Кеплер будує теорію про закономірності руху планет на основі математики, а Галилео Галілей шляхом експериментальних досліджень робить ряд відкриттів, з допомогою який уперше точно і строго формулює фізичні закони. Нова наука, що формується на принципах цих мислителів знаменує собою остаточний відхід від старих традицій як теологічного пояснення, заснованого на авторитеті Священного писання, так і натурфилософского або метафізичного пояснення, заснованого не на експерименті, а на умогляді (аристотелизм).

Філософія епохи Відродження

Епоха Відродження – період переходу від середньовіччя до Нового часу. Вона охоплює приблизно три століття – з XIV до XVII. Пошук нових життєвих орієнтирів, що відповідають новим соціальним умовам, почавши в Італії, в її містах-державах, в чомусь аналогічним містам-державам Древньої Греції, переноситься потім в Францію, Німеччину, в інші країни півночі Європи. Духовне шумування, що охопило європейські країни, стимулюється і, в свою чергу, стимулює процеси руйнування феодальних порядків, становлення національних держав, церковних реформ. Це епоха виникнення нового мистецтва, перших кроків сучасного природознавства, нових політичних і соціальних концепцій, соціалістичних утопій. І хоча епоха відродження не залишила великих філософських систем, а філософська творчість розверталася в основному в формі “осучасненого спогаду”, він обгрунтувала ідею довіри до природного людського розуму, заклала основи філософії, вільної від релігійно-світоглядних передумов.

Протягом усього середньовіччя панує представлення про те, що земне життя людини не має самостійної цінності, що вона тільки підготовка до життя загробної, здійснювана під посібником і водійством церкви. Таке судження, що базується на протиставленні природного і божественного, що відповідало масовому почуттю життя людей пізньої античності і середніх століть знайшло своє відображення в знаменитому середньовічному трактаті диякона Лотаря (пізніше папи Інокентія III) “Про презирство до світу і незначності людини”. Саме це Представлення було підірвано творчістю двох великих поетів-мислителів Італії – Данте і Петрарки, що стали провісниками і ініціаторами гуманістичної думки – одного з характерніших явищ даної епохи.

У “Божественній комедії”, Данте (1265-1321), що являє собою підсумок розвитку середньовічної культури, великий синтез поезії, філософії, теології, в його статтях закладаються основи нового життєрозуміння. Не відкидаючи вчення про утвір, використовуючи неоплатонічні схеми міркувань, Данте учить про те, що людина має двояку – смертну і безсмертну – природу, що він є середню ланку між тлінним і нетлінної п тому має подвійне призначення, “визначається до двох кінцевим цілям”. Одна з них досягається тутешнім земним життям і полягає в прояві власної чесноти, інша досягається лише посмертно і при сприянні божественної хвиль. Двом цілям відповідають два шляхи: шлях “філософських наставлянь” і шлях “наставлянь духовний, переважаючий людський розум”. Перший шлях відкритий завдяки природному розуму, і земне призначення людини здійснюється і цивільному суспільстві, по наставляннях філософії, під проводом земного государя. Другий шлях відкритий “завдяки Духові святому”, він грунтується на вірі в одкровення, і до мети веде церква, очолювана верховним першосвященником. Данте учить про волю людської волі, волі, що лежить в основі особистої відповідальності за вчинене, визначальної гідності людини. Апелюючи до природного розуму, він випливає Хомі Аквінському, перед авторитетом якого щиро схиляється, вважаючи, щоправда, що світло природного розуму необхідно направляти не стільки на теологічні, скільки на етичні проблеми.

Ідеї Данте про подвійне призначення людини, про самоцінність його земного життя, про його достоїнство розвивав Петрарка (1304-1374). Він вважає, що філософія схоластичного типу непридатна для життєвого наставляння, що природний розум реалізувався не тільки в Аристотеля, до тому ж перекручено витлумаченого через недосконалості перекладу, але й в інших античних мислителів, причому не тільки філософів, але і поетів. Їхні праці потрібно шукати, ретельно переводити, вивчати, однак розглядати їх не як абсолютні авторитети, а як зразки для наслідування в процесі пошуку життєвих наставлянь.

Гуманістична програма, намічена Данте і Петраркою, одержала розвиток і оформлення в Салютати (1331 – 1406), що був другом Петрарки і вважав себе продовжувачем його справи. Головне для Салютати – виховати нової людини, що володіє humanitas – властивістю, що він тлумачив як здатність робити доброчесні вчинки. Humanitas не дана людині від народження, вона виробляється утворенням і життєвим досвідом, вона є результат завзятої праці, роботи душі, в тому числі й в процесі вивчення гуманітарних дисциплін – studia humanitas. В їхнє число входять: граматика, що повинна стати наукою про синтез форми і змісту, про способи вираження думки; риторика – провідниця мудрості і сама мудрість – філософія, центром якого є етика, що направляє людини по шляху досконалості. На думку Салютати, хоча земне життя і дано людям Богом, їхнє власне завдання полягає в тім, щоб побудувати її відповідно до природних законів добра і справедливості.

Основна ідея гуманізму про самоцінність земного життя, про можливість виховання здатності до доброчесних учинків, про роль філософії в цьому процесі розвивалася і поглиблювалася в творчості суспільних і церковних діячів, .ерудитів і мислителів: Бруно (1370-1444), Лоренцо Бала (1407-1457), Фічіно (1433-1499), Помпонацці (1462-1525), Пікоделла Мірандола (1463-1494) і ін. До загальної мети вони йшли різними шляхами. Обгрунтовуючи ідею волі і достоїнства людини, Бруно і Помпонацці залучають по-новому – антисхоластично й антитомістско – прочитаного Аристотеля, Лоренцо Бала, також як пізніше один з останніх представників Північного Відродження Гассенді (1592 – 1685) – Епікура, Фічіно, засновник платонівської академії в Флоренції, – Платона, а Пікоделла Мірандола – і Платона, і Аристотеля, і каббалу (містичне вчення в іудаїзмі). Остання, а також герметизм, зороастризм, що обгрунтовують можливість магічного впливу на природу, теж привертали увагу представників гуманістичної думки. Тим самим відроджувалася не тільки антична філософія, але й анти-чна містика.

На більш глибокому рівні пошук метафізичних основ гуманістичних поглядів вели М.Кузанський (1401-1464) і Дж.Бруно (1548-1600). Микола Кузанський – кардинал католицької церкви. Особисте знайомство з деякими гуманістами, захоплення античної літературою, що спонукало його вивчати грецьку мову вплинули на напрямок, метод і стиль його філософствування. Він не випливає ні з дискусивно-мислячого способу мислення схоластів, ні з риторичного мистецтва гуманістів, хоча часто використовує, як і гуманісти, форму відродженого ними діалогу. М.Кузанський використовує метод, аналогічний математичному, котрий відповідає стану ученого незнання. Учене незнання, на його погляд, є усвідомлення структурної диспропорції між кінцевим людським розумом і нескінченністю, в яку він включений і до якої прагне. Кінцевий розум наближається до нескінченного, до Бога, осягаючи його як єдність протилежностей. Кінцевої ж речі ми повинні розглядати як зв’язані з цілим, з нескінченністю. Кожна річ, в тому числі і людина, виступає як утримуюча в згорнутому виді увесь світ, як мікрокосм. Але людина є мікрокосмом і на іншому рівні. Володіючи розумом і свідомістю, вона містить в собі образи всіх речей, як дійсних, так і можливих. Людина призначена для творчості.

Прагнення знайти граничні підстави для визнання самоцінності земного життя людини приводило, як це видно на прикладі творчості М.Кузанського, до питання про положення людини в космосі, про його фізичні і значеннєві зв’язки зі світовим цілим. Поки світ залишався геоцентричним, людина вважалась безсумнівним центром усіх зв’язків світового цілого. Положення міняється після виступу Коперника (1473 – 1543), що замінив геоцентризм геліоцентризмом.

Джордано Бруно, приймаючи геліоцентриську концепцію Коперника, йде далі, лишаючи і Сонця положення центра Всесвіту. Нескінченний Всесвіт, в його розумінні, має безліч зірок, подібних до нашого Сонця, навколо яких обертається безліч планет, схожих на нашу Землю. Стосовно нескінченності безглуздо запитувати про центр. Він – ніде, і він – скрізь. Нескінченний Всесвіт є породження нескінченної божественної міці. Життя в тій або іншій формі притаманна всім природним речам. Розумне життя повинне бути не тільки на Землі.

Людина – кінцева земна істота – володіє кінцевою смертною душею. Тільки розумна безособова частина душі може бути безсмертна. Тому ми по-винні усвідомлювати неминучість особистої смерті. Однак в чеканні смерті, на думку Дж. Бруно, не можна бути дозвільним, тому що ми призначені для теоретичного творення на основі пізнання. Вища ступінь пізнання п вища ступінь людського удосконалювання – самовідданість, і подвижництво заради високої мети – є стан героїчного ентузіазму, до якого і треба прагнути. Гімном розуму, здатному, переборюючи кінцівку його носія, самостійно, без опори на одкровення, осягати нескінченний Всесвіт, завершується епоха Відродження в Італії.

У країнах до півночі від Альп епоха Відродження представлена мислителями, творчість яких більш безпосередньо зв’язане з ідеями Нового часу, ніж творчість мислителів Італії. Еразм Роттердамський (1469-1536), випливаючи загальному настрою гуманістичної думки, виступив як непримиренний супротивник філософії ари-стотелівсько-схоластичного типу, зосередженої на проблемах логіки, метафізики, фізики. Для нього філософія – це знання того типу, до якого прагнув Сократе. Це мудре розуміння життя, тобто практична розсудливість християнського життя. Християнська мудрість, думає він, не має нестатки бути ускладненої силогізмами, її можна почерпнути з Євангелій і Послань св.Павла. Тому необхідно повернутися до джерел християнства. Еразм здійснює переклад і критичне видання Нового завіту, публікує праці батьків церкви, критикує церковні порядки, духівництво. Він жадає великої релігійної реформи, для чого потрібно стряхнути із себе усе, що нав’язано силоміць церковного авторитету. Шлях земного життя, зазначений Христом, простий: щира віра, милосердя без лицемірства і безвадна надія.

Критика Еразмом церкві і схоластичній філософії і його заклик відродити первісне християнство, витлумачене як філософія земного життя, що має самоцінність, і не зводиться тільки до підготовки до життя загробної, випереджали, хоча й в зм’якшеній формі, деякі погляди Мартіна Лютера (1483-1546), з яким він був зв’язаний. Однак заперечення Лютером волі, що, як і всі мислителі-гуманісти, визнавав Еразм, привело до розриву і до полеміки між ними. В підсумку Еразм залишився католиком, а Лютер став вождем протестантизму.

Під впливом християнського гуманізму Еразма, ідей і практики церковної реформації знаходилися найбільші соціальні мислителі цієї епохи: Томас Мор (1479 – 1555), –засновник утопічного соціалізму; теоретики природного права Жак Боден (1530-1596), І.Альтрузій (1577-1638), Гуга Греції (1583-1645). Останні, не заперечуючи цілком вчення про походження правових норм із божественних установленні, відокремлюють божественне право від людського, відроджуючи висхідне до Аристотеля і стоїків представлення про природне право, що випливає з людської природи і постигали людським розумом, що виступає в різноманітних історично обумовлених формах. Розглядаючи найважливіше для тієї епохи питання про відношення держави до релігії, Боден і Греція вважають, що держава може жадати від своїх підданих лише визнання загальних релігійних ідей.

Думка про існування загальних релігійних ідей висловлювалася уже в епоху раннього італійського Відродження представниками флорентійської платонівської академії. Її розділяв сподвижник Лютера – “учитель Німеччини” Ф. Мелахтон (1495-1560). Вона одержала розвиток в формі вчення про оволодіння природним розумом (без втручання одкровення) природної релігії в роботі Бодена “Діалог семи чоловік”. На його думку, природна релігія – визнання існування нескінченної істоти, Провидіння -може знайти собі місце в межах усіх релігій.

Завершують епоху Відродження, безпосередньо підготовляючи перехід до нової філософії, англієць Ф.Бекон (1561-1626) і француз Мішель Монтень (1533-1592).

Френсіс Бекон, що розглядав пізнання природи і використання отриманого знання як основу соціального благополуччя, що спробував представити “наукове” суспільство в роботі “Нова Атлантида”, наполягає на тому, що відроджувати випливає не ті або інші вчення древніх, а дух сміливого пошуку, властивий їх творцям і особливо проявився в творчості досократиків. Потрібно відродити сам природний розум, природне світло якого – проникливо-затемнене в даний час оманами-ідолами. Розум, очищений від оман, спираючи на спеціально проведені експерименти, використовуючи розроблювальні їм правила індуктивного (від часткового до загального) висновку, здатний дати повну і корисну практично картину світу. В широкому змісті слова філософія, по Бекону, це система всіх дослідно-раціональних пізнань, доступних розуму як особливої здатності людини (іншої здатності – пам’яті – відповідає історія, уява-поезія). В ву-зькому змісті слова філософія-навчання про види знання і їхньому співвідно-шенні, вчення про метод (органоне) пізнання. Бекон чітко відрізняє релігію від філософії. Перша спочиває на надприродному одкровенні, на даних органів почуттів. В філософії навіть основні початку піддаються обговоренню і перевірці, тоді як в релігії основні початки встановлюються авторитетом. Разом з тим Бекон затверджує, що можливо природну теологію, що відповідає природної релігії, оскільки встановлювана пізнанням зв’язок природних явищ указує на існування божества.

М.Монтень затверджував, що релігійні спори, зокрема спор між католиками і протестантами, не може бути вирішений розумними аргументами. Релігійно-суспільне встановлення, необхідне для організації народного життя, але аж ніяк істина, що осягається не розумом. Сумнівна і можливість природної теології. Збагнення світу відносно. Наші знання, скоріше, знання про незнання, чим знання про те, що світ є сам по собі. Знання про незнання є стимул до сумніву в всіх наявних твердженнях, до постійного пошуку істини. Для Монтеня, як і для античного скептика Секста Емпірика, справжній скептик – не той, хто догматично затверджує незнання, а той, хто шукає знань, не зупиняючи на досягнутому, той, для кого істина є процес.

При цьому є положення, думає Монтень, які можна затверджувати з дуже високим ступенем імовірності. Приміром, людина не є центром світу; земне життя самодостатнє, її в ній самої. Справжня чеснота має своїм путівником природу, а супутником – щастя і насолода. Краще наш утвір – життя в згоді з розумом.

Такі деякі концепції, що висувалися філософією епохи Відродження. Однак вирішальне вплив на наступну думку мали не стільки самі ці концепції, скільки поступово пробивала собі дорогу ідея автономної філософії, вільної від релігійно-світоглядних передумов, що спирається на досвід і природний розум, філософії, що обгрунтовує знання про природу, природні право і мораль, природну релігію. Таку ідею прийняли і протестанти, і багато католиків. Лише східна церква продовжує до наших днів захищати ідею християнської філософії, ідею філософствування в вірі. Епоха Відродження не тільки заповідала наступним століттям переконання в силі природного розуму, здатного обгрунтувати самоцінність земного життя, але і посіяла сумніву в його силі, виявивши необхідність для розуму самовивчення, тобто дослідження своїх можливостей і границь.