logo search
Філософія

9. Філософія стародавньої Світу.

1) Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500—2000 роки до н. е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани, Упанішади. Принципи, закладені у них, стали основою таких світоглядних систем як: брахманізм, буддизм, джайнізм, кришнаїзм. Слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, однак спиралися на них. Філософські системи, які визнають авторитет Вед (самкх'я, ньяя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка, водночас ті, які не сприймають авторитет Вед (чарвака–локаята) — настіка. Загальна особливість давньоіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях позбавлення від страждань — правильний спосіб життя.

Брахманізм — релігія стародавньої Індії, що розвинулася з ведизму та домінувала в період приблизно з 500 року до н. е. до 200 року н. е.. Назва релігії походить як від домінуючоюї позиції варни священиків — брахманів, так і від значення Брахми в якості верховної сили.

Будди́зм  — одна зі світових релігій, яка зародилася в Індії і поширена переважно в Азії.

Основні положення буддизму викладені в Чотирьох істинах шляхетних:

  1. життя неминуче пов'язане зі стражданнями;

  2. причиною страждання є жадоба чуттєвих насолод;

  3. щоб уникнути страждань, треба звільнитися від цієї жадоби

  4. і досягти повного заспокоєння — Нірвани

Джайні́зм — релігійно-філософське вчення, що виникло в Індії приблизно в VI столітті до н. е.

Основою джайнізму є віра в низку перероджень, можливість звільнення від сансари(покарань), суворий аскетизм, незмінна цінність життя в будь-якому його прояві та, як наслідок, не чинення шкоди живим істотам — ахімса. Джайнізм відкинув авторитет Вед, відкрив доступ в свою громаду представникам усіх варн.

Крiшнаїзм — це термін, яким називають групу релігійних течій всередині вайшнавізму, основаних на поклонінні Крішні.

Ве́ди — священні тексти індуїзму, які були створені в II—I тис. до н. е. і записані ведичним санксритом.

Бра́хмани або бра́міни — вища з чотирьох головних індуїстських варн, варна жерців

Упаніша́ди — давньоіндійські релігійно-філософські брахманські тексти. Центральною темою є концепція єдності атмана — «я», «душі» й абсолютного духа — Брахмана. Написані в різний час (від VII—III ст. до н. д. до XIV—XV ст. н. д.), різними авторами.

2) Становлення філософської думки Стародавнього Китаю спостерігається вже у 7 столітті до н. е. Про це свідчать давньокитайські трактати: «Книга перемін» (І-цін), «Книга пісень» (Ші-цзін) та «Книга історії» (Шу-цін). В них проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей, про дію протилежних сил в єдиній субстанції, про природну закономірність, природність людської душі і свідомості. Особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-Цзи (VI століття до н. е.), центральна категорія його філософії — дао, всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, їхнє джерело, першооснова. Лао-Цзи вважається засновником даосизму. Конфуцій (VI століття до н. е.) всю свою увагу зосередив на питаннях етики, в основу якої покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (і); 5) довіра (сінь)(Конфуціанство). Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігравали школи Ян Чжу, Ван Чуна. У більшості філософських шкіл Китаю переважала практична філософія, тісно пов'язана з проблемами моралі, пізнання природи і соціального управління.

Східній думці властивий момент незацікавленого духовного самозаглиблення, невтомного прагнення шукати найцінніше у глибинах людського духу, шукати заради самого пошуку. Ця «зацікавлена відстороненість» — вічна таємниця східної філософії.

Парадоксальним виглядає прагнення східної мудрості досягти стану повного розчинення індивідуального в загальному, прагнення зануритися у первісну порожнечу, первісну світову тишу.

10. Антична філософія. Загальна характеристика, основні школи і роль в становленні світової філософії.

Антична філософія — філософія античності. Умовно може бути поділена на давньогрецьку філософію та давньоримську філософію. Першим філософом античності є Фалес, останнім — Боецій.

Позначки приблизно відокремлюють різні періоди в філософії. При цьому поділ не є строгим, деякі римські філософи можуть розглядатися послідовниками еллінізму.

1) Основним предметом філософствування у досократиків був космос. Він представлявся ним складеним із звичайних плотських стихій: землі, води, повітря, вогню і ефіру, взаємно перехідних один в одного в результаті згущування і розрідження. Людина і сфера соціального, як правило, не виокремлювалися досократиками із загальнокосмічного життя. Індивід, суспільство, космос у досократиків підкорялися дії одних і тих же закономірностей.

Людину розглядали як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як частину і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Та в поняття космоцентризму вкладається ще один зміст. Космос — протилежність Хаосу, відповідно — порядок і гармонія протиставляються невпорядкованості та ін. Тому-то космоцентризм ранньої античності пояснюється як орієнтація на вияв гармонії в людському бутті. Адже якщо світ гармонійно впорядкований, якщо світ — Космос, Макрокосм, а людина — його відображення і закони людського життя подібні до законів Макрокосму, то, отже, і в людині є прихована подібна гармонія. Загальноприйняте значення космоцентризму таке: визнання за зовнішнім світом (Макрокосм) статусу, що визначає всі інші закони й процеси, включаючи й духовні.

2) Новий період давньогрецької філософії почався з Сократа (5 століття до н. е.). Він відмовився від дослідження космології, але, з іншого боку, відкинув релятивізм софістів і переніс дослідження у моральну область, прагнучи знайти загальне і безумовне знання не в чомусь зовнішньому, а в собі самому. Самопізнання є початок мудрості і справжньої людської діяльності, теоретичної та практичної. Викриваючи уявне знання, Сократ відшукував універсальний початок розумного пізнання. Він стверджував моральну гідність людини як вільно-розумної істоти, що повинна здійснювати вищу правду.

Сократ не заснував школи, але його послідовники, після смерті Сократа, що по-різному тлумачили його вчення, заснували низку філософських шкіл (так звані, сократичні школи, 4 століття до н. е.). Мегарська школа, заснована Евклідом Мегарським), розвинула формальну діалектику Сократа. Той самий характер мала елідо-еритрейська школа (засновник Федон Елідський). Антисфен заснував школу кініків, Арістіпп — кіренську школу. Для обох останніх характерне заперечення можливості і корисності розумного пізнання, обмеження філософії практичною мудрістю. Вищу мету, з якою слід узгоджуватися, вони розуміли по-різному. Кініки бачили її в чесноти, яка полягала у самовизволенні від пристрастей і потреб (апатія), кіренаїки — у насолоді (Арістіпп) або у відсутності страждань (Гегесій). Найбільш плідний розвиток сократівська ідея досконалого розуму як джерела істинного знання отримала у вченні Платона, де вона перетворилась в умоглядний ідеалізм.

Ідеалізм — протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовне начало: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін. При вирішенні основного питання філософії — про відношення мислення до буття — ідеалізм виходить з визнання первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії.

Матеріалі́зм — один з основних напрямків філософії, який у вирішенні основного питання філософії стверджує, що буття, природа, матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне — вторинним.

Вчення Платона є синтезом досократівського напрямку давньогрецької філософії, який прагнув осмислити мінливий і множинний світ явищ як всеосяжну єдність буття, і вчення Сократа про довершений розум. Підставою істинного знання у Платона є цілокупність ідей, яка в своїй єдності (як ідея блага) виступає як вище буття, справжнє буття. Ця цілокупність ідей втілюється у вигляді множинного чуттєвого світу, зв'язуючись з іншим початком — відносним небуттям. Небуття — умова реалізації світу ідей у світі явищ, але останній, народжений і тому несе в собі небуття, вже не є справжнім. Істинність, як і саме існування, він отримує лише завдяки причетності ідеям. Людське пізнання пояснюється причетністю цій сущій істині душі людини, яка, будучи безсмертною, хоча і схильною до кругообігу, спочатку споріднена вищому буттю.

3) Елліністична філософія - останній період розвитку філософії Давньої Греції, що пішов за Аристотелем. До основних рис елліністичної філософії відносять етичну спрямованість і адаптацію східних релігійних моментів.

Аристотель, учень Платона, заснував у 335 до н. е. самостійну школу — Лікей. Приєднуючись до Платона у прийнятті ідеальних загальних засад, мислимих у нашому розумі, Аристотель, однак, не протиставляє їх дійсності. Як дійсні причини і початки речей ідеї суть живі «енергії», якими має визначатися всякий рух, розвиток, сама реальність. Не існує насправді абстрактної матерії (абсолютно безформною потенції), немає і чистих ідей — вони здійснюються в реальних речах. Природа — природна градація одиничних речей, або «субстанцій», за межами якої перебуває як її верхня межа божественний розум, нерухомий першорушій світу, а як нижня — невизначена речовина, здатна прийняти будь-яку форму. Це вчення про буття Аристотель поклав в основу синтезу, що охоплює величезне коло знань про природу і суспільство.