32. Екзистенціальна філософія

Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм. Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена К'єркегора (1813-855), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє. Значно вплинули на формування та розвиток екзистенціалізму також "філософія життя "і особливо феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938). Основна ідея феноменології — неможливість взаємного зведення і в той же час нерозривність свідомості і людського буття, особистості і предметного світу, психофізичної природи, соціуму, духовної культури — згодом трансформувалась у теорію екзистенціалізму.

Представники філософії класичного екзистенціалізму, безумовно, виявили й своєрідно описали зв'язок поміж екзистенційним переживанням індивіда та його самоусвідомленням, поміж реальним екзистенційним станом та унаочненням власного індивідуального "Я". Знаходимо ми тут і специфічну фіксацію ролі людського мислення, свідомості та духовності в процесах самоідентифікації та самореалізації людської істоти. Якщо свідомість і самосвідомість виступають не тільки суспільною, але й індивідуальною, екзистенційною формою осягнення світу як цілого крізь призму екзистенціальних станів людини, її переживання, збирання усього оточуючого й себе самої в єдине ціле, то мислення саме і є одним із способів такого "збирання докупи", способів не тільки внесення до свідомостіпевної цілісності, але і її розмежування в різновекторність, багатоаспектність та багатовимірність.

33. Релігійна філософія – одна з течій, у якій філософське бачення та осмислення людини і світу здійснюється через тлумачення тим або іншим релігійним віровченням (теологія, богослов'я) смислу "священних писань", "божественних щиросердій": Біблії, Євангелія, Корана, Вед та ін. Тобто релігійна філософія органічно зв'язана з теологією, але не тотожна їй.

В основі онтології неотомізму знаходиться гілеморфізм – висхідне до Арістотеля вчення про два початки буття – матерію та форму. "Матерія" – пасивний, рутинний початок, суто абстрактна можливість, потенція, тотожна "ніщо". "Форма" – активний, ідеальний початок, під впливом якого матерія актуалізується, тобто перетворюється із можливості у дійсність – у речі та процеси світу: від неорганічних до найвищого ступеню природного буття – людини. Формою та суттю людини є нематеріальна, а тому і безсмертна душа.

У персоналізмі ("персона" – особистість) людина розглядається не як одна з форм буття, а як єдина творча реальність, без якої все інше не має смислу (і в цьому пункті персоналізм змикається з екзистенціалізмом). Та є "початок усіх початків", "форма усіх форм" – найвища форма, яка утворює і матерію, і всю конкретну багатоманітність форм – Бог.

34. Матеріалі́зм — один з основних напрямків філософії. Популярніше термін також вживається для означення світських поглядів та поведінки. Це філософський напрям, який у вирішенні основного питання філософії стверджує, що буття, природа, матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне - вторинним.

Ідеалізм — протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовне начало: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін. При вирішенні основного питання філософії — про відношення мислення до буття — ідеалізм виходить з визнання первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії.

Дуалізм — доктрина, яка твердить, що фізичні предмети є незалежними у своєму існуванні і природі від розумового акту пізнання і знання. Дуалізм теж вважає, що існує різниця між "ментальними" (розумовими) та "реальними" предметами і подіями, так що останні існують незалежно від того чи вони є пізнаними чи непізнаними спостерігачем.

Іншими словами, дуалізм це - будь яка філософська теорія яка стверджує або що всесвіт складається з двох незмінних і незалежних речовин або вчення, або що він базується на двох фундаментальних принципах (наприклад, добро і зло). Цим дуалізм відзначається від монізму - вірування лише в одну речовину чи принцип а також від плюралізму, який дотримується погляду що таких перших початків є багато. Одною з найбільш поширених дуалістичних теорій у філософії з часів Декарта, є думка що світ складається з ментальної субстанції (розум чи свідомість) і фізичної субстанції (тіло чи матерія).

Монізм — теорія, згідно з якою різні типи буття або субстанції, що здаються різними, врешті зводяться до єдиного джерела. Для розуму, що не рефлектує, у світі існує практично нескінченне число типів субстанції: камінь, дерево, скло, сіль, цукор здаються глибоко та очевидно різними речовинами.

Перші грецькі філософи багато займалися тим, що скорочували число субстанцій, віднаходячи їх тотожність на глибших рівнях. За Емпедоклом існує лише чотири першоречовини: земля, повітря, вогонь та вода. Фалес також ризикнув припустити, що все складається з одного елемента — води, бо вона може знаходитися і в твердому, і в рідкому, і в газоподібному стані.

Разом із цим повсякденні уявлення завжди носили дуалістичний характер. Для більшості людей матерія (що має форму, розмір, відрізняється твердістю та знаходиться в русі) та свідомість (що не має жодної з цих властивостей) є глибоко різними. Системи філософського монізму в своєму розвиткові відштовхувалися від цього повсякденного дуалізму, акцентуючи ту чи іншу складову цього уявлення про двоїстий світоустрій.

Матеріалістичний монізм (наприклад, монізм Демокрита чи Гобса) зводив свідомість до матерії, представляючи ментальні процеси як тілесні реакції. Прикладом, відчуття світла вважали простою реакцією сітківки ока та зорового нерва на промені світла.

Плюралі́зм — філософське вчення, згідно з яким існує кілька незалежних начал буття чи основ знання; характеристика політичної системи суспільства, за якої соціальні групи мають можливість висловлювати власні позиції через своїх представників у політичних і громадських організаціях. Плюралізм передбачає різні позиції, погляди, що відображають розмаїтість інтересів у суспільстві.

35. Ідеальне як таке (не кажучи про його матеріальні втілення) існує лише в людській голові, тобто суб’єктивно, але воно невідривне від людської предметної діяльності, від її предметів. Воно виникає, існує, функціонує в двоєдиному процесі опредмечування і розпредмечування. Цей процес включає і перетворення матеріального в ідеальне (в розумінні відображення об’єктивних предметів, їх властивостей, відношень і т.д. в людській голові) і перетворення ідеального в матеріальне, тобто втілення, реалізацію, матеріалізацію ідеальних цілей, прообразів, задумів, знань людини. Він включає і зворотний перехід цього матеріалізованого ідеального у свою власну, суб’єктивну форму — коли люди, оволодіваючи предметами, створеними людиною для людини, знов розкривають для себе те, що було вкладено в них їх творцями, — певні знання, задуми, ідеї тощо; в цьому і полягає “розпредмечування”. Ідеальне втілюється, набуває зовнішнього, ніби незалежного від людини існування не тільки в предметах, у світі матеріальної культури, але й у різних суспільних установах, відносинах, а також у знакових системах, які ґрунтуються насамперед на використанні мови як найбільш універсальної, базової знакової системи. Книги, твори мистецтва — це втілення ідеального у сфері духовної культури. Звичайно, самі по собі, крім своєї включеності в процес життєдіяльності суспільства в ході пізнання, спілкування предмети будь-якого роду.

37. Об'єктивний ідеалізм в основу всього існуючого кладе свідомість як таку, світовий дух, абсолютну ідею. Найбільш цілісну систему об'єктивного ідеалізму в стародавні часи дав Платон. Свого вищого розвитку об'єктивний ідеалізм досяг у філософії Геґеля, який розробив систему ідеалістичної діалектики. В Україні філософські принципи об'єктивного ідеалізму обстоювали С. Гоцький, О. Новицький, Г. Челпанов. Сучасні поширені школи об'єктивного ідеалізму неотомізм і персоналізм.

Суб'єктивний ідеалізм виходить з визнання, що первинним і реально існуючим є лише наші відчуття, наше «я», а все те, що оточує нас, є лише продуктом, комплексом наших відчуттів. Суб'єктивно-ідеалістичні погляди можуть привести до соліпсизму, тобто визнання існування тільки свого «я». Система суб'єктивного ідеалізму найбільш повно була викладена у XVIII ст. у філософії англійського єпископа Дж. Берклі. У формі скептицизму та агноцистизму суб'єктивний ідеалізм розробляли англійський філософ Д. Г'юм та німецький філософ І. Кант. Відомим представником суб'єктивного ідеалізму був Й. Фіхте. В Україні суб'єктивний ідеалізм пропагували П. Юркевич та інші.