18) Система і метод філософії Гегеля.

Вчення Гегеля є вищим досягненням німецької класичної філософії. Вихідним пунктом філософської концепції Гегеля є тотожність буття та мислення. Ця тотожність, гадає Гегель, є відносною, як і їх взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності, проте поки що тільки в думці на суб'єкт думки та на думку як змістовний об'єкт. Мислення, з точки зору Гегеля, є не лише суб'єктною людською діяльністю, а й незалежною від людини об'єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Мислення, стверджує Гегель, відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є "інобуттям" цього об'єктивно існуючого мислення, або абсолютної ідеї.

При цьому Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес неперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії "чистого мислення" і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки, 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає "інобуттям '' абсолютної ідеї, 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Поняття, на думку Гегеля, перебувають у безперервному русі, переходять одне в одне, змінюються, розвиваються, переходять у свою протилежність, виявляючи внутрішньо притаманні їм суперечності, які і складають рушійну силу їхнього саморозвитку.

Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення.

Аналізуючи поняття кількості та якості, Гегель показує, що зміни буття є не лише переходом однієї величини в іншу, а й переходом якісного в кількісне і, навпаки. Міра, на думку Гегеля. як синтез кількості є завершеним буттям.

Дослідженням найзагальніших принципів зміни, руху як саморуху Гегель здійснив переворот у філософській думці XIX ст., утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання, підірвавши метафізичне уявлення про сутність як щось незмінне, непорушне.

У гегелівській діалектиці природи слід підкреслити два моменти: 1) діалектику філософського тлумачення природи; 2) діалектику самої природи.

Вищою сходинкою у розвитку абсолютної ідеї є абсолютний дух – людство та людська історія. Філософія духу включає в себе вчення про

суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об'єктивний дух (право, мораль, держава), вчення про абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія).

У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах.

1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку.

2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану.

3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв'язків з голови.

4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система – незмінності існуючого стану речей.

Філософська теорія Гегеля справила значний вплив на всю наступну філософську думку. Після смерті Гегеля виникли напрямки, що випливали з його вчення і розвивали його ідеї.

19.Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха Основна історична заслуга Л. Фейєрбаха полягає насамперед у тім, що він відродив на німецькому ґрунті, відстояв і розвив далі передові традиції матеріалізму 17–18 століть. Говорячи про необхідність реформи філософії, Фейєрбах доводив, що нова філософія, що прийшла на зміну старої філософії, повинна носити власне кажучи антропологічний характер. Антропологічна філософія, на думку Фейєрбаха, характеризується насамперед тим, що вона вступає в міцний союз із природознавством. Цей союз, доводить він, буде триваліше, счастливее і плодотворніше, ніж той мезальянс, що існував між філософією і теологією.  Філософія, вимагав Фейєрбаху, повинна остаточно отрешиться від помилкових вихідних положень ідеалізму.  Джерело тіла і духу один — природа, матерія. Приводячи точку зору дуалістів про те, що тіло варто вважати результатом матерії, а дух — утвором бога, Фейєрбах викликує: «Що за половинчатість, що за роздвоєння, що за «шиворот-навыворот!». Відкіля відбувається дух? Відкіля орган, тобто тіло, відтіля і його функція, тобто дух. Дух і тіло не можна відокремлювати друг від друга. Тільки теоретично, указував Фейєрбах, можна уявити собі дух окремо від тіла, у дійсності ж перший нерозривно зв‘язаний із другим і залежить від нього. Оскільки сутність людини в реальній цілісності, а не в примарному й абстрактом дусі, “усі філософії, усі релігії, всі установи, що суперечать цьому принципу, не тільки в корені помилкові, але і пагубні”.  Відправляючись від людини, Фейєрбах не відривався і не протиставляв його природі; людини він вважав продуктом і частиною природи. Природа і людина — от єдиний об‘єкт філософії. Приступаючи до характеристики природи, Фейєрбах указує насамперед на її матеріальний характер. «Природа телесну, матеріальна, почуттєва». Матерія не створена, а завжди була і завжди буде, тобто вічна, не має початку і кінця, тобто нескінченна. Причину природи, доводить Фейєрбах, варто шукати в самій же природі. «Природа є причина себе самої», - повторює він слідом за Спинозой. Фейєрбах розглядав час і простір матеріалістично. Простір і час, відповідно до Фейєрбаха, не апріорні форми почуттєвого споглядання, як запевняє Кант, а «корінні умови», «форми», буття. Простір і час є також і формами мислення, оскільки останнє правильно відбиває об‘єктивні форми буття. Матерія не тільки існує, але рухається і розвивається. А рух і розвиток немислимі баз реального часу. Сказати, що можливо розвиток без часу, те ж, що сказати, що можливо розвиток без розвитку. Ні матерії без часу і простору. Вони «складають форми буття всього сущого».  Матеріаліст Фейєрбах заперечує твердження ідеалістів про те, що існує непрохідна грань між неорганічною природою й органічним світом, людиною особливо. Він доводив, що життя не може відбуватися не з матерії. Він висловлював тверде переконання про природне зародження життя, про те, що людина своєю первісною появою зобов‘язаний не богу, а природі. Мислення могло виникнути тільки з природи.  Фейєрбах, вважаючи основою свого матеріалізму людини, підкреслював однак, головним чином природні, природні умови його буття, але абстрагувався, як правило від суспільних умов. Матеріалістичне вчення про пізнання. Фейєрбах невпинно розробляв і рушив уперед матеріалістичне навчання про пізнання. Історія пізнання, указує німецький матеріаліст, свідчить, що границі пізнання постійно розширюються, що людський розум здатний у своєму розвитку відкрити нам найглибші таємниці природи. Початком, вихідним пунктом пізнання Фейєрбах вважав відчуття. Свою філософію він розглядав як реабілітацію чуттєвості. У противагу німецьким ідеалістам, вихідним пунктом для який був абстрактний умогляд, Фейєрбах, йдучи по стопах англійських і французьких матеріалістів, наполягав на щирій і науковій природі чуттєвості. 

21) Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон (1760—1825), Шарль Фур'є (1772—1837) та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною «відчуження» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціалістичну революцію.

Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (буржуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доцільності. Насилля, яке у Гегеля стихійно виконувало функцію повивальної бабусі історії, перетворене марксизмом на свідому практику окремої організації чи державного апарату, дорого обходилося народу, який спокутувався обіцяними швидкими плодами. Скрізь, де були спроби втілення цієї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф.

Філософські погляди Маркса і Енгельса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейєрбаха. Основні їх філософські праці — «Рукописи 1844 року», «Капітал» К. Маркса, спільна з Енгельсом «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг» Енгельса. Системний виклад філософії у них відсутній. Її можна реконструювати на основі окремих концепцій та ідей, висловлених у вищезазначених та інших працях. Ці обставини породили різні, іноді протилежні, інтерпретації філософії марксизму. Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм. Її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх працях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії. Такою є радянська версія філософії марксизму, яка має достатньо підстав, щоб претендувати на істину, оскільки ґрунтується на працях Енгельса і пізнього Маркса.