2.1 "Новий поворот" до людини, його джерела та методологія

Осягнення людини завжди було метою філософського осмислення світу та майже у всіх філософських вченнях становило розділ, що мав назву "філософської антропології". Але трактування цій проблеми, підходи до її вирішення були різними у різні історичні епохи. Для сучасної західноєвропейської філософії є характерним "новий поворот" до людини. Його коріння сягають ще у XIX ст., коли багато мислителів, і перш за все датський філософ С.К'єркегор (1813 – 1855 рр.), увійшли у протиріччя із філософією минулого саме у питанні про людину.

Класичну філософію К'єркегор не без підстав звинувачував у тому, що питання про людину у ній поставлено дуже абстрактно. За К'єркегором, філософи вище над усе ставлять щось загальне, абстрактне: дух, матерію, бога, прогрес, абстрактну істину – і цьому загальному прагнуть підпорядкувати конкретну людину. У самій же людині вони виділяють та абстрактно розглядають лише її сутність. Це веде до того, що філософія відходить від живого індивіда з його думками, емоціями, стражданнями. Завдання нової, дійсно повернутої до людини філософії К'єркегор вбачав у тому, щоб "вдивитися" у людське життя, відчути людські страждання. Філософ повинен глибше зрозуміти процеси вибору індивідом свого "Я", вибору між добром та злом. Він повинен допомогти індивіду знайти істини, не просто близькі та зрозумілі йому, але і невід'ємні від нього. За К'єркегором, людина повинна відкрити таку істину, заради якої їй хотілося б жити та вмерти.

Ця програма знайшла підтримку та розвиток у цілому ряді філософських напрямків XX ст. У своїй методології ці напрямки виступали проти класичного раціоналізму XVII – ХVIII ст. та сцієнтистських течій у західній філософії XIX – XX ст. Вони не тільки спробували протиставити абсолютизації домагань розуму у вирішенні філософських проблем нераціональні детермінанти самовизначення людини – "вітальні" параметри та її властивості, а також нераціональні форми осягнення людиною світу та самої себе (емоції, інтуїції та ін.), але в багатьох випадках займалися протилежною абсолютизацією: абсолютизацію "вітальних" вимірів та нераціональних форм осягнень людини. І як наслідок з'явився ірраціоналізм, в той чи іншій мірі характерний для цих напрямків.

Найбільш впливовим серед них у 30 – 60-ті роки ХХ ст. був ексзистенціалізм. У самій назві цього напрямку конкретизується його мета: змінити класичну "філософію сутностей" філософією людського існування (екзистенція). Перші форми філософії екзистенціалізму беруть свій початок у вченнях російських філософів М.А.Бердяєва, Л.І.Шестова, іспанського письменника М. де Унамуно. Після першої світової війни він отримав широке поширення в Німеччині. Засновники німецького екзистенціалізму – К.Ясперс (1883 – 1969 рр.) та М.Хайдеггер (1889 – 1976 рр.). Філософ Ж.-П.Сартр (1905 -1980 рр.), письменники А.Камю (1913 – 1960 рр.) та Г.Марсель (1889 – 1973 рр.) – представники французького екзистенціалізму. Поділяв ідеї екзистенціалізму також іспанський філософ Х.Ортега-і-Гасет (1883 – 1955 рр.).У значній мірі близьке до екзистенціалізму розуміння завдань філософії поділяли прибічники персоналізму (М.Бердяєв та Л.Шестов у Росії, Б.Муньє та Ж.Лакруа у Франції, У.Хокінг, Е.Брайтмен та Р.Т.Флюелінг у США) та частково філософської антропології (німецькі філософи М.Шелер (1874 – 1928 рр.), А.Гелен (1904 – 1976 рр), Е.Ротхакер (1888 – 1965 рр.) та ін.

Соціальним джерелом були процеси соціально-економічного, політичного та духовного життя Заходу, які знайшли втілення у різних формах відчуження людини. Феномен відчуження виявляється у тому, що власна діяльність людини стає для неї ворожою силою, яка їй протистоїть, яка пригнічує її, і вона не здатна володарювати над нею.

Гносеологічним джерелом екзистенціальної філософії є проблеми буття, існування людини, співвідношення раціональних та нераціональних форм самоосягнення людини. На відміну від Канта, що ставив питання "Що таке людина?" екзистенціалісти центр тяжіння переносять на питання "Як стати людиною?" або конкретніше – "Чи можна стати людиною у час абсурду, а якщо так, то як?".

У категоріальному апараті екзистенціалізму ключовим є така категорія, як "екзистенція", тобто "існування". Вона була введена К'єркегором та означає неповторність, унікальність та сугубу суб'єктивність існування окремої людини "тут – тепер" на протилежність від її загальної сутності – природної, або об'єктивно-духовної у дусі Гегеля. Така екзистенція вважається недосяжною для раціонального пізнання та даною лише безпосередньому переживанню.

На екзистенціальну методологію застосування філософських категорій у ході вирішення філософських проблем великий вплив мав «феноменологічний метод» німецького філософа Е.Гуссерля (1853 – 1938 рр.), заснований на ідеї специфіки вивчення свідомості, що використовує методи інтуїції. Цей метод, за Гуссерлем, дозволяє філософу стати по відношенню до потоку людської свідомості на позицію внутрішнього входження у нього, що забезпечує можливість безпосереднього "бачення" структур "чистої свідомості".

Феноменологічний метод опису свідомості Гуссерля використовувався для передачі стану повсякденної свідомості, яка не стільки пізнає, скільки страждає, емоційно навантажена та навіть перевантажена негативними переживаннями. Її основні емоційні стани: турбота, провина, страх, занедбаність, відповідальність, страх смерті та ін., які пов'язують людину з реальністю.

При всій своєрідності застосування та тлумачення згаданих раніше філософських категорій різними екзистенціалістами головним для них є філософське питання:

1) про критерії розрізнювання справжнього та несправжнього існування або буття людини;

2)про можливості, межі та засоби досягнення справжнього існування.

Саме у зв'язку з цими питаннями та на їх основі розглядаються та робляться спроби розв'язати такі актуальні проблеми, як людська свобода, відповідальність та гуманізм.