4.1 Позитивізм.

Позитивізм як реакція на претензії класичної філософії на роль вищого, абсолютного знання, "науки наук" виник в 30-х роках XIX ст. і пов'язаний з іменами таких мислителів, як О.Конт, Е.Літтре, Г.А.Вирубов, П.Лаффіт, І.Тен, Е.Ж.Ренан (Франція), Дж.Ст.Мілль, Г.Спенсер (Великобританія), В.В.Лесевич, М.М. Троїцький, В.Н.Івановський, П.А. Лавров, М.К.Михайловський (Росія). Піддавши гострій, у багато чому обгрунтованій критиці класичну філософію за її надмірно абстрактний, відірваний від життя, суто умоглядний характер, ці філософи висунули ідею – створити нову філософію, котра була б надійним інструментом відбору позитивних знань про світ, синтезу і систематизації знань, здобутих частковими науками. По суті пропонувалось відмовитися від онтологічної, гносеологічної і аксиологічної функцій філософії, обмеживши сферу її компетенції тільки логічною і праксіологічною функціями, тобто пошуками відповідей на питання: Що є достовірне наукове знання? Чи можливо воно? Яка його структура? Які його критерії? У яких формах воно існує? Які шляхи, способи, методи його отримання, оформлення, розвитку (якщо воно розвивається)? Роздуми по цим і похідним від них питанням згодом і одержали назву "філософії науки".

Першою спробою дати відповіді на ці питання у рамках сформованої "батьками позитивізма" концепції наприкінці XIX – на початку XX ст. був махізм, емпіріокритицизм (багато істориків філософії називають його "другим позитивізмом"). Його представниками були Е.Мах, Р.Авенаріус, І.Петцольдт, Ф.Карстан'єн, Р.Віллі, Ф.Адлер. У Росії ідеї махізму підтримували і розвивали А.А.Богданов, А.Базаров, А.В.Луначарський та інші.

Своєрідно витлумачуючи важливі зміни, які відбувалися у процесі наукового пізнання наприкінці ХІХ – початку XX ст., махісти стверджували, що пізнання – це упорядкування потоку відчуттів, а відчуття – "нейтральні елементи світу". "Елементи світу" – єдине, з чим має справу людина як пізнавальний суб'єкт. Вони мають дві основи, дихотомічні: з одного боку – психічні, з іншого – фізичні. Одне без іншого не існує: суб'єкт і об'єкт пізнання знаходяться у "принциповій координації", у нерозривному зв'язку: без об'єкту немає суб'єкту, але і без суб'єкту немає об'єкту. Таке світорозуміння оголошувалось відповідним закону "економії мислення", єдино вірним.

Проте психологізоване розуміння пізнання, науки не в змозі було задовольнити ні послідовних філософів-позитивістів, ні філософствуючих вчених-природознавців; воно не відповідало на питання, як можливі, як виникають і існують загально визнані наукові знання? Адже "елементи світу" (відчуття) як єдність психічного і фізичного у кожної людини, у кожного вченого свої, суто індивідуальні і у різних вчених різні. Чиї ж "елементи світу" вірні? Як відокремити наукові судження про "елементи світу" від не наукових? Висунуті з цього приводу ідеї конвенціоналізму ("наукові знання – це угоди, конвенції між вченими") не витримували критики; вони вносили у розуміння науки суб'єктивізм, релятивізм, і скептицизм, які по суті заперечували її.

Спроби вийти з цього утруднення, дати знанням однозначне філософське тлумачення і при цьому не впасти у відкинуту позитивістами "метафізику" (тобто не втручаючись у рішення онтологічних, гносеологічних і аксіологічних проблем), народили новий виток у еволюції "філософії науки", отримавший у істориків філософії назву "третього позитивізму" або "неопозитивізму".