2.2 Буття як людське існування, його властивості

Головне поняття екзистенціальної філософії – поняття буття. Екзистенціалісти розуміють буття як якусь нероздільну цілісність суб'єкта та об'єкта, як переживання суб'єктом свого "буття – у – світі". Буття, таким чином, тлумачиться як дане безпосередньо, як людське існування ("екзистенція"), яке неможливо пізнати ані науковими, ані філософськими засобами, яке тотожне сутності. Екзистенціалісті не роблять розподілу буття на буття як сутність та буття як існування, характерне для класичного підходу. Для них сутність "Я" у тому, що "Я" існує, тобто сутність це і є існування (екзистенція). Найважливішою властивістю екзистенції є її скерованість на інше ("інтенціональність"). Екзистенція (за Хайдеггером та Сартром) є буття, скероване до ніщо, яке усвідомлює свою кінцевість. Опис структури екзистенції проходить через опис модусів людського існування (опіка, страх, рішучість, совість та ін.), через смерть та різні форми зіткнення з ніщо, руху до нього, втечі від нього та ін. Тому саме у "прикордонній ситуації" (К.Ясперс), у моменти найглибших хвилювань людина прозріває екзистенцію як сутність свого сутнього, своєї сутності.

Іншою властивістю екзистенції є її кінцевість, яка тлумачиться як часовість, точкою відліку якої є смерть. На відміну від фізичного часу – чистої кількості, нескінченного ряду моментів, що плинуть, – екзистенціальний час якісний, кінцевий та неповторний; він виступає як доля (Хайдеггср, Ясперс) та невід'ємно пов'язаний з тим, що складає сутність екзистенції: народження, біль, каяття, смерть та ін. У феномені часу екзистенціалісти підкреслюють визначальне значення майбутнього та розглядають його у зв'язку з такими екзистенціалами, як "рішучість", "проект", "надія", підкреслюючи таким чином особистісно-історичний (а не безособово-космічний) характер часу. Цим стверджується зв'язок часу з людською діяльністю, пошуком, напруженням, чеканням. Історичність людського існування відбивається у тому, що воно завжди знаходиться у певній часовій ситуації, у яку воно потрапляє та з якою повинно рахуватися. Належність до окремого народу, стану, наявність у індивіда тих чи інших біологічних, психологічних та інших якостей – все це емпіричний вираз первісного ситуаційного характеру екзистенції, того, що вона є "буття-у-світі". Часовість, історичність та ситуаційність екзистенції – модуси її кінцевості.

Ще однією якістю екзистенції є трансцендування, тобто вихід за свої межі. Світ, у якому при цьому опиняється, заглиблюється ("виходить") людина, розуміється екзистенціалістами по-різному: у Хайдеггера це безособовий світ ("ман"), у якому все анонімне, у якому немає суб'єктів дії, є лише об'єкти дії, у якому всі "інші" і людина навіть по відношенню до самої себе є іншою; це світ, у якому ніхто нічого не вирішує, а тому й не несе ні за що відповідальності. У Бердяєва цей світ має назву "світу об'єктивізації", риси якого:

1) відчуженість об'єкта від суб'єкта;

2) поглинання неповторно-індивідуального, особистого загальним безособово-універсальним;

3) панування необхідності, детермінації ззовні, утиски та ліквідація свободи;

4) пристосування до масовості світу та історії, до середньої людини, соціалізація людині та й думок, що знищують оригінальність.

Нарешті, важливим атрибутом екзистенції є самотність та абсолютна свобода. Людина самотня. Спілкування індивідів, що здійснюється у сфері об'єктивізації, – ілюзія, самообман. Любов, дружба, товариство, солідарність – фальш та святенництво. Єдиний засіб справжнього спілкування – це єднання індивідів у бунті проти "абсурдного" світу, проти кінцевості, смертності, недосконалості, безглуздя людського буття (А.Камю). Марсель, що не визнавав предметності "світу об'єктивізації", вважав його суто особистісним, проблему спілкування вирішував інакше. Він бачить його у особистому відношенні до іншої людини, що здійснюється перед обличчям Бога. Щодо свободи, то екзистенціалісти відкидають і раціоналістичне розуміння свободи як усвідомленої необхідності, і гуманістично-натуралістичне – як розкриття природних задатків людини. Свобода, згідно екзистенціалізму, – це сама екзистенція. Оскільки ж структура екзистенції має вияв у "скерованості", у трансцендуванні, то це або звернення до Бога (Марсель, Ясперс), або зберігання своєї "самотності", оригінальності, неповторності, своєї екзистенції у будь-яких умовах (Сартр, Камю). Оскільки, на думку цих філософів, бути вільним – це бути самим собою, остільки "людина приречена бути вільною". Свобода (воля), на думку Сартра, Камю, – тяжке ярмо, яке повинна нести людина, оскільки вона – особистість. Вона може відмовитися від своєї свободи (волі), перестати бути самою собою, стати "як всі", але лише ціною відмови від себе як особистості, шляхом "розчинення" у "мані", у безособовому світі.