Тема 4. Буття людини як проблема філософії

“Що таке людина?” Філософська постановка проблеми. Проблема людини належить до розряду "вічних" філософських проблем, над якими міркує – у тій або іншій мірі – кожна людина. Незважаючи на те, що питання: "Що таке людина?" здається простим, воно завжди було складною проблемою, що не отримала остаточного вирішення. "Хто ми? Ким стали? Куди прагнемо? Як здобуваємо свободу? Що таке народження і що таке відродження?" – таке коло питань, які хвилюють людське "Я" і які адресовані ним самому собі, окреслені ще античним гностиком Феодотом. Але хто може однозначно і певно відповісти на них сьогодні.

Історія філософської думки свідчить про багатоманітність концепцій людини. В стародавню епоху людина розумілася як частина космосу, як мікрокосм, підлеглий в своїх проявах вищому початку – долі, як символ антропоморфного Макрокосма. Лише Сократ в античній Греції "вивів" людину з-під абсолютного впливу законів макрокосма. Починаючи з Сократа, людина для філософії стає особливою проблемою – проблемою, що намагається усвідомити сама себе: адже людина, за Сократом, це істота, яка постійно шукає саму себе, яка в кожний момент свого буття випробує і перевіряє ще раз умови свого буття. Можна резюмувати сократівський підхід до людини так: людина – така істота, що, отримавши розумне питання, може дати розумну відповідь, і, завдяки цій своїй спроможності, людина стає відповідальною істотою, моральним суб'єктом.

Стоїки, продовжуючи традиції давньогрецької філософії, вважали, що все, що приходить до людини ззовні, – не має ніякого значення. Її суть залежить тільки від того, як людина оцінює себе сама, а не від зовнішніх обставин. Той, хто живе у порозумінні з собою, вважали стоїки, той живе у гармонії з Всесвітом. Заслуга стоїчної концепції людини і полягає у тому, що вона дала людині водночас глибоке почуття гармонії з природою, і почуття моральної незалежності від зовнішніх сил.

Християнська доктрина у ранньому середньовіччі відмовляє розуму у спроможності вказувати людині шлях до ясності, істини, мудрості, бо значення його темне, а джерело таємниче, і таємницю цю можна осягти лише за допомогою святого письма. Не знання власної сутності, а прилучення до Бога, до його "благодаті" – у цьому призначення людини.

З епохи Відродження проблема повстала у іншому світлі – завдяки зміні людини-творця у суспільстві і завдяки появі нових пізнавальних засобів. Дж. Бруно – перший мислитель, який побачив у вченні Коперника основу необмеженої сили людського розуму і початок самовизволення людини. Людина не в'язень бездушного Універсуму, вона здатна перетинати простори і не має меж у пізнанні.

Уявлення французького мислителя Декарта про мислення як єдине вірогідне. свідоцтво людського буття ("Я мислю, отже, я існую") на довгий час визначили підхід до проблеми людини через подвійність душі і тіла; саме це часто відтворюється у наукових традиціях Нового часу, коли тіло розглядається як "автомат", як "машина", загальна для людини і тварини, а душа ототожнюється з мисленням.

У німецькій філософії XVIII-XIX ст. питання "Що таке людина" вважалося основним філософським питанням.

Суть сучасного підходу у західноєвропейській філософії можна визначити у спробі виділення сфер "власне людського буття", у спробі зробити людину "мірою всіх речей" (формула з античної філософії софіста Протагора), у прагненні виділити якусь модель індивіда і пізнати його у різноманітних вимірах. Старі філософські питання, сформульовані у німецькій класичній філософії у кінці XVIII ст. І.Кантом (Що я можу знати? Що я повинен робити? На що смію сподіватися?) у сучасній філософії звучать дещо інакше: Як людина пізнає? Як людина сподівається (вірить)? Як людина діє? – тобто як живе людина? Яке її буття?

У сучасному філософському знанні людина розглядається як суб'єкт історичного розвитку, як універсальна форма руху дійсності, як вирішальна сила буття.

Первинною передумовою буття людини є існування її тіла, підвладність людини всім законам життя як біологічної форми буття. Однак вихідні характеристики людського буття складаються немов би на перетині трьох відносно самостійних вимірів людини:

1) людина є особлива "річ", окреме тіло, яке почуває і мислить, єдність тіла і духу, матеріального і ідеального;

2) людина є індивідуальна особа виду homo sapiens на певному витку еволюції світу;

3) людина є конкретна суспільно-історична істота, яка знаходиться завжди у певній культурі.

Яке ж розуміння людини найбільш актуальне сьогоднішньому положенню людини у світі? Гадаємо що за вихідну точку не слід брати окремого індивіда або яку-небудь ознаку, ту або іншу спроможність людини, а розглянути людину і її специфічні якості як результат становлення і розвитку суспільно-історичної, культуротворчої діяльності людей, тобто зв'язати постановку проблеми буття людини з проблемою буття створюваного людиною світу – суспільством, культурою.

Людина як передумова і результат суспільно-історичного виробництва свого життя. Людська історія є історією становлення і розвитку особливої – соціальної – форми руху, носієм якої є суспільна людина. Людина не просто продукт, "зліпок" суспільства. Вона не є і передумовою історичного процесу: потреби людей, спроможність їхнього задоволення у практиці, закон піднесення потреб – основа людського суспільства. Суспільство ж – це не що інше, як форма діяльності індивідів, що саме шляхом конкретно історичних видів діяльності виробляють самі себе. Тобто проблема людини є проблемою виробництва і відтворення безпосереднього життя. Цей процес, що має назву суспільного виробництва, охоплює два кола явищ: виробництво засобів до життя (матеріальні і духовні) і виробництво самих індивідів – у фізичному аспекті, як виробництво нових генерацій, і у плані духовного виховання особистостей.

У процесі становлення суспільства з найдавніших часів завдяки спільній праці виникають відмінні від біологічно заданих, суспільні за своєю суттю відносини між людьми, а також механізми і засоби трансляції від генерації до генерації життєвого досвіду. Суспільний розвиток пішов шляхом спеціалізації, ускладнення "штучних органів" – знарядь праці, у яких об'єктивуються знання, досвід, творчі сили людей. Це спадкується наступними генераціями і служить умовою підтримання суспільного життя. Без включення у систему суспільних відносин, поза суспільством людина не може стати людиною розумною. Тобто людину немов би народжує її соціальне, культурне буття, основою якого виступає практичне відношення людини до світу. Сутність людини – у її суспільно-діяльнісній природі, що припускає єдність у людині фізичного і психічного, біологічного і соціального, вродженого і того що набувається. Сама психіка людини, її свідомість задаються і біологією людини, її генотипом, фізіологічними структурами і суспільною, культурною формою людського буття.

У філософії поряд з поняттям "людина" широко, використовуються поняття "індивід", "індивідуальність", "особистість". Перше позначає людину як одиничного представника людського роду. Індивід – це немов би "одиниця" деякої спорідненості це не просто "один", але завжди "один із", що, однак, не означає, що вихідні умови індивідуального існування (характер виховання, сімейне і суспільне оточення) раз і назавжди обумовлюють наступну поведінку людини. Спроможність людини мати в очах суспільства цінність, бути відповідальним за свій персональний вигляд – фіксується у поняттях "індивідуальність" і "особистість". "Людина є індивідуальність у силу наявності у неї особливих властивостей, одиничних і неповторних... людина є особистість, оскільки вона навіть у тяжких життєвих іспитах не втрачає обличчя", – писав відомий психолог С.Л.Рубінштейн. Поняття "індивідуальність" зв'язане з самобутністю індивіда: "кожний індивід – це окремий світ" ("точка буття"), що, будучи включений у навколишній світ, зберігає свою відносну самостійність. У понятті індивідуальність йдеться про своєрідність суспільне значущих якостей у їх комплексності.

Поняття "особистість" акцентує увагу у діяльності людини на свідомо вольовому початку.

Але особистість поза зв'язку з індивідуальністю, поза її власного засобу буття реально не існує, це абстракція. За своєю суттю особистість – соціальна, за засобами існування – індивідуальна. Особистість – єдність соціального і індивідуального. Індивідуальне "Я" складає центр особистості, її внутрішнє ядро.

Перший філософсько узагальнений вираз структури особистості (коли людина і автор своїх вчинків й несе за них відповідальність) дав у ХVIII ст. І.Кант. Поведінка особи, згідно Канту, підпорядкована правилу – "максиме", що людина встановлює собі раз і назавжди. Одиничний індивід, за словами Канта,"... кидається туди і сюди, подібно хмарі комарів", підкоряючись то власній схильності, то силі обставин, то тиску влади. Зведене ж у принцип правило поведінки ставить людину вище її бажань, що міняються, вище потреб. Наряду з вимогою "дай собі закон", "будь добродієм самому собі", Кант висуває і інше: "Поводь себе так, щоб максима твоєї поведінки у всякий час могла б бути і нормою загального законодавства". Які ж це норми? Передусім це прості норми моралі: не бреши, не вкради, не чини насильства. Саме їх людина і повинна звести у свій власний світ, затверджуючи на цій основі свою особисту незалежність, розвиваючи уміння "володарювати собою".

Межі і перспективи людини як космопланетарної істоти. Найважливішим практичним питанням сучасності виступає питання, чи утримає людина сучасної цивілізації свою енергію і "амбіції перебудівника" у межах того, що здатна витримати тканина природи і культури, що стала крихкою. Прометеєва гординя скорення світу, яка заснована на безмежності людського хвилювання, довгий час формувала мораль і психологію "цивілізованих народів". Сам процес культури розумівся як безперервне підвищення ефективності засобів для реалізації "свободи волі" індивідів. Але сьогодні необхідно переосмислення мети діяльності і цінностей буття, запровадити вироблені цивілізацією універсальні принципи. Тут дуже важливо згадати вчення В.І.Вернадського про ноосферу. В останній час, після виходу людини у космос, вчені говорять про космоноосферу. Перспективи розвитку цивілізації не тільки у масштабах планети Земля, але і у Космосі розглядає нова область знань, що межує з філософією і футурологією, – космічна антропоекологія. У її руслі вжита спроба обгрунтувати ідею "коеволюції" суспільства і природи: у людства, що об'єднується, що здійснює духовну революцію, є шанс продовжити свій розвиток як розвиток соціоприродний, є шанс створити більш досконалу форму буття – "постсоціальну", у якій прогресивний розвиток суспільства буде здійснюватися у біосферосумісній природоохоронній формі. Це відкрило б перед людством перспективу нескінченного розвитку, що тотожне безсмертю людства, яке будує своє життя на принципах антропокосмічного гуманізму.

Антропокосмізм як світоглядний принцип сходить до ідей К.Е.Ціолковського, В. І.Вернадською, який, до речі, казав, що глибоким проявом самосвідомості є спроба мислячої людини визначити своє місце не тільки на нашій планеті, але і у космосі, що перекликається з поглядами П.А.Флоренського, П.Тейяра де Шардена.

Антропокосмізм як світоглядний принцип орієнтує на розуміння людини як закономірного продукту еволюції усієї світобудови. Людина походить не від мавпи, яка взяла палку, а від всього Всесвіту, вона – дитя усього Космосу, у ній втілена і висловлена вся нескінченність світу, але вона це не завжди розуміє. Антропокосмізм орієнтує і на розуміння того, що навіть індивідуальне людське життя нескінченне як самий Всесвіт; не в об'ємно-просторовій масштабності, а у якісній необмеженості, у нескінченності діалогів буття-у-культурі, у безмежності творчих сил і необмеженості самопізнання людини.

Сенс життя. Проблема смерті і безсмертя. Кошмар смерті завжди переслідував людей. Він породжував специфічні уявлення про трагічність життя. Кінцевість людського існування невідкладно ставить питання про сенс земної долі, про призначення життя. Проблема смерті відноситься до числа фундаментальних, зачіпає граничні основи буття. У нашій культурі ця тема до нещодавнього часу була забороненою. Коли у західних країнах з'явилися перші серйозні дослідження, присвячені проблемам смерті, вітчизняні вчені піддали їх розносу. Зараз тема смерті перестала бути забороненою. Все частіше пропонують об'єднати зусилля спеціалістів-філософів, медиків, психологів. Не випадково у свій час А.Шопенгауер писав, що наше життя містить у собі всі жахи і трагедії, а смерть народжує філософію. Саме кінцевість земного існування змушує міркувати про сенс життя, про ієрархію цінностей, про призначення людини.

Кожна культура виробляє систему цінностей, у якій переосмислюються питання життя і смерті. Вона творить певний комплекс образів і символів, за допомогою яких забезпечується психологічна рівновага індивідів. Людина, зрозуміло, володіє певним знанням про факт незворотної смерті. Але вона намагається, спираючись на існуючу у даній культурі символіку, сформувати більш конкретне уявлення про те, що робить можливим повноцінне життя перед фактом неминучої загибелі. Письменник О.Платонов в одному з своїх оповідань підкреслив, що смерть неодноразово відвідує людину. Ось чому образ незворотної долі багаторазово впливає на психіку. Людина знає, що вона смертна, але реальний досвід отримує тільки у момент кінця. Як результат навіть у свідомості однієї людини система образів, що підтримують земне існування, постійно трансформується.

До початку 90-х рр. нашого сторіччя накопичено величезний і унікальний матеріал, що радикально змінив наші уявлення про смерть; він показує, що "покійний" зберігає зв'язок з земним буттям. Що є тому причиною? Висунуто різноманітні версії – релігійні, психологічні, біологічні. Ознаки смерті виявилися дуже мінливими, як і самий факт її наступу. На думку американського біолога Л. Уотсона сучасна наука ще не здатна провести грань між смертю і життям.

Але суть проблеми не тільки у хиткості самого феномену смерті. Сучасні дослідники нерідко приходять до думки, що життя взагалі існує у різних формах. Про це писав К.Ціолковський. Сьогодні до такого висновку приходять багато фізиків, біологів, філософів. Більшість західних вчених не вважають слово "душа" метафорою, намагаючись дати йому природнонаукове обгрунтування. Згідно однієї з версій людина має три тіла, що утворюють деякий комплекс: щільне зовнішнє фізичне тіло, латентно-ефірна субстанція і духовна сутність. Що ж відбувається з індивідом після смерті? Він звільняється від своєї фізичної оболонки, але продовжує жити у ефірному тілі, поступово переселяючись у астральний, тобто замежовий світ. Це – одна з гіпотез. Можливо, є і інші системи, у яких триває життя після зникнення фізичного тіла. Всі ці проблеми мають дискусійний характер і висловлювати остаточну думку поки рано. Але як би то там не було – осмислення смерті має величезний природно-науковий, історико-філософський сенс. Людство виробило безліч традицій, засобів, які забезпечують символічне безсмертя. Один з таких засобів – творче безсмертя, що втілюється у передачі спадкових традицій, у нескінченному творенні. Стародавні навчали: пам'ятай про смерть! Тобто не намагайся втопитися у забутті, не вважай себе безсмертним, бо витіснені страхи все одно прорвуть греблю. Сучасна культура, по всьому, стоїть на порозі грандіозних відкриттів, зв'язаних з таємницями буття і смерті. У майбутньому сторіччі радикально зміняться наші уявлення про життя і смерть. Подібно тому, як сьогодні люди звертаються до астрологічних знаків, щоб звести свою долю з ритмами космосу, наші нащадки, можливо, будуть знати про всі життя, які прожито, і будуть нести естафету духу, рівняючись на їх відгомін. Сенс нашого життя, можливо, незбагненним чином зв'язаний з загальною долею людства, зі зміною численних генерації, їх долею.

Питання для самоконтролю

1.Яке місце займає філософія серед наук про людину?

2.Як визначалась суть людини у різних течіях класичної філософії?

3.Чим відрізняється розуміння людини у некласичній філософії від її розуміння у класичній?

4.Розкрийте взаємозв‘язок понять “індивід”, індивідуальність”, “особистість”.

5.Що таке особистість? Яку роль відіграє видатна особистість у історії?

6.Розкрийте діалектику суспільства і людини.

7.Розкрийте суть антропокосмізму.

8.Як вирішувалась проблема смерті та безсмертя на різних етапах людської історії?