4.2 Неопозитивізм

Народження неопозитивізму зв'язане з працями видатних мислителів XX ст. Бертрана Рассела (1872-1970р.) і Людвига Вітгенштейна (1889-1951р.). Вони висунули ідею створення філософії, котра засобами логіки і математики (у їх органічній єдності) була б здатна піддати усі знання ревізії на предмет їх вірогідності або невірогідності. Як початкові принципи такої філософії були запропоновані "чистий емпіризм" і редукціонизм".

Суть принципу "чистого емпіриму": вірогідні, безперечні істинні тільки "чисті емпіричні констатації", тобто елементарні ствердження, які констатують результат "чистого безпосереднього досвіду без якого-небудь теоретичного добавлення" ("ось це – рука", "ось цей залізний стрижень при нагріванні подовжився", "ось цей потік променів, які ідуть від розташованого поміж полюсами магніту шматочка радію, роз'єднався на три жмутка: один відхилився у бік південного полюсу, другий – у бік північного, а третій залишився нейтральним" і т.п.).

Суть принципу редукціонізму: усі вірогідні, дійсно наукові теоретичні висловлювання можуть бути при суворому дотриманні законів логіки зведені (редуціровані) до "чистих емпіричних констатацій", тобто дійсно наукові знання – це моделі законів логіки (тотожності, протиріччя, виключення третього, достатньої основи), у котрих елементарними "атомарними" посилками є "чисті емпіричні констатації" (які у працях Рассела, Вітгенштейна та інших прихильників цієї концепції ще мають назву "базисних" або "протокольних").

Саме такими є узагальнені твердження: "усі метали при нагріванні розширюються", "атоми мають складну структуру: деякі їх елементи мають позитивний електричний заряд, деякі – негативний, а деякі електрично нейтральні", тому що вони не суперечать і можуть бути редуковані до вище наведених "атомарних", "базисних", "протокольних" суджень. При цьому малось з огляду, що "атомарні судження" як "чисті емпіричні констанції" відповідають фактам дійсності, тобто "онтологічним атомам" і, отже, атомістичній структурі логіки відповідає атомістична структура світу. Таке світорозуміння отримало назву "логічний атомізм". Його творці, дотримуючись позитивіської установки на відмову від онтологічної і гносеологічної функцій філософії, намагались ігнорувати неминуче виникаюче при цьому питання про те, яка ж з цих структур первинна, а яка вторинна, але піти від нього було неможливо. Щоб врятувати усю конструкцію логічного атомізму, необхідно було винайти спосіб встановлення відповідності "логічних атомів" (елементарних базисних думок), "онтологічним атомам" (фактом дійсності), тобто розв'язати проблему "кореспонденції'' – по термінології Л.Вітгенштейна, першої сторони основного питання філософії – по термінології Ф.Енгельса.

Але зайнятися вирішенням цієї проблеми означало б відмовитись від вихідної позиції позитивізму, запасти у відкинуту ними "метафізику". Так виникла потреба у подальшій модифікації позитивістської філософії науки. Відповіддю на неї став "логічний позитивізм".

Логічний позитивізм виник у 20-х роках нашого століття. Його розробили філософи М.Шлік, Р.Карнап, Г.Фейгель, Г.Ган, О.Нейрат, Ф.Файсман та інші, які склали так зване Віденське коло, і члени Берлінського "товариства наукової філософії" Г.Рейхенбах, В.Дубіслав, К.Грелянич, К.Гемпель та інші.

Вихід із труднощів, які виникли у рамках логічного атомізму, вони запропонували у переносі упору з принципу емпирізму на принцип редукціонізму, у відмові від установки на вирішення проблеми кореспонденції як метафізичної псевдопроблеми і зосередження зусиль на розробці принципу редукції, доведення його до критерію наукової осмисленості чи неосмисленості, безглуздості різноманітних висловлювань, стверджень. У такій якості він отримав назву принцип верифікації. Його суть: науково – осмисленими є тільки ті загальні ствердження, абстрактні поняття, які можна звести наочного чуттєвого образу, тобто верифікація – це побудова наочної моделі (у психології вона має назву уявлення) для теорії при умові дотримування законів логіки.

Застосувавши цей критерій до всього наявного інтелектуального матеріалу, логічні позитивісти поділили його на. науково – осмислений позанауково – осмислений і безглуздий. У розряд двох останніх потрапили не тільки онтологічні, гносеологічні і аксіологічні поняття і твердження класичної філософії ("метафізики"), релігії, моралі, мистецтва, але і високоабстрактні поняття та висновки новітнього природознавства, фізики і математики. При подальшому поглибленому аналізі можливостей принципу верифікації виявилось, що він сам не може бути визнай науково – осмисленим, тому що закони логіки, на яких він базуються, не можуть бути веріфіковані, для них неможливо створити наочну чуттєву модель. Над усією неопозитивістською програмою створення перевіреної – позитивної – філософії науки нависла загроза краху. Спробу врятувати її ужив австрійський (а потім – англійський) філософ Карл Раймунд Поппер, вчення якого отримало назву "критичний раціоналізм".

"Критичний раціоналізм" характеризує науку (не включаючи сюди математику, оскільки вона не має справи з емпірично фіксованими об'єктами) як сукупність "фальсифікованих" (таких, які заперечуються) речень, котрі лише остільки вважаються істинами, оскільки вони ще не спростовані. Істина у ньому трактується як якійсь тимчасовий статус наукових положень. Прогрес науки полягає у тому, що ці положення заперечуються і замінюються новими.

У м'якій формі "принцип фальсифікованості" означає, що та чи інша теорія заперечується, фальсифікується, якщо виявляються хоча б один – єдиний факт, існування якого ця теорія виключає. В категоричній формі він взагалі виключає істинне знання ("епістима"). У його рамках усі наукові положення розглядаються тільки лише як тимчасові погляди ("докса"), суб'єктивні вірування, більш чи менш прийнятні правдоподібності, гіпотези. У праці "0б'єктивне знання" К.Поппер стверджував: "Усі теорії виявляються гіпотезами; усі вони можуть бути скинуті, спростовані". А у "Логіці наукового дослідження" він проголошує: "Теорія, яка не може бути спростована будь якою гаданою подією, ненаукова. Неспростовність є не гідністю теорії (як часто гадають), а недоліком". (Поппер К. Логіка наукових досліджень. На англ. мові. – Лондон, 1972 – С. 70).

Таким чином, факт відносності (приблизності) наших знань у кожен даний історичний момент "критичний раціоналізм" зводить в абсолют, витлумачує як принципову неможливість істинного знання, а, отже, науки взагалі. В кінці кінців це відверто були вимушені визнати і самі прихильники "критичного раціоналізму". Так один з вірних попперіанців Х.Хюбнер заявив: "Як ні дико це могло для деяких вух, я не бачу теоретичної можливості розмежувати міф і науку..."

Так, почавши з претензії створити замість умоглядної, ненаукової філософії ("метафізики") позитивну, науковоподібну філософію, позитивістські мислячі філософи прийшли до заперечення науковості, вірогідності не тільки філософії, але і самої науки – до обскурантизму. Але це означило кінець позитивізму взагалі. Можливості осмислення процесу пізнання, науки, так би мовити "зсередини", без виходу у зовнішній по відношенню до неї світ були вичерпані. До 50-60 років ХХ ст. позитивізм самовичерпав себе. Йому на зміну прийшли новітні течії філософії науки: аналітична філософія, постпозитивізм, структуралізм, герменевтика.

Аналітична філософія – це узагальнена назва різноманітних течій у західній філософії науки другої половини XX ст. Найбільш відомі з них: "філософія логічного аналізу", яка розробляється колишніми логічними позитивістами – запізнілим Л.Вітгенштейном, Р.Карнапом, Г.Фейглем, К.Гемпелем, Ф.Франком; "логічний прагматизм"- У.Куайн, Н.Гудмен та інші; "філософія лінгвістичного аналізу" чи "лінгвістична філософія" – Г.Райл, Дж.Остін, П.Страусон, Дж.Уісдом та інші.

Лінгвістична філософія – це відмова не тільки від онтологічної і аксиологічної функцій філософії, але і від "гносеологічних гріхів" позитивізму і неопозитивізму з його принципами "чистого емпіризму", "редукціонізму", "верифікації", "фальсіфікаціі" і філософії науки тільки до аналізу мови. З позиції прихильників цієї течії, філософія – це діяльність по подоланню тих труднощів, які виникають в наслідок невірного використання, мови. Найбільш поширеними помилками уживання мови, на їх думку, є:

1) неправомірне розширення значення звичайного словозастосування, (від "матерії" як субстрата конкретних речей – до "матерії взагалі" як субстрата світу; від "духу" як властивості конкретної людини – до "духу взагалі" як Світового Розуму і т.п. Із цих помилок і виникли так звані "філософські", а фактично – вигадані, беззмістовні, порожні проблеми, заняття якими, стверджує, наприклад Дж.Уісдом, не тільки безцільно, але і небезпечно для людей;

2) "сцієнтизм і техніцизм" у словозастосуванні, під якими філософи – мовознавці розуміють підміну природних, розмовних мов схемами – моделями, штучними, формалізованими мовами, які огрубівають і омертвляють живу розмовну мову. 0скільки ж для представників лінгвістичної філософії мова не засіб відображення світу, а. його конструкційний матеріал ("мова – це і є світ"), то розповсюдження штучних формалізованих мов – це огрублення, спотворення, омертвлення життя, дійсності. Звідси висновок: завдання справжньої філософії не вирішення метафізичних псевдопроблем і навіть не дослідження будь яких цілісних теоретичних (у тому числі логіко-математичних) підвалин мови, а аналіз "буденного вживання виразів мови" у всій їх різноманітності як єдина необхідна і достатня умова різноманітного, повного, фарбового життя.

Постпозитивізмом називають історицісьтський напрямок у західній філософії науки, який представлений працями Т.Куна, і Лакатоса, П.-П.Фейєрабенда, С.Тулміна, Л.Лаудана та деяких інших авторів, які мали на меті дослідження еволюції наукового пізнання з його незмістовного, а формально – методологічного боку: як змінюється місце і роль у науковому пізнанні його різних форм (ідей, фактів, проблем, гіпотез, теорій) і взаємозв'язаних з ними правил, методів, принципів наукового пізнання. Наголошуючи увагу на різних формах і методах науково-дослідницького процесу, ці автори прийшли до надто різного розуміння змін, які виникли у науці. Так, Томас Кун вважає, що наука розвивається стрибкообразно: періоди спокійного – "нормального" – стану час від часу перериваються стрибками, науковим революціями, під час яких відбувається зміна парадигм – деяких загальних для того чи іншого стану науки засад, "дослідницьких програм", традицій, певного кола вимог. Причина таких революцій – народження неординарно мислячих вчених, геніїв (Ньютон, Ейнштейн і т.п.). І.Лакатос – прихильник кумулятивного прогресу у науці: "нарощування", удосконалення усіх форм і методів наукового пізнання і самих знань відбувається повсякденно внаслідок діяльності усіх вчених – експериментаторів, теоретиків, геніїв і рядових. Ларі Лаудан прогрес науки бачить розширенні наукових проблем і підвищенні ефективності і темпів їх вирішення. Він вважає, що весь розвиток науки має революційний характер ("революційний стан науки – нормальний стан"). П.Фейєрабенд заперечує будь який прогрес у науці, у її структурі і методології, стверджуючи, що історія науки – це ланцюг безперервних свавільних пертурбацій. Його погляди отримали назву "анархічної" теорії пізнання.

При усій суперечності і обмеженості поглядів постпозитивістів вони допомагають глибше і більш багатостороннє осмислювати (обмірковувати) таке складне і важливе явище суспільного життя, як наука, виробляти все більш адекватні підходи до її розвитку.

Структуралізм – течія у науці (в основному у гуманітарних науках і у філософії, як виникло і отримало широке поширення у 60-х роках нашого століття у Франції. Його лідером вважається видатний вчений – етнолог Клод Леві-Строс. Широко відомі також Мішель Фуко (історія культури), Жан Лакан (психоаналіз), Ролан Барт (літературознавство, семіотичні дослідження) і деякі інші.

Назва цієї течії походить від слова "структура" – внутрішня форма системного цілого, сукупність відносно стійких відносин між елементами. На визнанні закономірної залежності цілісних властивостей предметів (усяких, у тому числі і соціальних утворень) від їх структури і витікаючого з неї висновку про те, що подібні структури обумовлюють і подобіє цілісних властивостей виник і плідно застосовується (у тому числі і вище згаданими авторами) структуралізм як метод наукового пізнання.

Але у філософському структуралізмі у поняття "структура" вкладається інший смисл. Тут під структурою розуміють деякі спільні, не від чого не залежні форми, тобто сукупності не чуттєво виявлених, а захованих, глибоких, схоплюваних тільки на вищому рівні абстракції відношень між елементами системи.

Це так би мовити, "структура у чистому вигляді", структура взагалі, – інваріант різноманітних множин, нібито матриця, з якої знімаються копії. Усе багатоманіття речей того чи іншого класу, на думку структуралістів, – це всього лише варітивні копії відповідної структури. Світ речей і процесів, які чуттєво сприймаються у тому числі і сама людина, – це світ ілюзій. Справжній, реальний світ – це світ ідеальних – ''ментальних" (від слова ''менз" – мозок) структур. Смисл пізнання, стверджують структуралісти, полягає у інтуїтивному, понадчуттєвому схоплені, вгадуванні структурних засад відповідних областей предметного світу і у виявленні правил їх варіабельності, модифікації. У розкритті цієї, як висловлюється Мішель Фуко, "археології знання", і полягає вища мета сучасної філософії. Чим і займаються структуралісти.

Герменевтика – течія у західній філософії, яка виникла на рубежі 70-80 років XX ст. і зв'язане з творчістю таких мислителів, як Ганс-Георг Гадамер, Карл-Отто Апель, Поль Рікьор і деяких інших.

Назва походить від грецького слова "герменео'' – витлумачую, роз'яснюю і традиційно означає мистецтво витлумачення, виявлення внутрішнього смислу, вірного розуміння отриманого звідки-небудь повідомлення. Необхідність витлумачення витікає із самої природи мови, як знаково-символічного засобу об'єктивації думки: смисл слова розкривається за допомогою інших, смисл яких можна зрозуміти тільки у тому випадку, якщо з'ясований смисл слова, яке визначається. Цей лінгвістичний парадокс отримав назву герменевтичного кола, пошуком виходу з нього, тлумаченням смислу слів, висловів, текстів, вчень, заповідей, канонів, тобто герменевтикою у загальному, традиційному смислі цього слова, фактично в тій чи іншій мірі займались з давнини усі мислителі – вчені, філософи, богослови, літератори, мистецтвознавці. Особливо багато приділяли цій справі богослови, теологи, так як Святе письмо – це суцільне іномовлення, яке потребує з'ясування смислу. Тому саме у релігійній філософії раніше всього і отримала розвиток герменевтика як особливе вчення про мистецтво витлумачення текстів. Її засновником вважається німецький богослов і філософ ХVШ ст. Фрідріх Шлейрмахер.

Суть філософської герменевтики Г.Г.Гадамера і його однодумців полягає у тому, що вихід з герменевтичного кола вони бачать у "передрозумінні", у трансцендентній (понадприродній, безпередумовній) інтуїції. Оскільки у кожної людини, у кожного філософа – своє специфічне "передрозуміння", то в одне і теж слово, в одну і ту ж фразу, теорію кожна людина вкладає свій особистий, відмінний від інших смисл. А це означає, що усіляке тлумачення будь якого слова, будь якої фрази, будь якої теорії може бути виправдане, тому що якогось однозначного, загального для усіх, смислу не існує. Кожен прав, тому що по суті ніхто не прав. Оскільки ж, на думку герменевтиків, слова, мова – це і є буття, "остаточна об'єктивна реальність", то кожна людина не просто по-своєму витлумачує той чи інший термін, фразу, теорію, але й по-своєму створює цю "об'єктивну реальність". Інакше кажучи "об'єктивна реальність" – це те, що я мислю і відчуваю, те, який смисл я вкладаю у слова, світ є моє розуміння його. У кожного – свій єдиний, унікальний, неповторний світ.