3.3 Поворот до людини. Релігійна етика

Поворот до людини, певна антропологізація релігійної філософії XX ст., виявляється, спершу, у зміні напрямку та стилю міркувань: якщо класики релігійної філософії у своїх міркуваннях йшли від Бога до людини, то тепер, як правило, вони йдуть у зворотному порядку – від людини до Бога. Зазнало змін тлумачення образу Людини: традиційно для релігійного філософа найважливішою справою та долею Людини вважалась богослухняність – її готовність та здібність бездоганно витримувати усі іспити, надіслані їй Богом. Тому ідеалом Людини був біблейський родопочатківець Авраам, який сумирно готувався за "гласом божим" принести йому у жертву свого сина Ісаака. Тепер же на перший план висуваються інші людські якості, зокрема здатність до самовдосконалення, пошук людиною свого "Я", своєї неповторної індивідуальності. Найкращим образом людської сутності, за висновком Г.О.Марселя, є Homo Sapiens, людина-пілігрим, вічний мандрівник. І якщо раніш релігійні автори гарантували людям божеє піклування, брали на себе роль утішителів ("все у руці Божої" та "все йде на краще"), то зараз, підкреслюючи та драматизуючи такі моменти життя людини у сучасному світі, як страх, відчай, самотність, вони не можуть запропонувати їй нічого, крім набуття мужності на шляху до духовного вдосконалення.

Але найбільш виразно "поворот до людини" у релігійній філософії XX ст. виявився у трактовці релігії як морального вчення, у релігійній етиці.

Ядром будь-якого етичного вчення є проблема Добра та Зла. Для релігійної етики з самого початку ця проблема була дуже важкою для вирішення. Адже якщо світ створений та керований Богом, то звідки у ньому зло та страждання? Міркування, які мали ціль "виправдати" Бога за зло на Землі, з часів Лейбніца отримали назву "теодиції" ("тео" – бог, "дице" – справедливість). Традиційно суть теодицій зводилася до того, що за зло відповідає людина, а не Бог. Зло витікає з того, що людина неправильно використовує подаровану їй Богом волю, зловживає нею, джерело Зла – у гріховності людського тіла, у його низьких потребах, бажаннях, пристрастях. Шлях перемоги над злом – правильний образ життя, а сутність правильності – аскеза., обмеження природно – тілесних потреб, або навіть повне відмовлення від декотрих з них аж до самокатування.

У наш час теодиції набули інше, більш реалістичне та гуманне звучання. Перш за все змінюється теза про абсолютну гріховність людського тіла. Висловлюються думки про те, що людська природа не остаточно, не повністю зіпсована, уражена "природним гріхом", у ній є щось здорове, що тягнеться до добра і здібне творити добро. І як така вона може бути джерелом моральних норм. Якщо раніш моральним нормам ("не вбий", "не вкради", "не кажи неправди" та ін.) приписувалась тільки божественна природа, то зараз, хоч, правда, з різними обмовками, визнається їх людська, дійсно історична природа. "Християнська етика вважає, – пише К.Войтила, – що моральні норми, як і всі закони створеної природи, походять від Творця, однак деякі з цих норм – природні, людина прямо усвідомлює їх". (К.Войтила "Основи етики". – Вопр. философии. -1991- № 2 – с. 32). Такий поворот у розумінні джерел моралі позначився і на розумінні аскези як її ядра. Тепер мова йде не про відмову від природних, тілесних потреб та насолод, а про їх гармонійне поєднання з духовними. Папа Іоан Павло II підкреслює, що аскеза не означає втечу від життя. "Навпаки, – роз'яснює він, – вона повинна забезпечити всю повноту життя, бо дякуючи їй ми оволодіваємо найтруднішим. Дякуючи аскезі, людина може освоїти усі цінності та переживати їх як найближче до Істини без помилок та розчарувань". (Там же. – с.48).

Визнання добрих початків людської природи і праведного життя як гармонії у задоволенні природних та духовних потреб використовується деякими релігійними діячами для виправдання боротьби за визволення від соціального, расового та національного гніту, за соціальну справедливість. Особливу відомість з 60-х років нашого століття набув рух латиноамериканських священослужителів та релігійних теоретиків, отримавший назву "теологія визволення". Засади цього вчення складає установка на перемогу над злом завдяки любові, яка походить з однієї з заповідей Іісуса: "Любіть ворогів ваших" (Євангеліє від Матфея 5, 43-45). Слід визнати, що ця ідея ("етика ненасильства") користується все більш широким визнанням у сучасному суспільстві, яке зазнало насильства, війни та революції і яке прирікає себе на загибель. Та може саме у ній порятунок людства.