3.4 Ідея гармонії науки та релігії, віри та знань

Відношення до розуму, до науки, до знань – одна з вічних проблем теології та релігійної філософії. Багато західних історіографів усю історію Європи розглядають крізь призму цієї проблеми.

Не без підстав вважаючи християнство духовним ядром європейської культури, вони характеризують період європейської історії від епохи Відродження до другої половини XIX – початку XX ст. як період "відступу від Христа", деформації основ духовної культури європейців, яка виявляється у поступках людському розуму, науковим знанням, освіті, у відступі від релігійних істин та євангельської освіти. Вершиною цього, на їх думку, пагубного процесу є позитивізм, прагматизм та марксизм. На практиці вони виявили безсилля людського розуму, догматизм та убогість науки, хибність секуляризованої, атеїстичної освіти та виховання, що є причиною всіх бід, яких зазнало людство у XX ст. – війн, революцій, економічних катаклізмів, дегуманізації та деморалізації суспільства.

Однак на відміну від таких мислителів, як К'єркегор, Шопенгауер, Ніцше, Дільтей, Бергсон релігійні філософи бачать вихід з кризи не у відмові від розуму, від раціоналізму, від науки, а навпаки, у подальшому возвеличенні розуму, у переході від старого, на їх думку, вузько трактуємого раціоналізму – до нового, справжнього їх бачення.

Помилковість, обмеженість та. хибність старого раціоналізму релігійні філософи бачать у тому, що в ньому поняття розуму було зведено тільки до людського розуму, до людської здібності пізнавати світ, і відкидався найвищій розум як духовна основа світу, надана людям у божественній відвертості, у священних писаннях апостолів Христа. Так, людський розум сам по собі обмежений, слабкий, убогий, але при опорі на божественний він може стати і стане безмежним та всемогутнім. "Розум, освічений вірою, – пише К.Войтила – наділяється надприродним розумінням, тобто таким, котре він сам не зміг би отримати своїми силами. Бог приділяє йому для цього свій світ, ніби ділиться з ним знанням про реальність, про той порядок, який повинен панувати у створеному світі. Це дозволяє розуму краще визначати основи поведінки, краще вбудовувати людину у Світопорядок. Таке включення пов'язано з возвеличенням всієї природи, бо священна благодать дозволяє людині брати участь у природі Бога, тим самим у його житті" (К.Войтила "Основи етики" // Вопр. философии – 1991 – №1 – с.36).

Хибність традиційного розуміння ролі науки релігійні мислителі бачать у її переоцінці, у надіях на безмежність її можливостей у пізнанні світу, його суті, але це – утопія. Суть речей створеного світу, як і причина їх актуалізації у відповідних формах – надприродна і тому людському розуму недосяжна. Наука може давати і дає знання про вияви, про зовнішні властивості речей. Суть же їх прихована від погляду людського, але вона дана у божественній відвертості. Треба тільки навчитися її розуміти, правильно тлумачити.

Отже, вихід із кризи європейської духовної культури, запобігання її подальшої деградації та гибелі, у розумінні релігійних філософів, полягає не у "бунті проти Розуму", не у відмові від науки та освіти, а у їх подальшому удосконаленні та возвеличенні шляхом гармонійного поєднання з Вірою, та євангелістською освітою. Один з засновників неотомізму Жан Марітен писав, що дійсно гідне справжнього сучасного мислителя завдання полягає у тому, щоб примирити "...благодать та природу, Віру та Розум, теологію та філософію" (Марітен Ж., Бергсон та Аквінат: на фр. мові – Париж, 1947. – с. 38). Ще більш точніше сформулював цю ідею директор дослідницького центру по вивченню російської православної культури у Мілані Романо Скальфі. Він сказав так: "Спершу розум віддалявся від віри і від життя. Тепер необхідно поєднати віру, розум, почуття, досвід... Сьогодні потрібен такий раціоналізм, котрий може раціонально обгрунтувати неминучість злиття розуму та віри, відвертості та життєвого досвіду" (Вопр. философии – 1991 – № 5 – с. 88).

Багато релігійних мислителів ХХ ст., представників різних конфесій, перш за все християнства, прагнуть іти саме таким шляхом – створювати філософські моделі світу, поєднуючи природно-наукові знання з Святим письмом. Одним з найбільш талановитих і тепер широко відомих мислителів такого роду був католицький священик, археолог і палеонтолог Пьєр Тейяр де Шарден (1881-1955рр.). Він створив теорію "глобального еволюціонізму", яка отримала назву "тейярдизм".