§ 16. Буддизм: шлях звільнення від карми

Засновником буддизму вважається індійський царевич Сіддхартха Гаутама (623—544 до н. е.). Легенда говорить, що батько Гаутами всіляко захищав сина із самого раннього дитинства від споглядання страждань, але якось, вийшовши за двері палацу, юнак побачив немічного старця, зустрівся з хворим, знівеченим проказою, і, нарешті, назустріч йому пройшла похоронна процесія. В одну мить зруйнувався безтурботний світ його дитинства: людське буття постало перед ним потоком безкінечних страждань. Вражений побаченим, царевич більше не повернувся в будинок батька і все життя шукав шлях звільнення від світового страждання і, знайшовши такий шлях, одержав ім'я Будди, що означає «просвітлений». Будда виступив проти неминучості перевтілень людини. Він стверджував, що у межах сансари будь-яке буття є стражданням. Сансарі протистоїть нірвана — стан, у який людина переходить, звільнюючись від пут світу і перевтілень. Але як можна звільнитися від пут перевтілень-страждань? Тільки через відмову від бажань емпіричного світу і плекання єдиного бажання — звільнитися від буденності у всіх її проявах. Ця настанова ріднить Будду з Христом, а буддизм — із християнством. Наведемо кілька міркувань Будди з його першої проповіді (так званої «Сутри, що приводить у рух колесо»), які визначають особливості буддійського вчення: «Існують дві крайнощі… котрих необхідно уникати: потурання чуттєвим насолодам — це негідно, вуль¬гарно, заземлено, неблагородно і марно; схильність до крайнього аскетизму — це болісно, неблагородно і марно...» «Що є серединним шляхом, ...який сприяє розви¬ткові кругозору і знання, веде до світу, вищої мудрості, просвітління, нірвани? Це шляхетний восьмеричний шлях, а саме: правильне розуміння, правильна думка, правильна промова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильний намір, правильне зусилля, правильна концентрація...» «Потім існує страждання — це істина. Народження, тління, хвороба і смерть є стражданням, зіткнення з неприємним є страждання, розлучення з приємним є страждання, неотримання бажаного є страждання. Потім існує причина страждання... Це бажання, що веде до відродження, супроводжуване жагучим уподобанням до почуттєвих насолод у цьому і в тому житті. Це бажання чуттєвих насолод, бажання існування, бажання неіснування. Потім існує припинення страждання... Це повне відокремлення і руйнація бажань, зречення, відмова, звільнення від них, неприв'язаність до них»2. -- 2 Цит. за: Корнев В. И. Новосибирск,Сущность учения буддизма // Философские вопросы буддизма. С. 11.1984.

Буддизм в активній формі проіснував у індійській культурі 1500 років — починаючи з 5-го ст. до н. е. Відомий дослідник буддизму академік Ф. І. Щербатськой виділяє три основних періоди його розвитку. І. Буддизм періоду х і н а я н и (Малої Колісниці). Буддизм починає з того, що заперечує можливість існування душі у світі матеріальних перевтілень. «Тіло не має душі, — говорить Будда в «Сутрі про сутність атмана». — Якби в ньому існувала душа, то тіло не було б суб'єктом страждання. Інакше існувала б можливість створювати тіло за розсудом душі»3. -- 3 Цит. за: С. 12.Корнев В. И. Сущность учения буддизма // Там же.

Душа може існувати тільки за межами світу матеріальних втілень, у сансарі ж є лише тінь душі. «Шляхетно навчений, який розуміє це, — продовжує Будда, — відчуває відразу до тіла, почуттів, сприйняття, дій, свідомості... Тоді його осіняє знання: «Я вільний». Він розуміє, що прив'язаність до відродження закінчена, стає щасливим, робить те, що повинен робити, і для нього неможливо повернутися до старого стану»4. -- 4 Там же.

Отже, людина знаходить свою душу тільки через вихід у нірвану. Іншою важливою особливістю раннього буддизму є вчення про те, що не існує матерії як цілісного світу. Третьою особливістю є вчення про невідання (авід’ї), яке затемнює свідомість людини, примушуючи її бажати і страждати, і яке постійно відтворює сансару як колесо страждань. Четверта особливість раннього буддизму — вчення про святого, який звільняється від авід’ї  на шляху зосередження і медитації. На цьому шляху може бути досягнутий стан трансу, що наділяє медитуючого надприродними здібностями і перетворює його в надлюдину. II. Другим етапом розвитку буддійського вчення в Індії стає буддизм   м а х а я н и (Великої Колісниці). Ф. І. Щербатськой так у цілому характеризує цей етап. Наприкінці 5-го ст. існування буддизму в його філософії й релігійному характері відбулися радикальні зміни. Ідеал людини, яка цілком зникає в позбавленій життя нірвані, трансформувався в ідеал людини, яка царює в нірвані, сповненій життя. Буддизм відмовився від ідеалу егоїстичного особистого порятунку на користь Ідеалу загального порятунку будь-якої живої істоти»5. -- 5 Щербатской Ф. И. Буддийская логика // Избранные труды по буддизму. С. 59.М., 1988.

Висунення на перший план ідеалу порятунку не себе, а всього існуючого, є першою найважливішою особливістю буддизму махаяни. Другою особливістю стає обожнювання Будди. Будда одержує найменування «Тіла вищого блаженства» і перетворюється в Бога. Це означає посилення культового начала в буддизмі махаяни в порівнянні з попереднім періодом.      Третьою особливістю буддизму махаяни є вчення про дві реальності — глибинну і поверхневу. Цей поділ є характерним і для раннього буддизму, проте якщо раніше ілюзорність сансари доводилася через твердження про відсутність цілісного світу матерії, то тепер матерія сприймається нереальною через свою несвободу. Четверта особливість буддизму махаяни полягає в запереченні можливості логічного і раціонального розуміння нірвани. Тільки містичне споглядання дає змогу осягнути її. Важливо відзначити, що буддизм махаяни, розвиваючись, не відкинув попереднього буддизму хінаяни, а оголосив його можливим шляхом порятунку. Була розроблена теорія, що кожна людина, залежно від її природних схильностей і «сі/м'я» Будди, закладеного в її серці, вибирає або «Велику Колісницю», або «Малу». Обидві церкви існували під дахом одних і тих самих монастирів. III. Третій період буддизму в Індії. Його виникнення прийнято пов'язувати з двома мислителями — святим Асангою і його братом Васубандху. Головною особливістю цього періоду є посилення інтересу до логічного мислення, що поряд із містичним переживанням відкриває можливість розуміння нірвани як глибинної реальності. Другою особливістю цього періоду стало  посилення скептицизму відносно існування зовнішнього світу. Людське існування є винятково духовним, — заявляють буддисти цього періоду, — наші ідеї не мають опори в матеріальному світі, тому що останній є цілком ілюзорним. Для буддизму третього періоду характерним є також посилення можливостей людських ідей, вважається, що ідеї можуть давати не тільки відносне, а й абсолютне знання. А це означає, що розширюються можливості людської свідомості в розумінні нірвани. Отже, ми можемо констатувати, що наприкінці свого існування в Індії буддизм суттєво раціоналізується. Мабуть, це і послужило причиною того, що буддійський світогляд поступово звужує сферу свого впливу і, нарешті, покидає межі Індії, проникаючи в Китай, де наповняється новими смислами. Що відбувається з буддизмом у Китаї? Для того, щоб відповісти на це запитання, познайомимося з традиційними для Китаю релігійно-філософськими течіями — даосизмом і конфуціанством.