§ 114. Філософія Артура Шопенгауера:
воля, страждання, уявлення
Артур Шопенгауер (1788—1860 рр.) у своїй основній праці «Світ як воля й уявлення» говорить про «волю до життя» як універсальний принцип існування світу. За Шопенгауером, світ на всіх етапах розвитку є не що інше, як матеріалізація й об'єктивізація волі до життя. Кожна з форм волі, в якій втілилася універсальна воля до життя, прагне повного панування над іншими формами волі, тому що кожна форма волі може утвердитися лише всупереч іншим, які стихійно і наосліп діють поряд з нею.
Людина — це вищий прояв валі до життя, тому що усвідомлює її. Сліпа воля в людському існуванні відкриває очі і дивиться на себе. Цей погляд приводить до розуміння егоїзму, який, на думку Шопенгауера, виступає фундаментальною властивістю людини.
На цій підставі проростає песимізм Шопенгауера. Тому що будь-яка перемога ілюзорна, її пронизує страждання як нудьга пересичення. Страждання — ось універсальний результат волі до життя. Воно її вічний супутник, який робить похмурим будь-яке щастя. Щастя «не може бути тривалим задоволенням і насолодою, — пише Шопенгауер, — а завжди тільки звільняє від якого-небудь страждання і потерпання, за якими повинне прийти або нове страждання, або... безпредметна туга і нудьга... Всякий епічний або драматичний твір може зображувати тільки боротьбу, прагнення, битву за щастя, але ніколи саме щастя, постійне й остаточне»18.
--
18 Шопенгауэр А. Мир как воля и представление // Антология мировой философии: В 4 т. М., 1971. Т. 3. С. 698.
Як позбутися страждання? Для цього, вважає Шопенгауер, необхідно відкинути волю. Це означає кінець світу як об'єктивації волі. Це означає ніщо.
Але тільки таким шляхом можливе щире й абсолютне подолання страждання. Цей шлях починається зі співчуття — переповненості всім стражданням існуючого, для того, щоб, переживши його, відмовитися від світу, породжуваного волею. «Воля відвертається від життя; вона здригається тепер перед його радощами... Людина доходить до стану добровільного зречення.., щирої безтурботності і абсолютної відсутності бажань».
Це шлях людей, «в яких воля, досягнувши повної самосвідомості, знову знайшла себе в усьому і потім вільно сама себе відсунула і які чекають тільки моменту, коли вони побачать, як зникне її остання іскра і з нею тіло, яке вона животворить... Замість невпинної боротьби і метушні, замість вічного переходу від бажання до страху і від радості до страждання, замість ніколи невдоволеної і ніколи незавмираючої надії, у чому й минає сон життя людини, що воліє, — замість усього цього перед нами постане світ, що вищий за будь-який розум, повна тиша духу, глибокий спочинок, непохитне сподівання на ясність»19.
--
19 Там же. С. 701, 703.
Отже, ми бачимо, що вчення Шопенгауера дивовижно нагадує буддійську філософію. Проте тут є і глибока відмінність. Шопенгауер відмовляється від волі, щоб уникнути страждання. Але якщо цього досить, щоб піднятися над світом страждання на Сході, то на Заході цей шлях приводить до нового страждання; саме тому Шопенгауер впадає в песимізм як нову форму страждання. На противагу Будді, який відмовившись від бажань і волі, приходить до радості та заспокоєності в нірвані, Шопенгауер одержує «чисте пізнання», отруєне песимізмом.
Справа в тому, що у Будди є вище бажання — входження в нірвану, яка є потойбічним буттям. Шопенгауер же має єдину реальність, яка розчинена у світі — світову волю, начало, що породжує еволюцію матерії. Світова воля трансцендентна світу лише через свій всезагальний характер; і сама вона є страждання страждань, позбавленням від якого може бути тільки смерть... У Шопенгауера немає тієї потойбічної реальності, з якою він хотів би з'єднатися. Це породжує непозбутний песимізм, світову тугу у Всесвіті, де на місце Бога поставлена Воля...
§ 115. Фрідріх Ніцше:
людина як канат
між звіром і Надлюдиною
Фрідріх Ніцше (1844—1900 рр.) прийняв шопенгауерівський песимізм як вищу істину, проте запропонував шукати подолання страждального характеру людського існування не у відмові від волі до життя — не в смерті, а в переплавленні волі до життя на волю до влади. Воля до влади, на думку Ніцше, є найглибшим принципом розвитку людського роду. Вона утверджує людське в людині, проте може породити і наступний еволюційний щабель — Надлюдину. Становище Надлюдини відносно людини таке саме, як становище людини відносно її тваринних пращурів.
Людина, вважає Ніцше, є проміжною стадією еволюції, що веде до Надлюдини. Вона не має самостійної цінності, а тому повинна прагнути подолати свій людський стан і вийти за його межі.
Але якою повинна бути Надлюдина? Які її конкретні риси? Ніцше не дає відповіді на ці питання. У своїй найвідомішій праці «Так говорив Заратустра» він більше критикує недоліки сучасної йому людини і людства, ніж описує позитивні якості Надлюдини. Ніцше заявляє лише про одне — Надлюдина це воля до влади, що обернулася на себе і перемагає жалюгідні чесноти людського пізнання і практики.
Ідея про волю до влади над собою — центральна у творчості Ніцше. Він, безумовно, говорить і про владу над іншими, про вічність рабства, проте мотив очищення волі до влади від зовнішніх цілей потужно і глибоко звучить у його творчості.
Людина повинна прагнути до загибелі людського. Саме тоді з'явиться Надлюдина. Ніцше пише:
«Я люблю того, хто кидає золоті слова попереду своїх справ і виконує завжди ще більше, ніж обіцяє:
тому що він хоче своєї загибелі...
Я люблю того, чия душа переповнена так, що він забуває самого себе...
Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем...
Я люблю всіх тих, хто є важкими краплями, що падають одна за одною з темної хмари, навислої над людством: блискавка наближається, провіщають вони, і гинуть як провісники.
Дивіться, я провісник блискавки і важка крапля з хмари: ця блискавка називається Надлюдина»20.
--
20 Ницше Ф. Так говорил Заратустра. М., 1990. С. 1415.
Ніцше приходить до ідеї волі до влади над собою через вчення про аполлонівське і діонісійське начала буття — від імен Аполлона і Діоніса. Аполлонівське — ясне, тверезе, розумне; діонісійське — похмуре, ірраціональне, інтуїтивне. Ніцше говорить про забуття діонісійського начала в європейській культурі та про необхідність його відродження. Воля і екстаз повинні потіснити розум і вийти із сутінок на світло, породжуючи нову повноту життя.
Ідеї Ніцше зробили величезний вплив на сучасників і ще більший — на нащадків. Більше того, вважається, що Ніцше був попередником фашизму. Проте це не зовсім так. Ніцше ніколи не висловлювався про панування однієї раси над іншою, його Надлюдина стоїть над расами і національностями.
Вчення Ніцше вплинуло не тільки на фашизм, а й на комунізм, а також практично на всі філософські і художні течії XX ст. Крізь кригу і полум'я ідей Ніцше пройшли Максим Горький і Джек Лондон, Йосиф Сталін і Адольф Гітлер, Сальвадор Далі й Андрій Білий, Микола Бердяєв і Лев Шестов, Мартін Хайдеггер і Томас Манн...
- § 1. Попереднє зауваження
- 1. Чи існує проблема «схід — захід»?
- § 2. Початкове визначення східного і західного шляхів буття
- § 3. Можливість ментального взаємовпливу
- 2. Захід як шлях
- § 4. Античне і християнське в західному бутті
- § 5. Західне буття як католицька,
- § 6. Проблема північноамериканської,
- § 7. Ідеї особистості, перетворення природи й
- 3. Східний шлях людського
- § 8. Буддійське світовідношення
- § 9. Основоположні начала
- § 10. Ідея карми та ідея прощення
- § 11. Висновки і перспективи.
- Лекція 2
- § 12. Попереднє зауваження
- § 13. Корені індійської філософії: Веди й Упанішади
- § 14. Індуїзм і його головні ідеї: карма і сансара
- § 16. Буддизм: шлях звільнення від карми
- 2. Давньокитайська філософія: друге народження буддизму
- § 17. Даосизм: шлях знаходження безсмертя
- § 19. Буддизм у Китаї
- § 20. Феномен чань-буддизму: активний вплив на реальність
- § 21. Доля чань-буддизму в Японії: «мистецтво дзен»
- § 22. Висновки і перспективи. Філософія давньої Індії і Китаю як підгрунтя східних вчень про людину
- Лекція 3
- 1. Феномен ранньої античної філософії (рання класика). 2. Класична антична філософія (зріла класика). 3. Філософія епохи еллінізму.
- § 23. Попереднє зауваження
- 1. Феномен ранньої античної філософії (рання класика)
- § 24. Антична міфологія та її вираження в ранній античній філософії
- § 25. Геракліт і Парменід: релятивістська й абсолютистська концепції людини і світу
- 2. Класична антична філософія (зріла класика)
- § 26. Сократ: «пізнай самого себе»
- § 27. Платон: людина як в'язень у Печері
- 3. Філософія епохи еллінізму
- § 29. Феномен еллінізму
- § 30. Основні риси філософії епохи еллінізму та її школи
- § 31. Скептицизм: чи розумний світ?
- § 32. Стоїцизм як мужність жити
- § 35. Висновки і перспективи. Антична філософія як основа європейської філософії
- Лекція 4
- 1. Феномен середньовічної філософії. 2. Біля джерел філософії Середньовіччя. 3. Початок середньовічної філософії: патристика. 4. Завершення середньовічної філософії: схоластика.
- § 36. Попереднє зауваження
- 1. Феномен середньовічної філософії
- § 37. Християнство як світоглядне підгрунтя філософії Середньовіччя1
- § 38. Основні риси філософії Середньовіччя
- § 39. Проблема періодизації і середньовічний спосіб філософування
- 2. Джерела філософії середньовіччя
- § 40. Атмосфера пізньої античності і дух християнства, що зароджується: гностицизм
- 4. Початок середньовічної філософії: патристика
- § 42. Загальна характеристика патристики
- § 43. Визрівання основної проблематики філософії Середньовіччя: «група» Тертулліана і «група» Августина
- § 44. Тертулліан: «Вірую, тому що абсурдно»
- § 45. Августин Блаженний: самопізнання як умова пізнання Бога
- 5. Завершення середньовічної філософії: схоластика
- § 46. Що таке схоластика?
- § 47. Чи існує людина взагалі?
- § 48. Фома Аквінський і його раціональна містика
- § 49. Абеляр і Елоїза: від любові людської до любові божественної
- § 50. Данте: « Що рухає сонце і світила?»
- § 51. Висновки і перспективи. Значення середньовічної філософії для європейської культури
- 1. Поняття класичної і некласичної філософії § 105. Класична і некласична філософія:
- § 108. Вчення Фейєрбаха про смерть і безсмертя людини
- § 110. Матеріалістичне розуміння історії
- § 111. Категорія відчуження людини як начало і таємниця філософії марксизму
- § 112. Метаморфози марксизму:
- 4. Волюнтаризм: повстання проти раціо
- § 113. Загальне поняття волюнтаризму
- § 114. Філософія Артура Шопенгауера:
- 5. Психоаналітична парадигма людського буття § 116. Що таке психоаналіз?
- § 117. Вчення Зигмунда Фрейда:
- § 118. Карл Густав Юнг:
- § 119. Еріх Фромм:
- § 120. Висновки і перспективи. Зміст і тенденції некласичної філософії
- Література до 9-ї лекції
- 1. Українська класична філософія: першість серця.
- 2. Російська класична філософія: людське і боголюдське.
- § 123. Григорій Сковорода:
- § 124. Памфіл Юркевич:
- § 125. Тарас Шевченко:
- § 127. Федір Достоєвський: краса врятує світ
- § 128. Лев Толстой:
- § 129. Володимир Соловйов:
- § 130. Олена Блаватська:
- § 131. «Срібний вік» російської класичної філософії
- § 132. Висновки і перспективи. Слов'янський тип філософування як проблема
- Література до 10-ї лекції
- 1. Філософська антропологія.
- 2. Екзистенціалізм.
- 3. Персоналізм.
- 1. Філософська антропологія § 134. Філософська антропологія XX ст.
- § 135. Макс Шелер:
- § 136. Гельмут Плеснер:
- § 137. Ернст Кассірер:
- § 138. Хосе Ортега-і-Гассет:
- § 140. Мартін Гайдеггер:
- § 141. Феномен атеїстичного екзистенціалізму
- § 142. Жан Поль Сартр:
- § 143. Альбер Камю:
- § 144. Феномен релігійного екзистенціалізму
- § 145. Карл Ясперс:
- § 146. Габріель Марсель:
- 3. Персоналізм § 147. Персоналізм як спосіб буття і філософська течія
- § 148. Микола Бердяєв:
- § 149. Лев Шестов:
- § 150. Емманюель Муньє:
- § 151. Інші мислителі персоналістичної парадигми про межі людини