§ 143. Альбер Камю:

самогубство філософське

і життєве

«Чи варте життя того, щоб його прожити?» — на це питання Альбер Камю (1913—1960 рр.) відповідав усе своє життя і всім своїм життям. Його, як і Сартра, пригнічують межі умоглядної філософії; Камю прагне до оголено-життєвих форм філософування — есе, театральної постановки, роману.

Камю особливо підкреслює філософські можливо­сті роману. «На противагу пересічним романістам ве­ликі письменники — це романісти-філософи, — гово­рить він. — До них належать Бальзак, Сад, Мелвілл, Стендаль, Достоєвський, Пруст, Мальро, Кафка, якщо згадати лише деяких із них»[20].

У своєму знаменитому «Міфі про Сізіфа» Камю, нещадно аналізуючи людське життя, заперечує мож­ливість його сенсу. Отже, життя не варте того, щоб бути прожитим? Наближення відповіді викликає без­кінечну тривогу — адже Камю оголосив питання про сенс життя питанням про самогубство.

Але Камю не поспішає говорити про самогубство як про вихід.

Спробуємо усвідомити його позицію. Людське життя для Камю абсурдне. Кожному, хто розмірковує до кінця і хто чесний перед собою, ця істина відкривається в усій її безмежній повності. Камю — як колись Шопенгауера — наповнює трагічний песимізм. Але, на відміну від Шопенгауера, він шукає порятунку не в заспокоєнні-спогляданні, а в мужності продов­ження абсурдного життя.

Сама мужність продовження абсурду для Камю є бунтом проти нього. З трепетною повагою він описує долю Сізіфа, який раз за разом вічно викочує камінь на безжалісно-слизьку вершину: «В результаті довгих і розмірених зусиль у просторі без неба, у часі без поча­тку і кінця, мета досягнута. Сізіф дивиться, як за лі­чену мить камінь скочується до підніжжя гори, звідки його знову доведеться піднімати на вершину. Він спу­скається вниз.

Сізіф цікавить мене, — пише Камю, — під час цієї паузи. Його виснажене обличчя майже не відрізняєть­ся від каменя! Я бачу цю людину, яка важким, але розміреним кроком прямує до страждань, яким немає кінця. У цей час разом із диханням до нього повертає­ться свідомість, невідворотна, як його бідування. І кож­ної миті, спускаючись із вершини, він вищий за свою долю»[21].

Отже, відповівши на питання про сенс життя визнанням загальності абсурду, Камю вибирає не самогубство, а життя в абсурдному світі. Тому що «самогубство — це погодженість із власними межами»[22]. Камю не бажає бути обмеженим межами; по­годитися з цими межами — значить, підкоритися долі, а це для нього нестерпно.

Але є ще одна причина, яка руйнує волю до са­могубства — інстинкт самозбереження. Камю змуше­ний визнати його силу: «У прихильності людини до світу є щось сильніше, ніж усі біди світу. Тіло бере участь у рішенні не менше за розум, і воно відступає перед небуттям. Ми звикаємо жити задовго до того, як звикаємо мислити»[23].

Продумавши все до кінця, Камю сахається безод­ні, що відкривається в акті самогубства і очікує за його межами. Але й жити в абсурдному світі так, як живе Сізіф, він не бажає. Він хоче стати вище спокій­ної гідності Сізіфа. Камю вирішує вдатися до філософ­ського самогубства.

«Я зважуся назвати екзистенціальний підхід філо­софським самогубством, — заявляє він. — Це не оста­точний вирок, а просто зручний спосіб для означення того напряму думки, яким вона заперечує саму себе і прагне перебороти себе за допомогою того, що її за­перечує»[24].

Філософське самогубство – філософія абсурдності людського буття – є для Камю виходом із проблеми – можливістю поєднати повстання проти абсурд­ного життя і примирення з життям. Але філософське самогубство виводить людину за межі філософії. Зміна свідомості приводить до зміни буття. Більш того, змі­на буття відбувається одночасно зі зміною свідомості.

Той, хто говорить про філософське самогубство, вже дивиться в безодню самогубства життєвого. І ця безодня тягне і кличе в себе.

Всупереч своїм намірам Камю може лише «пом'якшити» (полегшити?) падіння в безодню само­губства.

Потрібно спровокувати соціум убити себе. Саме в цьому — кінцевий сенс (або кінцевий абсурд) абсурд­ного бунту проти абсурду життя.

«Засуджений до страти — пряма протилежність самогубцю», — говорить Камю. Проте стосовно аб­сурдної людини — це лише слова. Сторонній з од­нойменної повісті Камю здійснює абсурдне вбивство, що призводить його до такого ж абсурдного самогубст­ва — руками правосуддя.

Занадто багато абсурду витісняє людину з життя — остання крапля переповнює чашу, і абсурдна людина стає гостем Безодні.

Безодня не терпить загравання з нею філософсь­ким самогубством. Кінець повинен настати.

Чи не на це натякає власна загибель Камю в авто­катастрофі?..