§ 40. Атмосфера пізньої античності і дух християнства, що зароджується: гностицизм
У перебігу історії немає демаркаційних ліній. Неможливо окреслити той Рубікон, на одному березі якого ще антична філософія, а на іншому — вже середньовічна. Ким був знаменитий Боецій, який написав у в'язниці, чекаючи страти, «Втіху філософією», «останнім римлянином», як його називали нащадки, чи «батьком Середньовіччя»? Очевидно, і тим, і іншим: з одного боку, він християнин і богослов, з іншого — прихильник неоплатонізму, бо втішався у своєму трактаті саме ним, а не істинами Писання. Так живі людські долі поєднували дві епохи. Такими ж містками, що з'єднують два менталітети, виявилися герметизм і гностицизм, в яких пізня античність намагалася поєднати несумісне: типово античний космоцентризм і абсолютно неантичну інтуїцію Абсолютної Особистості. Так початок нової ери «в своїй останній глибині виявлявся сумішшю двох культур і переходом від язичництва до християнства»2. -- Лосев А. Ф. История античной С. 175. М., 1989. философии.
Найглибшим духовним явищем цього періоду був гностицизм — релігійно-філософське вчення, що поєднувало в собі елементи християнства, іудаїзму, античного язичництва, а також вавилонських, перських, єгипетських й індійських релігійних уявлень. Завданням людського духу в гностицизмі є спокута, досягнення порятунку, прагнення звільнитися від залізних кайданів матеріального світу. Ця мета досягалась у гностиків шляхом філософського пізнання (нагадаємо, грецьке «гносис» — пізнання) особливого типу, для чого вони організовували аскетичні спілки, філософські школи, релігійні громади. Найпопулярніші були гностичні системи Василіда (із Сирії) і Валентина (з Єгипту). Валентин є творцем грандіозної філософської поеми, присвяченої створенню світу. Творення починається з непізнаваних глибин повноти буття. З цієї повноти — Плероми і шляхом виливу утворюється множина міфологічних істот, у тому числі й біблійних персонажів. Виникають двадцять вісім божественних еонів, що наполовину є логічними категоріями, а наполовину — міфологічними істотами. Остання з еонів, Софія, согрішила проти батька, бажаючи порушити всю божественну ієрархію, за що і була вигнана з Плероми. Смуток і сльози Софії, яка тужить за Плеромою, перетворилися на небо і землю, були створені люди, серед яких виділяються гностики, споконвічно призначені для порятунку. Софія і гностики за допомогою Ісуса Христа, посланого Отцем з благою звісткою про прийдешнє прощення Софії, домагаються повного прощення і повернення в Плерому, а матеріальний світ, створений із суму Софії, палає у вогні. Мета історії світу — прощення Софії — досягнута, світова історія завершена. Ми зупинилися на гностичній космогонії для того, щоб стали очевидними деякі найважливіші паралелі: той, хто знайомий із християнською езотерикою (у тому числі й сучасною), легко побачить її принципову, архетипову настояність на гностичних ідеях. За великим рахунком, саме гностицизм є прообразом усіх пізніших містичних і езотеричних побудов як у єресях, так і в різноманітних таємних братствах, масонських ложах і теософічних товариствах. Клімат епохи пізньої античності дивовижно точно передано у знаменитому фільмі Ф. Фелліні «Сатирикон»: Людина — це актор, — ось яким було універсальне світовідчуття людей тих часів. Не випадково в римському театрі акторам під час дії завдавалися цілком реальні каліцтва, а в римському цирку людей кидали левам. «Який актор гине!» — вигукнув Нерон, дивлячись на палаючий Рим. Він, зрозуміло, говорив про себе, але переживання себе як актора було станом кожного римлянина. «Коли боги вигнані з Всесвіту, світ, покинутий ними, занурюється в тугу», — пише сучасний німецький філософ Ерік Фегелін3. Нудьга — ось відмінна риса занепаду античного світу, від припливів якої дехто рятувався втечею у витончені розваги, поки пересичення не зробить і цей вихід безглуздим. І все ж таки на цьому фоні інтелектуальна витонченість древніх переживає свій останній найвищий злет. З надзвичайною психологічною проникливістю тогочасну суперечність між інтелектуальним і моральним вимірами людини розкриває Г. Честертон — філософ, найглибший знавець Середньовіччя і класик детективного жанру: «Із зовнішнього, практичного боку висока цивілізація древніх закінчилася тим, що люди зробили певний висновок — звернулися до християнства. Цей урок пов'язаний із психологією, а не тільки з теологією. Язичницька цивілізація дійсно була дуже високою. Нам не тільки не небезпечно, нам навіть вигідно визнати, що нічого більш високого людство досі не створило. Древні винайшли неперевершені засоби і словесного, і пластичного зображення світу; вічні політичні ідеали; стрункі системи логіки і мови. Але вони зробили ще більше — вони зрозуміли свою помилку... Ця помилка настільки глибока, що нелегко знайти для неї потрібне слово. Простіше і приблизніше назвати її поклонінням природі. Можна сказати, що древні були занадто природні. Той, хто поклониться здоров'ю, не залишиться здоровим... З людською уявою трапилася погана річ — весь світ став зафарбованим, просочився, перейнявся небезпечними пристрастями, що неухильно призвели до перекручень... Стародавній світ був не стільки розбещений, скільки здатний зрозуміти, що стає більш розбещеним або, у всякому разі, логічно на розбещеність приречений. У магії природи не було майбутнього, її можна було заглибити тільки в чорну магію... Воістину, від цієї мари могла позбавити в повному розумінні слова тільки неземна релігія»4. -- Л., 1991. Фегелин Э. О Гегеле (исследование чародейства) // Логос. 24. С. 22 М., 1991. Честертон Г. К. Вечный человек.
Отже, Захід дозрів, щоб замінити поклоніння Природі поклонінням Духу. Він стомився, і саме християнству судилося внести в нього нові життєві енергії. «Християнство прийшло у світ, — продовжує Г. Честертон, — щоб зцілити його, і лікувало єдино можливим способом... Чистий, поривчастий вітер провівав наскрізь світ, що переживав очищення. Для будь-кого, хто відчуває дух епохи, є щось чисте і бадьоре в атмосфері тих грубих, а іноді і жорстоких часів... Поступово на цьому тлі виникає краса, свіжа і зворушлива, просто неймовірна. Повертається любов, але не платонічна, а та, що досі зветься лицарською... Вода сама відмилася. Вогонь сам перетворився на полум'я. Вода — вже не та вода, в яку кидали рабів для риб. Вогонь — вже не той вогонь, куди кидали дітей як жертву Молохові... І вода, і вогонь, і квіти, і зірки чекають нових імен від того, хто витравив із душі останній слід поклоніння природі і тому може повернутися до неї»5. -- Там же. – С. 27 – 28. § 41. Законодавець методу екзегези: Філон Александрійський
Безсумнівно, зміст Біблії давав чимало приводів для філософування. Завдання полягало в тому, щоб перекласти мову біблійних образів на мову філософських понять і організувати ці поняття в певну систему. Правда, не для всіх образів і уявлень Біблії у філософській мові греків знайшлися понятійні еквіваленти. Довелося ввести низку нових, невідомих грекам понять, а багато інших понять радикально переосмисли¬ти. Але справа була зроблена 6, — підсумовує дослідник середньовічної філософії Г. Майоров. У III ст. до н. е. з'явився переклад Біблії з давньоєврейської на давньогрецьку. Платон і Мойсей заговорили однією мовою. -- Майоров Г. Г. С. 45. М., 1979. Формирование средневековой философии.
Першим, хто довів не тільки можливість, а й необхідність поєднання біблійної віри з грецькою філософією, був Філон Александрійський (21 або 28 р. до н. е. – 41 або 49 р. до н. е.), визнаний як учитель екзегези всіма християнськими мислителями. За Філоном, грецька філософія і біблійна мудрість мають одне джерело – божественний розум, Логос. Проте біблійна мудрість породжена божественним Логосом (Словом), що відкрив себе пророкам безпосередньо, а грецька філософія є людське відтворення відбитого у Всесвіті Логоса. Вчення про Логос у Філона поєднує в собі три групи значень: 1. Значення, що витікають з античної філософії. 2. Значення, виведені з Біблії. 3. Смисли, надані вченню самим Філоном. Логос – це світовий порядок, краса і гармонія; це закон, через який реалізується загальний зв’язок, схожий на тяжіння магніту. Логос – це царство вічних пізнавальних ідей, тотожних із божественними думками. Все це, як бачимо, типово античне розуміння Логоса, що перегукується з платонівським «Тімеєм». Проте далі з’являється вже зовсім не античний мотив – адже Філон монотеїст і креаціоніст. Тому на другому рівні Логос Філона – це сам божественний розум і водночас енергія, яку він виробляє. Бог творить світ із небуття силою свого Слова-Логоса. І, нарешті, на третьому рівні з’являються власне філонівські оригінальні характеристики Логоса: Філон називає Логос первородним сином Бога-Отця, «людиною Бога», «небесним Адамом», він є посередник між Богом і світом, Богом і людиною. Саме Логос задає межі людини в її устремлінні до Бога. Без Логоса Бог і світ, Бог і людина були б розділені прірвою, яка виключала б усяку можливу комунікацію. Без Логоса як посередника неможлива була б і теологія. Ввівши Логос у свої розмірковування про Бога, Філон став родоначальником усякої теології в середньовічному сенсі7. -- С. 53. Там же.
Філонівське вчення про Логос є предтечею майбутнього вчення, що Ісус Христос є посередником між Богом і людиною – справжнім Боголюдиною. Не дивно, що іудаїзм зрікся Філона: ортодоксам не підходили такі запозичені в еллінів ідеї, як ідея про переселення душ, про світ ідей як «царство Боже» тощо. Та невдовзі після смерті Філона з’являється Євангеліє від Іоанна. Воно починалося відомою фразою: «Спочатку було Слово (Логос)...»
- § 1. Попереднє зауваження
- 1. Чи існує проблема «схід — захід»?
- § 2. Початкове визначення східного і західного шляхів буття
- § 3. Можливість ментального взаємовпливу
- 2. Захід як шлях
- § 4. Античне і християнське в західному бутті
- § 5. Західне буття як католицька,
- § 6. Проблема північноамериканської,
- § 7. Ідеї особистості, перетворення природи й
- 3. Східний шлях людського
- § 8. Буддійське світовідношення
- § 9. Основоположні начала
- § 10. Ідея карми та ідея прощення
- § 11. Висновки і перспективи.
- Лекція 2
- § 12. Попереднє зауваження
- § 13. Корені індійської філософії: Веди й Упанішади
- § 14. Індуїзм і його головні ідеї: карма і сансара
- § 16. Буддизм: шлях звільнення від карми
- 2. Давньокитайська філософія: друге народження буддизму
- § 17. Даосизм: шлях знаходження безсмертя
- § 19. Буддизм у Китаї
- § 20. Феномен чань-буддизму: активний вплив на реальність
- § 21. Доля чань-буддизму в Японії: «мистецтво дзен»
- § 22. Висновки і перспективи. Філософія давньої Індії і Китаю як підгрунтя східних вчень про людину
- Лекція 3
- 1. Феномен ранньої античної філософії (рання класика). 2. Класична антична філософія (зріла класика). 3. Філософія епохи еллінізму.
- § 23. Попереднє зауваження
- 1. Феномен ранньої античної філософії (рання класика)
- § 24. Антична міфологія та її вираження в ранній античній філософії
- § 25. Геракліт і Парменід: релятивістська й абсолютистська концепції людини і світу
- 2. Класична антична філософія (зріла класика)
- § 26. Сократ: «пізнай самого себе»
- § 27. Платон: людина як в'язень у Печері
- 3. Філософія епохи еллінізму
- § 29. Феномен еллінізму
- § 30. Основні риси філософії епохи еллінізму та її школи
- § 31. Скептицизм: чи розумний світ?
- § 32. Стоїцизм як мужність жити
- § 35. Висновки і перспективи. Антична філософія як основа європейської філософії
- Лекція 4
- 1. Феномен середньовічної філософії. 2. Біля джерел філософії Середньовіччя. 3. Початок середньовічної філософії: патристика. 4. Завершення середньовічної філософії: схоластика.
- § 36. Попереднє зауваження
- 1. Феномен середньовічної філософії
- § 37. Християнство як світоглядне підгрунтя філософії Середньовіччя1
- § 38. Основні риси філософії Середньовіччя
- § 39. Проблема періодизації і середньовічний спосіб філософування
- 2. Джерела філософії середньовіччя
- § 40. Атмосфера пізньої античності і дух християнства, що зароджується: гностицизм
- 4. Початок середньовічної філософії: патристика
- § 42. Загальна характеристика патристики
- § 43. Визрівання основної проблематики філософії Середньовіччя: «група» Тертулліана і «група» Августина
- § 44. Тертулліан: «Вірую, тому що абсурдно»
- § 45. Августин Блаженний: самопізнання як умова пізнання Бога
- 5. Завершення середньовічної філософії: схоластика
- § 46. Що таке схоластика?
- § 47. Чи існує людина взагалі?
- § 48. Фома Аквінський і його раціональна містика
- § 49. Абеляр і Елоїза: від любові людської до любові божественної
- § 50. Данте: « Що рухає сонце і світила?»
- § 51. Висновки і перспективи. Значення середньовічної філософії для європейської культури
- 1. Поняття класичної і некласичної філософії § 105. Класична і некласична філософія:
- § 108. Вчення Фейєрбаха про смерть і безсмертя людини
- § 110. Матеріалістичне розуміння історії
- § 111. Категорія відчуження людини як начало і таємниця філософії марксизму
- § 112. Метаморфози марксизму:
- 4. Волюнтаризм: повстання проти раціо
- § 113. Загальне поняття волюнтаризму
- § 114. Філософія Артура Шопенгауера:
- 5. Психоаналітична парадигма людського буття § 116. Що таке психоаналіз?
- § 117. Вчення Зигмунда Фрейда:
- § 118. Карл Густав Юнг:
- § 119. Еріх Фромм:
- § 120. Висновки і перспективи. Зміст і тенденції некласичної філософії
- Література до 9-ї лекції
- 1. Українська класична філософія: першість серця.
- 2. Російська класична філософія: людське і боголюдське.
- § 123. Григорій Сковорода:
- § 124. Памфіл Юркевич:
- § 125. Тарас Шевченко:
- § 127. Федір Достоєвський: краса врятує світ
- § 128. Лев Толстой:
- § 129. Володимир Соловйов:
- § 130. Олена Блаватська:
- § 131. «Срібний вік» російської класичної філософії
- § 132. Висновки і перспективи. Слов'янський тип філософування як проблема
- Література до 10-ї лекції
- 1. Філософська антропологія.
- 2. Екзистенціалізм.
- 3. Персоналізм.
- 1. Філософська антропологія § 134. Філософська антропологія XX ст.
- § 135. Макс Шелер:
- § 136. Гельмут Плеснер:
- § 137. Ернст Кассірер:
- § 138. Хосе Ортега-і-Гассет:
- § 140. Мартін Гайдеггер:
- § 141. Феномен атеїстичного екзистенціалізму
- § 142. Жан Поль Сартр:
- § 143. Альбер Камю:
- § 144. Феномен релігійного екзистенціалізму
- § 145. Карл Ясперс:
- § 146. Габріель Марсель:
- 3. Персоналізм § 147. Персоналізм як спосіб буття і філософська течія
- § 148. Микола Бердяєв:
- § 149. Лев Шестов:
- § 150. Емманюель Муньє:
- § 151. Інші мислителі персоналістичної парадигми про межі людини