§ 27. Платон: людина як в'язень у Печері
У Сократа було багато учнів, що заснували цілий ряд філософських напрямів — так звані сократичні школи. Це школа кіників (її представник Діоген Синопський одержав скандальну популярність, він жив у бочці і прославився тим, що на питання Олександра Македонського: «Що я можу зробити для тебе?» — відповів: «Відійди, ти заступаєш мені сонце»), кіренська школа, заснована Аристиппом із Кірени, мегарська школа, яку заснував Евклід із Мегари, і елідоеритрейська школа, заснована Федоном із Еліади. Проте найбільше відомим учнем Сократа став Платон (427—347 рр. до н. е.). У центрі філософії Платона — вчення про ідеї. На думку Платона, буття розділяється на світ безсмертних ідей і світ мінливих, смертних речей. Речі є результатом матеріалізації ідей. По суті, ідея — це загальне поняття якоїсь групи речей, що має власне буття. Річ можна знищити, тоді як ідея не може бути зруйнована ні людиною, ні часом. Так, наприклад, можна зламати будь-який стіл, але ідея столу завжди залишиться. У цьому Платон близький до абсолютизму Парменіда, проте він іде далі, намагаючись з'єднати його концепцію з вченням про становлення. Трагедія людини полягає у тому, вважає Платон, що вона змушена жити у світі речей, у світі мінливого і похмурого буття. Межі людини — це межі світу речей, який у повсякденному житті більшістю трактується як єдино можливий. У діалозі «Держава» Платон приходить до образу людей як в'язнів у Печері, що сидять спиною до світла справжнього буття ідей і не бажають визнати це. Сенс життя людини — в подоланні меж світу речей; необхідно розірвати ланцюги буденності і обернути свій погляд до світу ідей, покинути Печеру. Приведемо фрагмент із діалогу «Держава»: «…Люди немов перебувають у підземному житлі на зразок печери, вздовж якої тягнеться широкий просвіток. З малих років у них на ногах і на шиї окови, так що вони не можуть рушити з місця, і бачать лише те, що прямо перед очима, ніхто з них не може повернути голову через ці окови. Люди звернені спиною до світла вогню, що горить далеко у вишині, а між вогнем і в'язнями проходить верхня дорога, огороджена невисокою стіною немов ширмою, за якою фокусники поміщають своїх помічників, коли поверх ширми показують ляльок. — Це я собі уявляю. — Так уяви ж собі і те, що за цією стіною інші люди несуть різноманітний посуд, тримаючи його так, що його видно поверх стіни; проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю і дерева. При цьому, як водиться, одні з тих, що несуть, розмовляють, інші мовчать. — Дивний ти малюєш образ і дивних в'язнів! — Подібних нам. Насамперед, хіба ти думаєш, що, перебуваючи у такому положенні, в'язні що-небудь бачать, чи своє або чуже, крім тіней предметів, що відкидаються на стіну печери? — Як же їм бачити щось інше, якщо усе своє життя вони змушені тримати голову нерухомо? — Далі. Якби в їхній темниці відлунювалося усе, що б не вимовив будь-який з тих, хто проходить мимо, думаєш, вони приписали б ці звуки чому-небудь іншому, а не минущій тіні? — Клянуся Зевсом, я цього не думаю. — Такі в'язні цілком і повністю приймали б за істину тіні предметів, що проносять повз них. — Це цілком неминуче. — Подивися ж на їхнє звільнення від оков нерозумності і зцілення від нього, інакше кажучи, як би це усе в них відбувалося, якби з ними природним шляхом трапилося щось подібне. Коли з кого-небудь із них знімуть окови, змусять його раптом підвестися, повернути шию, пройтися, глянути нагору — убік світла, йому буде болісно виконувати все це, він не в змозі буде дивитися при яскравому сяйві на ті речі, тінь від яких він бачив раніш. І як ти думаєш, що він скаже, коли йому почнуть говорити, що раніше він бачив дрібниці, а тепер, наблизившись до буття й звернувшись до більш справжнього, міг би мати правильний погляд? — Обміркуй ще й от що: якби така людина знову спустилася в печеру і сіла на те ж саме місце, хіба не були б її очі охоплені темрявою через такий раптовий перехід від яскравого світла? — Звісно. — А якби йому знову довелося змагатися з іншими в'язнями, розбираючи значення бачених тіней? Поки його зір не притупиться і очі не звикнуть — а на це потрібен чималий час, — хіба не здавався б він кумедним? Про нього стали б говорити, що зі свого сходження він повернувся із зіпсованим зором, а отже, не слід навіть намагатися йти вгору...»6 -- Платон. 325. С. 324 Т. 3, ч. 1. М., 1971. Государство // Соч. в 3 т.
Із цього фрагмента видно, що образ Печери у Платона дивовижно схожий на образ сансари в буддизмі, а людина у світі ідей нагадує людину у стані нірвани. Відповідно до вчення Платона, людина — так само, як і в буддизмі, — повинна, не боючись ні відторгнення, ні самотності, зробити над собою моральне зусилля для того, щоб перейти до вищого, проясненого буття. Ця аналогія стає тим більше цікавою, коли додати, що Платон слідом за орфіками і Піфагором приймає ідею перевтілення душ — метемпсихоз. Платон говорить про анамнезис — пригадування попереднього життя і робить його центральним поняттям своєї теорії пізнання. При цьому є істотна відмінність від індуїстської і буддійської концепції перевтілення. Відповідно Платону, до входження у світ втілень душа перебуває безпосередньо у світі ідей. Саме тому самозаглиблення — це необхідна умова розуміння сутності світу. Людина, що пізнала глибини себе, може прийти до розуміння виходу за межі світу речей, у якому вона ув'язнена як у Печері. Таким чином, пізнання і самопізнання є передумовами звільнення і просвітління. І якщо після смерті посередня людина одержує нове втілення, то шляхетний і мудрий іде в царство ідей. Саме піднесення людини до світу вічних ідей наповнює смислом всі інші сторони платонівського вчення про людину — ідею андрогінізму, що виражає злиття чоловічого і жіночого в новій, більш високій якості, ідею співвідношення людського і божественного начал у світі, ідею безсмертя індивідуальності. Тільки прилучення до світу ідей робить людину людиною. Ця ідеалістична спрямованість вчення Платона набула всебічного розвитку в античній і наступній за¬хідній філософії. Платонізм — традиція філософствування в дусі Платона — починається ще при його житті у філософській школі Платона — Академії і продовжується в так званому середньому платонізмі, неоплатонізмі, гностицизмі, герметизмі, пронизує усе Середньовіччя, епоху Відродження і доходить до нашого часу. Проте один з учнів Платона поставив під сумнів його вихідний принцип. Цим учнем був Аристотель. § 28. Аристотель: повернення в'язня в Печеру Свою філософську діяльність Аристотель (384— 322 рр. до н. е.) починає з того, що розмежовується з платонівським вченням про ідеї. Ідеї, згідно з Аристотелем, існують не в потойбічному світі, а є началами матеріального світу. Якщо Платон розглядає матерію як зло і джерело страждання, то для Аристотеля вона є чимось нейтральним, тим, що може прийняти будь-яку форму і органічно вмістити в собі духовне начало. Саме тому для Аристотеля закономірним є виді¬лення рослинної, тваринної і розумної душі. Розумна душа характерна тільки для людини і лише вона зливається після смерті тіла зі світовим розумом. Але у своєму земному житті людина містить у собі і два перших види душі. Звідси зрозуміло, чому Аристотель називає людину розумною твариною. Аристотель пов'язує розумну душу зі спроможністю до логічного мислення і висловлення суджень. «Призначення людини — діяльність душі, узгоджена із судженням... — пише він і додає: — Справа людини — ... життя, а життя — це діяльність душі і вчинки при участі судження, справа ж добропорядної людини — чинити добре і прекрасне в моральному смислі...»7. -- Аристотель. Никомахова этика // Соч. В С. 64. Т. 4. М., 1983. 4 т.
На відміну від Платона, який бачить призначення людини в досягненні потойбічного блага, Аристотель закликає задовольнятися розумно улаштованим повсякденним життям. Лише після смерті людина може злитися із всесвітнім розумом. Але і цей розум іманентний матеріальному світові, і якщо Платон закликає мудрих вирватися за межі Печери повсякденного життя, то Аристотель зупиняє їх, говорячи по те, що царство ідей є тільки в нашій повсякденності. По суті справи, Аристотель був першим теоретичним філософом античності, та й взагалі Заходу. Він намагається осмислювати реальність у поняттях, розробляє закони логіки. Йому чужа образотворчість і міфотворчість Платона. Його трактати — це не діалоги персонажів, що показують множинність шляхів до істини, а монологи, в яких виводиться єдиний шлях одержання істини і знання. Саме тому Аристотель не може прийняти такого платонівського образу, як царство ідей. Цей образ не укладається в «Прокрустово ложе» теоретичного розуму. Аристотель створив свою філософську школу, що одержала назву Лікею (за назвою храму Аполлона Лікейського на околиці Афін), або школи перипатетиків. Проте філософія Аристотеля не обмежується рамками його школи. Вона мала колосальний вплив на всю теоретичну філософію Заходу — від Середньовіччя до наших днів. Аристотель завершує класичну античну філософію. Наступний етап її розвитку визначають як філософію епохи еллінізму.
- § 1. Попереднє зауваження
- 1. Чи існує проблема «схід — захід»?
- § 2. Початкове визначення східного і західного шляхів буття
- § 3. Можливість ментального взаємовпливу
- 2. Захід як шлях
- § 4. Античне і християнське в західному бутті
- § 5. Західне буття як католицька,
- § 6. Проблема північноамериканської,
- § 7. Ідеї особистості, перетворення природи й
- 3. Східний шлях людського
- § 8. Буддійське світовідношення
- § 9. Основоположні начала
- § 10. Ідея карми та ідея прощення
- § 11. Висновки і перспективи.
- Лекція 2
- § 12. Попереднє зауваження
- § 13. Корені індійської філософії: Веди й Упанішади
- § 14. Індуїзм і його головні ідеї: карма і сансара
- § 16. Буддизм: шлях звільнення від карми
- 2. Давньокитайська філософія: друге народження буддизму
- § 17. Даосизм: шлях знаходження безсмертя
- § 19. Буддизм у Китаї
- § 20. Феномен чань-буддизму: активний вплив на реальність
- § 21. Доля чань-буддизму в Японії: «мистецтво дзен»
- § 22. Висновки і перспективи. Філософія давньої Індії і Китаю як підгрунтя східних вчень про людину
- Лекція 3
- 1. Феномен ранньої античної філософії (рання класика). 2. Класична антична філософія (зріла класика). 3. Філософія епохи еллінізму.
- § 23. Попереднє зауваження
- 1. Феномен ранньої античної філософії (рання класика)
- § 24. Антична міфологія та її вираження в ранній античній філософії
- § 25. Геракліт і Парменід: релятивістська й абсолютистська концепції людини і світу
- 2. Класична антична філософія (зріла класика)
- § 26. Сократ: «пізнай самого себе»
- § 27. Платон: людина як в'язень у Печері
- 3. Філософія епохи еллінізму
- § 29. Феномен еллінізму
- § 30. Основні риси філософії епохи еллінізму та її школи
- § 31. Скептицизм: чи розумний світ?
- § 32. Стоїцизм як мужність жити
- § 35. Висновки і перспективи. Антична філософія як основа європейської філософії
- Лекція 4
- 1. Феномен середньовічної філософії. 2. Біля джерел філософії Середньовіччя. 3. Початок середньовічної філософії: патристика. 4. Завершення середньовічної філософії: схоластика.
- § 36. Попереднє зауваження
- 1. Феномен середньовічної філософії
- § 37. Християнство як світоглядне підгрунтя філософії Середньовіччя1
- § 38. Основні риси філософії Середньовіччя
- § 39. Проблема періодизації і середньовічний спосіб філософування
- 2. Джерела філософії середньовіччя
- § 40. Атмосфера пізньої античності і дух християнства, що зароджується: гностицизм
- 4. Початок середньовічної філософії: патристика
- § 42. Загальна характеристика патристики
- § 43. Визрівання основної проблематики філософії Середньовіччя: «група» Тертулліана і «група» Августина
- § 44. Тертулліан: «Вірую, тому що абсурдно»
- § 45. Августин Блаженний: самопізнання як умова пізнання Бога
- 5. Завершення середньовічної філософії: схоластика
- § 46. Що таке схоластика?
- § 47. Чи існує людина взагалі?
- § 48. Фома Аквінський і його раціональна містика
- § 49. Абеляр і Елоїза: від любові людської до любові божественної
- § 50. Данте: « Що рухає сонце і світила?»
- § 51. Висновки і перспективи. Значення середньовічної філософії для європейської культури
- 1. Поняття класичної і некласичної філософії § 105. Класична і некласична філософія:
- § 108. Вчення Фейєрбаха про смерть і безсмертя людини
- § 110. Матеріалістичне розуміння історії
- § 111. Категорія відчуження людини як начало і таємниця філософії марксизму
- § 112. Метаморфози марксизму:
- 4. Волюнтаризм: повстання проти раціо
- § 113. Загальне поняття волюнтаризму
- § 114. Філософія Артура Шопенгауера:
- 5. Психоаналітична парадигма людського буття § 116. Що таке психоаналіз?
- § 117. Вчення Зигмунда Фрейда:
- § 118. Карл Густав Юнг:
- § 119. Еріх Фромм:
- § 120. Висновки і перспективи. Зміст і тенденції некласичної філософії
- Література до 9-ї лекції
- 1. Українська класична філософія: першість серця.
- 2. Російська класична філософія: людське і боголюдське.
- § 123. Григорій Сковорода:
- § 124. Памфіл Юркевич:
- § 125. Тарас Шевченко:
- § 127. Федір Достоєвський: краса врятує світ
- § 128. Лев Толстой:
- § 129. Володимир Соловйов:
- § 130. Олена Блаватська:
- § 131. «Срібний вік» російської класичної філософії
- § 132. Висновки і перспективи. Слов'янський тип філософування як проблема
- Література до 10-ї лекції
- 1. Філософська антропологія.
- 2. Екзистенціалізм.
- 3. Персоналізм.
- 1. Філософська антропологія § 134. Філософська антропологія XX ст.
- § 135. Макс Шелер:
- § 136. Гельмут Плеснер:
- § 137. Ернст Кассірер:
- § 138. Хосе Ортега-і-Гассет:
- § 140. Мартін Гайдеггер:
- § 141. Феномен атеїстичного екзистенціалізму
- § 142. Жан Поль Сартр:
- § 143. Альбер Камю:
- § 144. Феномен релігійного екзистенціалізму
- § 145. Карл Ясперс:
- § 146. Габріель Марсель:
- 3. Персоналізм § 147. Персоналізм як спосіб буття і філософська течія
- § 148. Микола Бердяєв:
- § 149. Лев Шестов:
- § 150. Емманюель Муньє:
- § 151. Інші мислителі персоналістичної парадигми про межі людини