§ 123. Григорій Сковорода:

вчення про три світи

Головна ідея основоположника української класи­чної філософії Григорія Сковороди (1722—1794 рр.) во­дночас складна і проста — це ідея трьох світів, що утворюють реальність. Ось ці три світи:

1. Людина або Мікрокосм.

2. Всесвіт або Макрокосм.

3. Символічний світ або Біблія.

У свою чергу, кожний із трьох світів поділяється на внутрішній і зовнішній. Внутрішнім світом у людини є душа, зовнішнім — тіло. Внутрішнє начало Всесві­ту — це Бог, зовнішнє — видимий світ. І, нарешті, внутрішнє в Біблії — її символічний зміст, зовнішнє ж — зміст буквальний.

Зі сказаного очевидно, що Сковорода є християн­ським мислителем. Але він також не відкидає язични­цьку мудрість, виражену для нього насамперед в анти­чній міфології. Тому Сковорода трактує символічний світ скоріше як гармонійну єдність біблійної й античної міфології.

     Людина в розумінні Григорія Сковороди безсмер­тна. Безсмертя у філософії Сковороди виражається в термінах «дійсне», «істинне». Безсмертя — це атрибут «дійсної Людини», життя якої наповнює сенсом тіле­сну оболонку-тінь.

Філософ пише, що наше тіло є лише примара «дійсної Людини». Ця людина має багато відбитків у житті, що виходять назовні і так само легко ховаються в оригіналі, «наче гілки в зерні своєму». «Дійсна Лю­дина» є присутністю Бога в людському бутті, саме ця присутність, на думку філософа, являє собою її гли­бинну сутність. Тому пізнання свого безсмертя є пі­знання самого Бога.

Далі, безсмертя і Вічність характеризуються Ско­вородою як «внутрішнє» і навіть «безодня». У своїй концепції трьох світів, що складають реальність, Ско­ворода називає зовнішнє в них «тлінним», «видимим», а внутрішнє — «невидимим», «нетлінним», «світлим». Пізнання внутрішньої реальності речей і явищ є духо­вним проривом до Вічності. Внутрішнє людини пере­буває в зовнішньому, але не зводиться до нього, воно здатне пережити його, знайти нову «зовнішність». Більш того, зовнішнє виступає тінню внутрішнього, вона може і зникнути.

Таким чином, філософ проголошує, що душа є ві­льною від тіла людини, а це з необхідністю приводить до розуміння її як безсмертного, вічного утворення, особливої частини Абсолютного у світі.

Найповніше ідея безсмертя виражається у вченні про серце як місце зустрічі зовнішнього і внутрішньо­го, мікрокосму і макрокосму, символічного і реаль­ного. Серце для Сковороди є «чисте зерно, що проро­стало і небеса, і землю», «корінь життя й оселя вогню і любові», «сама дійсна у людині Людина». Це — віч­на цілісність персони, що розриває покрови смертнос­ті і вводить людину в безодню Божественного Буття. Серце — двері у трансцендентний світ, де панує вічне життя і вічна любов.

Серце — це пульсуючий центр, що з'єднує душев­ність і тілесність людини. Серце є безодня, через яку людина зливається з Богом. Лише самозаглиблення у власне серце, розвиток сердечності як душевності дає змогу людині пізнати Бога. Це пізнання Бога в собі і се­бе як Бога. І одночасно, це пізнання Бога як Абсолю­тного Начала. Таке пізнання припускає і потребує ін­дивідуального спілкування людини з Богом, прорив людської свободи і сердечності до Божественної Свободи і Сердечності. Шлях до Бога для Сковороди — це шлях сердечного самопізнання і самотворення.