§ 151. Інші мислителі персоналістичної парадигми про межі людини

У XX ст. до персоналістичної парадигми прийшли й інші мислителі, які розмірковували над межами лю­дини і їх подоланням. Обсяг нашого курсу не дає змоги докладно зупинитися на їхніх позиціях, але зга­дати про них варто.

Мартін Бубер (1878—1965 рр.) говорить про необ­хідність звернення до людини і Бога як до «Ти», а не як до «Воно». Особистісне відношення «Я — Ти» він протиставляє безособово-егоїстичному «Я — Воно». Вихід людини за свої межі — це вихід із замкненого в собі буття людини в безмежну відкритість особистісного спілкування.

П'єр Тейяр де Шарден (1881—1955 рр.) проголошує неминучість еволюціонування людини і людства в на­прямі до Бога, в результаті чого відбувається персоналістичне перетворювання всього буття світу. «Треба дивитися за межі наших душ, а не в зворотному на­прямі, — пише він. — У перспективах ноогенезу час і простір дійсно олюднюються або, швидше, надолюднюються»[56].

Так само, як Бердяєв і Муньє, Шарден показує глибинну відмінність індивідуальності й особистості. Бути особистістю — означає бути здатним не до відстороненості й агресії, а до спілкування і взаємодії. Вихід за межі індивідуальності в особистість — за­вдання кожної людини. «Егоїзм, індивідуальний чи расовий, — говорить Тейяр де Шарден, — надихається образом індивіда, який піднімається вгору відповідно до принципів життя, розвиваючи власний, унікальний і неперевершений зміст... Єдина помилка, що від по­чатку веде його неправильним шляхом, полягає в змі­шуванні індивідуальності й особистості. Прагнучи як­найбільше відокремитись від інших елементів, він ін­дивідуалізується, але, індивідуалізуючись, він падає і хоче затягти світ назад, до множинності, до матерії. Насправді, він зменшується і губиться. Щоб бути пов­ністю самими собою, нам потрібно йти у зворотному напрямі — в напрямі конвергенції з усім іншим, до іншого. Вершина нас самих, вінець нашої оригіналь­ності — не наша індивідуальність, а наша особис­тість...»[57].

Віктор Франкл (н. 1905) так само, як і Ясперс, по­чинає з психології і психіатрії, але потім переходить до філософської творчості. Франкл говорить про «ек­зистенціальний вакуум» сучасної людини, який можна здолати лише на шляху віднайдення сенсу існування. Саме тому Франкл ставить проблему логотерапії — лі­кування сенсом.

Набуваючи сенсу існування, людина виходить за свої межі і особистісно розкривається світу. Вона стає зовсім іншою. Не випадково Франкл для позначення особистісного перевороту в людині використовує таке поняття, як самотрансценденція.

§ 152. Висновки і перспективи.

Проблема протистояння і комунікації

різних парадигм філософії людини в XX ст.

Феномен постмодернізму

1. У XX ст. співіснують три фундаментальні пара­дигми філософії людини і її меж: філософська антро­пологія, екзистенціалізм і персоналізм. Їхня специфі­ка — в розумінні відношення людського буття до трансценденції.

2. Характерною рисою філософської антропології є визначення людського буття через його протистав­лення тваринному буттю.

Людина є трансценденція навіть у своєму повсякден­ному бутті — вже хоча б тому, що вона вийшла за межі світу тварин.

3. Екзистенціалізм є атеїстичний і релігійний. Їх об'єднує один лейтмотив — опис граничного буття людини як реальності, що піднімається над повсяк­денним буттям. Розділяє — розуміння відношення ек­зистенції і трансценденції. Для атеїстичного екзистен­ціалізму екзистенція і трансценденція — синоніми. Релігійний екзистенціалізм розділяє їх як людське і божественне буття.

4. У персоналізмі відбувається спроба розв'язати суперечності атеїстичного і релігійного екзистенціалі­зму. Трансценденція трактується і як Божественне буття, і як буття людини — само-трансценденція (антропо-трансценденція). На відміну від релігійного екзи­стенціалізму, в персоналізмі немає онтологічної прір­ви між людиною і Богом; на відміну від атеїстичного екзистенціалізму, персоналізм не стверджує, що трансценденція дана людині самим фактом виходу з повсякденності в граничне буття. Трансценденція є результат особистісного розвитку, що виходить із граничного буття в буття мета-граничне. Базуючись на традиціях персоналізму, варто розрізняти поняття екзистенціювання і трансцендування як такі, що означають різні процеси людського буття — ті, що виводять у граничне буття, і ті, що виводять у метаграничне буття.

5. Цілісна філософія людини не може бути зведена до якоїсь однієї парадигми. Тому неминуче виникає проблема комунікації різних парадигм філософії люди­ни, в діалозі між якими і відкривається більш повна істина, ніж та, що належить кожній із них окремо.

Наприкінці XX ст. у філософії і культурі Заходу розвивається парадигма, що вважає комунікацію різ­них точок зору своїм головним принципом. В одному із варіантів свого розвитку ця парадигма дістала назву  постмодернізму. Вона пов'язана з іменами таких мис­лителів, як Жан-Франсуа Ліотар, Жак Дерріда, Поль Фейєрабенд, Жак Бодрийар, Ричард Рорті, Рудольф Гаше та ін. «Постмодерністське мислення — це мислення, ініціаторам якого занадто тісно в рамках вели­кої філософської традиції Декарта — Локка — Канта — Гегеля — Маркса, яка позначається сьогодні фразео­логізмом «філософський модерн». Епітет «постмодерністський» підкреслює прагнення вийти за межі цієї грандіозної традиції, здолати, викорінити,... трансцендувати її...»[58].

Для постмодерністів філософія «модерну» є моно­логічна філософія. В ній кожне вчення вважає себе єдино правильним і принципово завершеним. Пост-модерністи протиставляють їй діа-логічиу і полі-діалогічну філософію і культуру. Проголошується абсо­лютна цінність комунікації і плюралізму, значимість локального на противагу тотальному, абсолютному, непорушно-авторитетному. Ці положення постмодер­нізму є дуже цінними на порозі ІІІ тисячоліття, врахо­вуючи розмаїття концепцій людини в XX ст.

Для постмодернізму характерна всеосяжна іронія до культурної спадщини минулого — особливо до пре­тензій філософів модерну створити універсальні й аб­солютні системи світу і людини. Культ іронії в пост­модернізмі викликає аналогії з іронією романтиків, що виникла в європейському світі 200 років тому. Але в постмодернізмі, на відміну від романтизму, іронія не має меж, за нею не стоїть утвердження чогось над-іронічного — абсолютного і сакрального. Тому постмодерністська іронія часто призводить до філософії аб­сурду.

Фундаментальним настроєм постмодернізму є іро­нія локального над універсальним. При цьому в постмодерністській іронії над усім, що претендує на універ­сальність і абсолютність, часом народжується агресія локального до універсального, що суперечить висхідній настанові постмодернізму на діалог будь-яких світогля­дних течій...

У світлі всього сказаного в цій лекції можна при­пустити, що розв'язання суперечності локального й універсального можливе в руслі розвитку традиції пер­соналізму, де особистість розглядається і як локальне, і як універсальне начало. (В даному річищі розвивається сучасна українська філософія людини, особливо ті її напрями, що дістали назву «екзистенційна антропо­логія» та «метаантропологія»)^*. Але персоналізм все-таки не має виключного права на абсолютну істину філософії людини і повинен прийняти плідну ідею постмодернізму про необхідність всеосяжного діалогу різноманітних світорозумінь[59].

--

^* Див. словник у кінці книги.

З позицій персоналізму можна лише додати, що висхідною і завершальною цінністю цього діалогу має бути особистість. Особистість, що перемагає тероризм, як крайній прояв індивідуалізму і тоталітаризм, як су­мний кінець універсалізму.

ЛІТЕРАТУРА ДО 11-Ї ЛЕКЦІЇ

     Бердяев Н. О назначении человека. — М., 1993.

     Бердяев Н. Самопознание. — М., 1991.

     Бердяев Н.Философия свободного духа. — М., 1994.

     Бичко І. В. Пізнання і свобода: спроба екзистенційного аналізу // Творче, практичне і критичне мислення. – Житомир, 1997.

     Быстрицкий Е. К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. — К., 1991.

     Бубер М. Я и Ты // Два образа веры. — М., 1995.

     Бубер М. Проблема человека // Там же. — М., 1995.

     Вальверде К. Философская антропология. М., 2000.

     Головко Б. А. Філософська антропологія. — К., 1997.

     Горак Г. І. Смисл життя, безсмертя буття і доля людини // Філософсько-антропологічні читання’96. — 1996. — Вип. 2.

     Долгов К. М. От Кьеркегора до Камю. — М., 1991.

     Загороднюк В. П. Целеполагание и идеалы. — К., 1991.

      Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // Сумерки богов. — М., 1989.

     Кассирер Э. Опыт о человеке: введение в философию человеческой культуры // Проблема человека в западной философии. — М., 1988.

     Крилова С. Безсмертя особистості: ілюзія чи реальність? — К., 1999.

     Лиотар Ж.-Ф. Ситуация постмодерна // Философская и социологическая мысль. — 1995. — № 5-6.

     Лукьянец В. Постмодернистское мышление — мышление ХХІ века? Totallogy. Постнеклассические исследования. — К., 1995.

     Лях В. Е. Екзистенційна свобода: вибір та відповідальність (філософська концепція Ж. П. Сартра) // Філософська та соціологічна думка. 1995. - № 5-6.

     Малахов В. А. Культура и человеческая целостность. — К., 1984.

     Марсель Г. К трагической мудрости и за ее пределы // Проблема человека в западной философии. — М., 1992.

     Мунье Э. Персонализм. — М. 1992.

     Плеснер Г. Ступени органического и человек // Проблема человека в западной философии. — М, 1988.

     Попович М. В. Раціональність і виміри людського буття. — К., 1997.

     Сартр Ж. П. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм // Проблема человека в западной философии. — М., 1988.

     Сартр Ж. П. Экзистенциализм — это гуманизм // Сумерки богов. — М., 1989.

     Ортега-и-Гассет Х. Новые симптомы // Проблема человека в западной философии. — М., 1988.

     Табачковский В. Г. Людина—– Екзистенція — Історія. — К., 1996.

     Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — М., 1987.

     Франкл В. Человек в поисках смысла. — М., 1990.

     Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Время и бытие. — М., 1993.

     Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Там же.

     Хайдеггер М. Бытие и время. — М., 1997.

     Хамітов Н. Самотність у людському бутті. Досвід метаантропології. — К., 2000.

     Хамитов Н. Философия человека: от метафизики к метаантропоплогии. – К., – М., 2002.

     ХамитовН., Крылова С. Философский словарь: человек и мир. – К., КНТ, - 2006.

     ХамитовН., Крылова С. Этика: путь к  красоте отношений. – К., КНТ, - 2006.

     ХамитовН., Крылова С., Минева С. Этика и эстетика: словарь ключевых терминов. – К., КНТ, - 2006.

     ХамитовН. Философия: бытие, человек, мир. – К., КНТ, - 2006.

         Философський энциклопедичний словник. – К., 2002.

     Шелер М. Положение человека в Космосе // Проблема человека в западной философии. — М., 1988.

     Шестов Л. Апофеоз беспочвенности. — Л., 1991.

     Шестов Л. Киргегард и экзистенциальная философия. — М., 1992.

     Шинкарук В. І. Віра, надія, любов // Віче. — 1994. — №4.

     Ясперс К. Философская вера // Смысл и назначение истории. — М., 1991.

[1] Можна констатувати, наприклад, зв`язки філософії Шелера з персоналізмом.

[2] Шелер М. Положение человека в Космосе // Проблема человека в западной философии. – М., 1988. – С. 31.

[3] Там же. – С. 53.

[4] Плеснер Г. Ступени органического и человек // Проблема человека в западной философии. – М., 1988. – С. 122– 123.

[5] Там же. – С. 126.

[6] Кассирер Э. Опыт о человеке: введение в философию человеческой культуры // Проблема человека в западной философии. – М., 1988. – С. 28–29.

[7] Там же. – С. 30.

[8] Ортега-и-Гассет Х. Новые симптомы // Проблема человека в западной философии. – М., 1988. – С. 205.

[9] Там же. – С. 204.

[10] Там же. – С. 204–205.

[11] Там же.

[12] Цит. за: Шестов Л. Киргегард и экзистенциальная философия. – М., 1992.

[13] Хайдеггер М. Тезис Канта о бытии // Время и бытие. – М., 1993. – С. 361.

[14] Німецьке слово «Dasein» перекладається також як «існування», «присутність».

[15] Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Там же. – С. 24.

[16] Там же. – С. 26.

[17] Там же. – С. 24.

[18] Сартр Ж. П. Первичное отношение к другому: любовь, язык, мазохизм // Проблема человека в западной философии. – М., 1988. – С. 207.

[19] Там же. – С. 209.

[20] Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // Сумерки богов. – М., 1989. – С. 292.

[21] Там же. – С. 306.

[22] Там же. – С. 260.

[23] Там же. – С. 226.

[24] Там же. – С. 250.

[25] Там же. – С. 260.

[26] Про суперечливість цієї точки зору вже йшлося. Проти зарахування себе до атеїстичних екзистенціалістів виступав і сам Гайдеггер – у відомому «Листі про гуманізм».

[27] Сартр Ж. П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М., 1989. – С. 321.

[28] Jaspers K. Philosophie. – Berlin, 1973. – Bd. 2. – S. 222.

[29] Ibid.

[30] Марсель Г. К трагической мудрости и за её пределы // Проблема человека в западной философии. – М., 1988. – С. 411.

[31] Там же. – С. 407.

[32] Там же.

[33] Там же. – С. 414.

[34] Там же. – С. 416.

[35] Там же. – С. 416–417.

[36] Там же. – С. 419.

[37] Бердяев Н. Самопознание. – М.: Книга, 1991. – С. 9.

[38] Там же. – С. 24.

[39] Там же. – С. 211.

[40] Там же. – С. 210.

[41] Там же. – С. 211.

[42] Бердяев Н. О назначении человека. – М., 1993. – С. 118.

[43] Бердяев Н. Самопознание. – М., 1991. – С. 46.

[44] Там же. – С. 47.

[45] Там же. – С. 44.

[46] Бердяев Н. Философия свободного духа. – М., 1994. – С. 93.

[47] Шестов Л. Киргегард и экзистенциальная философия. – М., 1992. – С. 25.

[48] Там же. – С. 31.

[49] Там же. – С. 24–25.

[50] Мунье Э. Персонализм. – М., 1992. – С. 10.

[51] Там же. – С. 13.

[52] Там же. – С. 14.

[53] Там же.

[54] Там же. – С. 34.

[55] Там же. – С. 35.

[56] Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987. – С. 205.

[57] Там же. – С. 207.

[58] Лукьянец В. Постмодернистское мышление – мышление ХХІ века? / Totallogy. Постнеклассические исследования. – К., 1995. – С. 239.

[59] У цьому полягає глибинний сенс і межі філософії постмодернізму. Вона не створює окремого вчення про людину, яке можна порівняти з філософською антропологією, екзистенціалізмом, персоналізмом. Постмодернізм пропонує філософії людини не новий зміст, а нову форму взаємодії: вільну комунікацію її парадигм, у процесі якої вони мають збагатитися і взаємно актуалізуватися.