5.2 Проблема утворення теоретичної моделі історичного процесу

В онтологічній проблематиці філософії одне з головних місць займає питання розчленування і послідовності основних історичних епох. Філософський ірраціоналізм, який виник у середині ХІХ ст., протиставив концепції єдності світової історії, яка спиралась на християнський провіденціалізм, біологічну модель історичного процесу, згідно якій єдність людства – це фікція, а фактично ми маємо справу з різноманітністю специфічних видів культури, які нагадують багатство форм органічного світу. Основні висновки традиційної філософії історії гегелевськогр типу, який бачив сенс історії в поступовому сходженні до свободи, були заперечені французьким соціологом і письменником Ж..А.Гобіно (1816-1882) у творі з характерною назвою “Досвід про нерівність людських рас”. Згідно Гобіно фактором цивілізації є “чистота раси”, яку, проте, не вдається зберегти надовго. Цим пояснюється недовговічність розквіту осередків цивілізації. "Етнічні суміші" руйнують єдність стилю життя і призводять у кінцевому рахунку до "виродження людини", а разом з ним – і до занепаду усієї соціальної структури. Гобіно нараховує 16 цивілізацій в історії людства, у народженні кожної з яких вирішальну роль він відводить білій расі, як принципово відмінній від чорної і жовтої. Хоча відвертий біологізм Гобіно, не здобув широкої підтримки в XX ст., сама ідея плюралістичної моделі історичного розвитку привертала все більшу увагу. Найбільш послідовно цю ідею захищав німецький філософ і історик О.Шпенглер (1880-1936 рр.). У Шпенглера історія предстає як ряд замкнутих унікальних та неповторних "культурних організмів", розвиток яких подібний біологічному циклу живого організму від народження до смерті. Таких культур, по Шпенглеру, вісім – єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, "аполонська" (греко – римська), "магічна" (візантійсько-арабська), "фаустовська" (західно-європейська) і культура Майї. Кожна культура, виникаючи з розгортання відповідної душі (прафеномена), в процесі розвитку поступається місцем цивілізації, де рух замінюється на спокій, творчість – на безпліддя, органічні взаємозв'язки вироджуються в чисто механічні і т.п. У своїх теоретичних побудовах Шпенглер з великою переконаністю вказав на дійсний недолік традиційного філософсько-історичного схематизму – на неправомірне узагальнення, яке перетворює історичний шлях Європи в універсальну схему соціокультурної динаміки людства. Разом з тим навряд чи можна погодитись з його запереченнями відносно наявності об'єктивних зв'язків історичного буття людства. Цей недолік шпенглеровської концепції намагався подолати англійський історик, соціолог і філософ Д.Д.Тойнбі (1889-1975рр.). Тойнбі відстоює своєрідність історичного життя, визнає природно-історичний характер суспільного розвитку, який у нього є сукупністю одиниць соціальної організації – "цивілізацією". В історичному існуванні цивілізації Тойнбі виділяє фази виникнення, зростання, надлому, занепаду і розпаду. Але не всі цивілізації проходять увесь шлях від початку до кінця, деякі з них гинуть не розквітнув, деякі зупиняються у розвитку і знаходяться у монотонному прозябанні. Оцінюючи сучасний стан "цивілізації західного християнства", Тойнбі робить висновок про існування в ній симптомів кризи. Але, на його думку, існує надія проминути сумний кінець або віддалити його. Порятунок може прийти від "єднання духом" шляхом залучення до всесвітньої релігії на основі об'єднання існуючих світових проповідницьких культур. З його точки зору утворення світових релігій – це кінцевий продукт історичного розвитку, який втілює культурну спадкоємність і духовну єдність у протилежність замкнутості деяких цивілізацій. Таким чином, Тойнбі у кінцевих висновках свого досліду відновлює, хоча і в зміненій формі, ідею єдності світової історії. Разом з тим слід відмітити, що його проект релігійного екуменізму не бере до уваги історичну властивість кожної життєздатної і процвітаючої релігії відкидаючи інакомислячих і інаковіруючих. Інтегруюча функція релігії дуже відносна, бо припускає консолідацію своїх адептів за рахунок гранично негативної оцінки "чужих".

З концепцією кругооберту локальних цивілізацій Тойнбі перегукується теорія соціокультурних систем російсько-американського філософа П.А.Сорокіна (1889 -1988 рр.). Історичний процес, за Сорокіним, є циклічна флуктуація (коливання, випадкові відхилення) типів культур, в яких відображається повторюваність у ідеологічних духовних відносинах, до яких, у свою чергу, Сорокін зводить повторюваність і правильність у історичному процесі.

Кожна культура як специфічний тип історичної цілісності має в основі кілька головних філософських посилок (уявлення про природу реальності, про природу основних потреб людини, ступені і методу їх задоволення). У відповідності до їх характеру Сорокін виводить три основних типа культури або три типа світосприйняття: "чуттєвий", у якому переважає чуттєве сприйняття, "ідеаціональній", в якому переважають елементи раціонального мислення, та "ідеалістичний", в якому переважає інтуїтивний тип пізнання. Таким чином, система уявлень, цінностей або "істин" виступає як основна детермінанта соціокультурної динаміки.

Ряд західних філософів і соціологів (Д.Белл, З.Бзежинський, А.Тоффлер, Г.Кан та ін.) стоять у розумінні історичного процесу на технократичних позиціях, тобто розглядають усю історію людства як результат технічного прогресу. Сприймаючи історію на рівні великих відрізків часу як реакцію "культури" на "техніку", вони виділяють у всесвітній історії три етапи: доіндустріальний (аграрний), на якому переважає сільське господарство; індустріальний, на якому переважає промисловість, і постіндустріальний або технотронний, де головну роль здобуває наука і освіта.

На погляд американського соціолога А.Тоффлера вплив техніки на історичний процес має хвилеобразний характер. До- і постіндустріальні хвилі у розвитку техніки та її впливу на суспільство зображуються Тоффлером як такі, що симетрично розбігаються: якщо перша, аграрна "хвиля", яка йшла протягом 10 тисяч років, вихлюпнула індустриально – заводський, масовий тип культури і суспільства, то "третя хвиля" відносить людство від нього у безкрайність технологічної творчості індивідів. Однак центр цієї картини "трьох хвиль" у розвитку технічних цивілізацій утворює саме заводське виробництво – силова техніка "другої хвилі", проекція сенсорно-моторної діяльності людини; вона підкреслює відсутність подібної техносфери до промислової революції і відмінність нових технологій кінця XX ст. від техніки індустріалізму, економічні системи і соціальні інститути якого починає накривати "третя хвиля".

Оригінальний підхід до історичного процесу міститься у роботах німецького філософа К.Ясперса (1883 – 1969 рр.). В історії Ясперс виділяє чотири "зрізи": поява мов, винахід знарядь праці, початок використання вогню, виникнення високих культур у Єгипті, Месопотамії, Індії і пізніше – у Китаї в 3-5 тис. до н.е. – це перший "зріз".

Духовне основоположення людства, яке здійснилося в VIII – II ст. до н.е. одночасно і незалежно у Китаї, Індії, Персії, Палестині, Греції, підготовлене у Європі з кінця середньовіччя народження науково-технічної ери, яка духовно оформлюється у XVIII ст., набуває всеохоплюючий характер з кінця XIХ ст. і здобуває надзвичайно швидкий розвиток у XX ст. – це другий "зріз". Третій "зріз" є, за Ясперсом, своєрідність світового часу, на якому з'являється сучасна нам людина зі своїми уявленнями про властиві їй можливості і межі пізнання себе як самості, з тими уявленнями про відповідальність, які існують у наші дні. На цьому етапі здійснюється становлення історії людства як світової історії, в той час як до "осьового часу" мали місце лише локальні історії.

Ясперс говорить про те, що імовірно, саме скрізь світову історію людство просувається до нового "осьового часу", здатного породити основу автентичної людської історії, єдність людства, такого гуртожитку людей, при якому їх взаємовідношення будуть будуватися на гідних людині принципах і початках (четвертий "зріз").