24. Сутність суперечки про природу універсалій (номіналізм та реалізм), яка має місце в схоластичній філософії

Через всю історію філософії Середньовіччя червоною ниткою проходить суперечка номіналістів з реалістами. Зовнішній привід до суперечки: популярний у середні віки коментатор (III ст.) Порфирій поставив у своєму «Isagoge» запитання: по-перше — існують роди і види (genera et species) самостійно чи існують тільки в думках, по-друге — якщо існують, то це тіла чи безтілесні речі, по-третє — вони мають окреме буття чи існують у чуттєвих предметах і поряд з ними? Загальне (рід і вид) позначалося тоді терміном universale. В основному питання полягало в тому, чи є універсали чимось реальним (realia), тобто, як тоді висловлювалися, речами, що існують поза Розумом людини, чи вони — лише слова. Останній термін у XII ст. звичайно замінювався словом «пошеп» («ім'я»). Звідси назва двох ворогуючих течій: реалісти («universalia sunt res») і номіналісти («universalia sunt nomina»). Реалізм і номіналізм можна теж поділити на ряд типів і відтінків. Крайній реалізм — «загальне реально до речей», або по пунктах Порфирія: — універсалії реальні, існуючі поза людським розумом; мають духовну природу; трансцендентні чуттєвому світу і передують окремим речам. Помірний реалізм — по-перше — універсали реальні; по-друге — універсали збігаються, по суті справи, з «формами» і, як такі, по-третє — іманентні речам чуттєвого світу. Номіналізм на противагу реалізму стверджував, що «універсали суть імена (назви) після речей». Реальні тільки окремі, одиничні індивідуальні речі. Універсали не існують «ні на небі, ні на землі», ні в божественній свідомості, ні в чуттєвому світі, позбавлені об'єктивної значущості за межами людської думки і мови. Коли так, то відпадають і два інших запитання Порфирія. Концептуалізм — найбільш помірний вид номіналізму, що допускав існування загального, але лише в людських поняттях, що фіксують подібні риси в речах. Проблема номіналізму — реалізму має три аспекти: онтологічний — охоплює питання про самостійне існування ідей, духовної суті, тілесних речей тощо; гносеологічний — займається проблемою природи, творення і значущості понять; логічний — вирішує питання про взаємодію загального і окремого.

25. В чому полягає сутність гуманістичного напрямку у філософії Відродження?

25. Сутність гуманістичного напрямку у філософії Відродження. ХІV - ХV ст

У центрі гуманістичних сентенцій стояла людина й пов'язані з нею проблеми природи, історії та мови. Саме поняття "гуманізм" походить від назви духовної течії "studia gumanitatis" ("вивчення людської природи"), що була орієнтована на античне розуміння людини. При цьому гуманістичний контекст вивчення людини мав прагматичну мету - виховати нову людину з новими якостями, високим рівнем духовних та естетичних цінностей, багатогранністю проявів особистої культури. Рівень освіченості людини був показником її морального самовдосконалення.

Гуманізм є, по-перше, типова для Ренесансу вільно мисляча свідомість і повною мірою світський індивідуалізм". "По-друге, це не просто світське вільнодумство, а суспільно-політична, громадянська, педагогічна, побутова, моральна і інші практичні сторони цього вільнодумства". По-третє, “це практична спрямованість Ренесансу, що нарівні з неоплатонічною теорією досить владно і з великим темпераментом говорила спеціально про людську мораль, про прогресуючу громадськість і про різні наукові, художні і педагогічні тенденції, про самосвідому людську особистість".

Таким чином, головною рисою гуманізму є його практична спрямованість. Звідси аж ніяк не слідує, що гуманісти не будують теорій або не намагаються них будувати. Це значить, що теорія для них не самоціль. На відміну від середньовічної схоластики, у якій бездоганність теоретичної побудови була важлива сама по собі, у гуманізмі теорія повинна прямо і безпосередньо служити практично-життєвим інтересам.

Як справжнього зачинателя гуманістичного руху вважають звичайно Колюччо Салютаті (1331 - 1404). Слідом за Салютаті звичайно характеризуються ще інші діячі гуманізму, що поступово поглиблювали ідею про самостійність, силу і могутність людини, залишаючись, утім, далеко за межами якої-небудь антицерковності або антирелігійності. Назвемо Ніколо Ніколі (1365 - 1437), Леонардо Бруні (1374 - 1444), Поджо Браччоліні (1380 - 1459), Джаноццо Манетті (1396 - 1459). Останній у своєму трактаті "Про достоїнство і пишноту людини " (1452) дає те, що, мабуть, можна назвати дійсною гуманістичною естетикою, оскільки тут прославляється людська особистість, і вона розглядається як осередок космічної краси, ідеальний зразок гармонії усього світу.

У науці досить часто називають гуманістами навіть таких корінних неоплатоніків, як Микола Кузанський, Марсіліо Фічіно або Джордано Бруно, що абсолютно правильно. Тільки при цьому потрібно розуміти і вміти аналізувати ту обставину, що сам ренесансний неоплатонізм, навіть без спеціальних суспільно-особистих теорій, не міг не ставати гуманізмом. Між неоплатонізмом і гуманізмом в епоху Ренесансу не тільки існувала єдність, але, можна сказати, навіть і тотожність. Щоб бути гуманізмом, ренесансному неоплатонізмові не треба було мати спеціально які-небудь підкреслено прогресивні суспільно-особисті і взагалі практичні вчення. І щоб бути неоплатонізмом чи по крайній мірі бути близьким до нього вченням, гуманізму не потрібно було спеціально базуватися на тих чи інших античних або середньовічних різновидностях неоплатонізму.

26. В чому полягає сутність натурфілософії Відродження?