40. Етапи розвитку позитивізму

З кінця XIX ст. впливовим став позитивістський напрям з його установкою на точне знання.У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів. Перша його форма виникла ще в 30-40-х роках XIX ст. її засновниками були О. Конт, який і запровадив термін "позитивізм", а також Г.Спенсер, Дж.Ст.Мілль та інші. Базою для цього напряму були успіхи емпіричних наук, які грунтувалися на даних досвіду, спостережень та експериментів. У світоглядному плані позитивізм був негативною реакцією на натурфілософські вчення.

Друга історична форма позитивізму — це махізм,який набув певного поширення в кінці XIX — на початку XX століть. Його засновниками були австрійський фізик і філософ Е.Мах та швейцарський філософ Р.Авенаріус .

Ця форма позитивізму склалася тоді, коли новітня революція в природознавстві виявила обмеженість ряду понять і принципів "класичної" фізики, неспроможність метафізичного матеріалізму дати філософське тлумачення нових для науки явищ і обгрунтувати нову, нетрадиційну фізичну картину світу. На перший план у махізмі були поставлені проблеми теорії пізнання.

Одне з центральних понять махізму — "досвід", який, за Махом, є сукупність вихідних чуттєвих даних.

Початок третьої форми позитивізму (неопозитивізму) був покладений діяльністю групи вчених —логіків, математиків, соціологів, філософів, які в 1922 р. створили так званий "Віденський гурток". До нього ввійшли М.Шлік, Р.Карнап, О.Нейтрат. Після вбивства Шліка і захоплення Австрії гітлерівцями Віденський гурток розпався, а його учасники емігрували. З того часу неопозитивізм розроблявся, головним чином, в англомовних країнах, де помітною була давня емпіристична і номіналістична традиції. Прихильниками різних проявів неопозитивізму були Б.Рассел, К.Поппер, Г.Рейхенбах, представники так званої львівсько-варшавської школи А.Тарський, Я.Лукасевич, К.Айдукевич та інші.

41. В чому полягає сутність таких складових вчень “філософії життя“ як: філософія волі до влади Ф. Ніцше; академічна школа філософії життя В.Дільтея, Г.Зіммеля і О.Шпенглера; школа творчої еволюції А.Бергсона?

41. Сутність таких складових вчень “філософії життя“ як: філософія волі до влади Ф. Ніцше; академічна школа філософії життя В.Дільтея, Г.Зіммеля і О.Шпенглера; школа творчої еволюції А.Бергсона

“ Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці 19 ст. головним чином у Німеччнині та Франції.

Вона зверталась до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Філософія життя була спробою перебороти  обмеженність матеріалізму з ідеалістичних позицій. Основа життя , за концепцією Ніцше, -  це воля. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди.Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;2) існує природна нерівність людей 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів)

Ніцше назвав себе філософом неприємних істин ( осн. твір – “Так говорив Заратустра”)

Академічна філософія життя. Вільгельм Дильтей і Георг Зиммель

Вільгельм Дильтей і Георг Зиммель визначають життя як факти волі, спонукань, почуттів і переживань. З цієї точки зору, дійсність - це те, що міститься в досвіді самого життя. Отже, дійсність - це чисте переживання, поза яким дійсності не існує. Дильтей говорить про необхідність віри в реальність зовнішнього світу, засновану на вольовому, "практичному" відношенні людини до світу. Г. Зиммель також бачить в "житті" центр, від якого з одного боку йде шлях до душі, до "Я", а з іншої - до ідеї, Космосу, абсолюту. Проте, визначальні характеристики життя - це переживання, "життєвий досвід".

""Життєвий досвід" і виступає об'єктом пізнання, він не зводимо до розуму. Він ірраціональний. Життя - це потік, зміна, творчість. Тому представники цієї школи заперечують можливість знання як віддзеркалення закономірного, загального. Життя не може бути осягнуте тільки через індивідуальне; методом "наук про дух" виступає безпосередньо переживання історичних подій. У їх системах "Науки про дух" набувають форми герменевтики - мистецтва тлумачення, мистецтва "розуміння" письмових текстів, "зафіксованих життєвих одкровень". По Дильтею, історик повинен не просто відтворити істинну картину подій, але і "пережити" її наново, "представити і відтворити в її життєвості", "ужитися" і "співпереживати". Дильтей у своїх роботах спирався передусім на історію і психологію (описову, розуміючу, а не пояснювальну, природничонаукову).

"Творча еволюція" Анри Бергсона. На відміну від інших представників "філософії життя" Бергсон у своїх роботах спирався на природознавство. На основі концепції "життя" він прагнув побудувати картину світу, яка по-новому б пояснила еволюцію природи і розвиток людини, обгрунтувала б їх єдність. Центральне поняття філософського вчення А. Бергсона - життєвий порив. З точки зору Бергсона, життя - це безперервне творче становлення. Матерія - відсталий початок буття, хоча і чинить опір, але все таки підкоряється життю. Завдяки цьому, еволюція світу природи стає творчою еволюцією. В результаті, світ в зображенні Бергсона, з'являється як єдиний, безперервно і що безповоротно розвивається, спонтанний і непередбачуваний. Народжуючи усі нові і нові форми, він знаходиться в стані безперервного становлення. Бергсон вважав, що людина досить успішно пристосувалася до світу матерії за допомогою інтелекту. Інтелект, по Бергсону - це розумне і розсудливе пізнання, що досягло вищих форм в методах фізико-математичних наук. Інтелект розкладає цілісність світу на тіла, тіла на елементи і так далі, а потім конструює з них штучні єдині картини світу. Бергсон не заперечує пізнавальних можливостей інтелекту, проте інтелект зовсім не створений для того, щоб осмислити еволюцію, у власному значенні цього слова, тобто безперервність зміни.

42. Що означає категорія “екзистенціалізм”?