5.4 Проблема пізнання історичного процесу

На гносеологічні проблеми історичного знання вперше звернув увагу німецький історик культури і філософ В.Дільтей (1833 – 1911 рр.). На його думку, "історизм" XIX ст. вилучив з історичної сфери "герменевтичний вимір": історію стали вивчати, замість того, щоб розуміти. До текстів минулого почали підходити "лише історично", тобто розглядати їх виключно як продукт певних соціально-культурних обставин, нібито вони не мали ніякого відношення до нас. У прагненні подолати обмеженість позитивістські орієнтованої історичної науки Дільтей запропонував психологічний підхід до осмислення феноменів минулого: їх треба не просто пояснювати, виходячи з певного уявлення про зв'язок загального та часткового, але й розуміти, відтворюючи як унікальне породження індивідуальності.

Пізніше, при вирішенні питання про те, як можливе історичне пізнання, з'ясувалося чотири головних напрямку.

Перший з них ("мета-історичний аналіз") взагалі утримується від вирішення гносеологічного питання про співвідношення історичного знання і історичної реальності, обмежуючись з'ясуванням структури історичних текстів, тобто об'єктивізацією історичного знання в "оповіданні", "розповіді". Сам текст є "альфою" аналізу. Проблема відношення до реальності існує лише у виді "семантичного аспекту" тексту, лише як певний смисловий шар останнього. З цих позицій, як певний літературний жанр, історичне оповідання стає осмисленим завдяки "внесенню фабули", яке структурує із середини хаотичний матеріал подій. На відміну від справжнього художника-романіста Історик, починаючи своє оповідання, вже знає кінець, і зв'язок між тим і іншим утворює стрижень, завдяки якому проста хронологічна послідовність подій наповнюється сенсом, здобуваючи складну "морфологію".

Другий напрямок виходить з гегелівського принципу тотожності буття та мислення. Найбільш послідовно цей принцип при вирішенні проблеми пізнання історичного процесу відтворюється англійським філософом і істориком Р.Дж.Коллінгвудом (1889 – 1943 рр.). Успіхи археології, на погляд Коллінгвуда, звільнили вчених від "полона" письмових джерел. Вперше історик отримав можливість самостійно ставити і вирішувати проблеми за допомогою систематичного мислення, перевіряючого свої висновки фактичними даними і абсолютно незалежного від відомостей "авторитетів". За Коллінгвудом, єдиними авторитетами історика, як і всякого іншого вченого, є з тих пір логіка і фактична підтвердженість теоретичних висновків. Зближаючи історію з природознавчими науками в логіко-методологічному відношенні, Коллінгвуд відстоює її гносеологічну автономію як особливу діяльність дух, основану на апріорному уявленні. Він відкидає соціологічні узагальнення, які використовують історичний матеріал, бо вважає це "натуралізмом". Пізнання історичного минулого гарантується, за Коллінгвудом тільки остільки, оскільки уся історія є історією думки. З цієї тези витікає так званий "методологічний індивідуалізм" Коллінгвуда, тобто намагання пояснити історичні події виключно на основі доцільної активності людей.

Третій напрямок – герменевтичний інтуїтивізм – розвиває психологічний підхід до історичного пізнання, започаткований Дільтеєм. Так, засобом останнього у Шпенглера є інтуїція, чуття, які дають безпосередньо знання історичних подій; у італійського філософа Б.Кроче (1866 – 1952 рр.) історичне знання організує система цінностей історика, а німецький філософ Г.Х.Гадамер вважає, що простого розуміння як безпосереднього переживання істориком подій історії, на основі якого тлумачиться і інтерпретується минуле, простого переміщення дослідника у "горизонт" автора недостатньо, необхідно "переплавлення" їх горизонтів, а це досягається за допомогою мови.

Четвертий напрямок – презентизм (от англ. present – сучасне) представлений взагалі роботами американського філософа Дж.Дьюі (1859 – 1952 рр.) і істориків К.Бекера, Ч.Бірда та ін. Абсолютизуючи зв'язок історичного пізнання з потребами сучасного суспільства, вони стверджують, що історія зовсім не відображає минуле, а є тільки проекцією сучасних сподівань і прагнень людей і тому повинна переписуватися знов з кожною новою генерацією. Така позиція призводить до крайнього релятивізму, до висновку, що кожна людина будує свою картину історичного минулого, усі з яких однаково правомірні.

Вказані вище течії дійсно з'ясували деякі характерні риси історичного дослідження, особливо логіки історичного пояснення, зробили певний внесок у критику старих метафізичних і гносеологічних концепцій.

Питання для самоконтролю

1. У чому відмінність сучасної західної філософії історії від марксистської і домарксистської?

2.Що являє собою історичний процес з точки зору О.Шпенглера, А.Тойнбі, П.О. Сорокіна, А.Тофлера, К.Ясперса?

3.У чому бачать сенс історії сучасні представники західної філософії історії (Р.Нібур, Ж.Марітен та ін.)?

4.Як тлумачать взаємозв'язок між історичним знанням та історичною реальністю К.Поппер, Р.Дж.Колінгвуд, Г.Кроче, К.Бекер, Ч.Бірд?