5.1 Становлення сучасної філософії історії

Філософія історії – область філософського знання, яка охоплює онтологічні питання історичного процесу (сенс і напрямок історії, розчленування і послідовність основних історичних епох, специфіка історичного процесу, співвідношення історії і природи, свободи і необхідності в історичній творчості), а також гносеологічні і логіко-методологічні проблеми історичної науки. Сам термін "філософія історії" вперше запровадив видатний французький мислитель XVIII ст. Вольтер, маючи на увазі універсальний історичний огляд людської культури. У німецького філософа XVIII ст. І.Г.Гердера філософія історії становить автономну дисципліну, яка відповідає на питання: чи існують позитивні і незмінні закони розвитку людського суспільства, і якщо існують, то які вони?

Філософія історії XVIII ст. – першої третини XIX ст. була головним чином теорією історичного розвитку. Філософи прагнули сформулювати ціль, рушійні сили і сенс історичного процесу, висунувши при цьому ряд найважливіших ідей: ідею прогресу (Кондорсе), ідею єдності історичного процесу (Гердер), заклали засади історії культури (Вольтер), грунтовно проробили проблему свободи і необхідності (Гегель). Подальший розвиток філософії історії був пов'язаний з ім'ям К.Маркса. Розроблене ним матеріалістичне розуміння історії усуває усе надприродне, трансцендентне, позаісторичне. По Марксу, люди самі роблять історію: вони є одночасно і акторами, і авторами своєї всесвітньої історичної драми; за історичним процесом не стоять ніякі надприродні сили у вигляді Божої волі, світового розуму і т.п. Але люди роблять свою історію не по свавіллю, а на основі існуючих об'єктивних умов. Наслідки діяльності попередніх людських поколінь, які знаходять вияв у певному рівні розвитку продуктивних сил, у виробничих відносинах і т.п., з'являються перед кожною новою генерацією, як щось дане, від її власної волі незалежне, як об'єктивні умови і певні межі її діяльності. Саме суспільні прагнення і ідеали визначають тенденції розвитку реальної дійсності; таким чином, суспільна діяльність одночасна і обумовлена, і вільна, бо історія неможлива без свідомих зусиль і боротьби, у ході яких ідеальні стимули і цілі перетворюються в об'єктивні умови.

Наприкінці XIX ст. почався сучасний етап у розвитку філософії історії. Характеризується він тим, що у ньому на перший план замість онтологічної висувається гносеологічна і методологічна проблематика, аналіз процесу і результатів історичного пізнання. Разом з тим зберігається і традиційна філософсько-історична проблематика у вигляді різних варіантів історичного кругооберту і проблеми сенсу історії в християнській філософії історії.