§ 138. Хосе Ортега-і-Гассет:

спорт як вираження людської сутності?

Якщо Кассірер намагається визначити людину че­рез приналежність до культури і її символічних форм, то Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955 рр.) у своїх пошу­ках розуміння людини приходить до протилежної ідеї — людину можна визначити, вважає він, лише осмисливши специфічну життєвість людини, людську вітальність, що лежить за межами культури.

Поставивши цю проблему, Ортега висловлює дум­ку, що зближує його з багатьма мислителями XX ст. — насамперед із Хейзінгою і Фінном: вищим проявом лю­дини є вільно-ігрова діяльність. Ортега пов'язує її пере­дусім із спортом у найширшому сенсі цього слова. Саме спорт з його корпоративністю, духом змагань, з його непередбачуваними результатами, викликаю­чи глибинне хвилювання та азарт, стає основою дер­жави, культури, моралі — всього різноманітного буття людини.

Ортега так визначає глибинну відмінність трудової і спортивної діяльності людини: «Праці протистоїть інший тип зусилля, який народжується не з примусу, а як вільний і щедрий порив життєвої потенції — спорт.

Якщо трудове зусилля отримує смисл і цінність від цінності продукту, то в спорті, навпаки, спон­танність зусилля надає більшої гідності результату. Щедра сила обдаровує повними пригорщами, не розраховуючи на винагороду. Тому якість спортив­ного зусилля завжди вивищена, шляхетна, її не мо­жна обчислити одиницями міри і ваги, як звичайну винагороду за працю. До творів справжньої цінності можна прийти тільки шляхом такого неекономного зусилля: наукова і художня творчість, політичний і моральний героїзм, релігійна святість — високі пло­ди спортивної захопленості»[8].

Колись, — зазначає Ортега, — людство надто зрос­лося з культурою. Але в XX ст. відбувається звільнення людини від цієї зайвої культурності. Людина усвідом­лює цінність самого життя, життя за межами книг і симфоній.

Зовнішньо це виражається в деякій «несерйозності мистецтва» — того мистецтва, що протистоїть класич­ній спадщині XIX ст. Проте це «несерйозне мистецт­во» повинно бути оцінене не тільки в порівнянні з минулим, а й у порівнянні з майбутнім. У новому мис­тецтві несерйозна естетичність; навпаки, досить «серйозна та сфера, через яку проходить вісь нашого існування»[9]. Несерйозна, розімкнута і виклична фор­ма потрібна мистецтву XX ст. для виходу за межі мис­тецтва і культури взагалі — у життя. І якщо «для людей похилого віку хиба серйозності в новому мис­тецтві — вада, що сама по собі може все знищити», то «для молодих така хиба серйозності — вища цінність, і вони мають намір віддаватися цій ваді абсолютно свідомо і з повною рішучістю»[10].

     Нове світовідчування, породжене Заходом XX ст., є передднем перемоги життя і життєвості над культу­рою і культурністю. Це перемога легкості й артистиз­му над копіткою майстерністю і книжковою вченістю. В результаті «життя, що бачить більше інтересу і цін­ності у своїй власній грі, ніж у колись досить престиж­них цілях культури, надасть усім своїм зусиллям раді­сний, невимушений і, почасти, визивний вигляд, що властивий спорту»[11].

2. ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ

§ 139. Феномен екзистенціалізму.

Екзистенціалізм і екзистенціальний

спосіб філософування

Філософська антропологія в цілому намагається ви­значити людину через її відмінність від тварини. Вона називає її розумною, ексцентричною, символічною, що грає, і т. д. Але наприкінці XIX — початку XX ст. з'явилася інша парадигма, що трактує людину через від­мінність від самої себе. Ця парадигма дістала назву екзи­стенціалізм — філософія існування людини, її буття на ме­жі, буття в граничних станах — тузі, жаху, відчаю.

Паростки екзистенціалізму XX ст. з'явились у XIX ст. Біля його витоків стоять Серен К'єркегор і Фрідріх Ніцше. Багато екзистенціалістів визнають се­ред своїх попередників і Федора Достоєвського. В XX ст. екзистенціалізм відкривається такими іменами, як Карл Ясперс і Мартін Гайдеггер. Величезний вплив на формування філософії екзистенціалізму зробили мис­лителі, творчість яких виходить за межі цієї парадигми в персоналізм, — Микола Бердяєв і Лев Шестов.

Фундаментальною рисою екзистенціалізму, яка ви­значає його вклад в розвиток філософії, є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини розглядається як абсолютне. Звідси одна з ос­новних ідей філософії екзистенціалізму — ідея тотож­ності сутності й існування, що замінила ідею тотожності мислення і буття, характерну для німецької класич­ної філософії і всієї філософської культури Нового Часу з її гносеологізмом. Іншими словами, магіст­ральна ідея екзистенціалізму — це ідея знаходження сутності лише через існування. У французькому варіанті екзистенціалізму (Сартр) вона звучить ще більш катего­рично: існування людини передує його сутності і фактично замінює її.

Цей погляд багато в чому пов'язаний з феномено­логією Едмунда Гуссерля, який рішуче повстав проти гносеологічної антитези «мислення — буття» і оголосив саме мислення специфічним буттям. Але, на відміну від Гуссерля, екзистенціалістів цікавить не мислення взагалі, а мислення кожної людини, її переживання, само-переживання і світо-переживання. З іншого боку, для філософії екзистенціалізму важливо побачити вихід із повсякденного буття і переживання в граничні стани, в яких людині відкривається її справжнє буття і сенс.

Саме тому сутнісною рисою екзистенціалізму є осмислення людини за межами її раціоналізму в самопереживанні і співпереживанні, які відкривають двері до істинних таємниць людського Я.

Кайдани раціо спадають. Вітер власного існування вривається в келії філософів, які розмірковують про загальні сутності. Самий потік філософування напов­нюється свободою і життєвістю; він олюднюється. «Екзистенціалізм — це гуманізм», — говорить Жан Поль Сартр.

Подолання раціоналістичного ставлення до лю­дини — це подолання об'єктивації людини. Це усві­домлення того, що ніякі дефініції не можуть адеква­тно виразити існування. «Стосовно екзистенціальних понять бажання уникнути дефініцій свідчить про такт», — ці слова К'єркегора стали девізом екзистен­ціалізму XX ст.

Екзистенціалізм XX ст. тяжіє до есе, роману, но­вели. Серед видатних письменників, близьких до фі­лософії екзистенціалізму як філософії граничного буття, ми можемо назвати, окрім знайомих імен Альбера Камю і Жана Поля Сартра — Франса Кафку, Томаса Манна, братів Аркадія і Бориса Стругацьких, Стівена Кінга... Їхні герої трагічно викинуті за межі свого по­всякденного буття і саме в цьому відчуженні від по­всякденності знаходять самих себе.

Дуже важливо усвідомити відмінність екзистенціа­лізму й екзистенціальної філософії — екзистенціального способу філософування. Остання виникає не в XX, і на­віть не в XIX ст. Для підтвердження цієї істини досить пригадати Конфуція і Сократа, Сенеку й Августина Блаженного, Паскаля і Ларошфуко.

Екзистенціалізм — це екзистенціальна філософія кі­нця XIX—XX сторіч — епохи втрати традиційних релі­гійних цінностей, моральних орієнтирів, епохи самот­ності і пригніченості людини в потоці Буття.

Зазвичай екзистенціалізм ділять на атеїстичний і релігійний, що зовсім по-різному трактують межі люд­ського існування і можливості їх подолання. Ми роз­глянемо кожну з цих форм екзистенціалізму. Але поч­немо з мислителя, який не входить в рамки жодної з цих течій — Мартіна Гайдеггера.