1.2 Основні риси західної філософії кінця хіх-хх ст.

Найбільш важливою й загальною рисою європейської філософії другої половини ХІХ-ХХ ст. є перехід від класичного типу філософствування до некласичного, сучасного. Класичний стиль філософського осмислення світу складався в Європі з античних часів до Нового Часу і знайшов своє найбільш закінчене відображення у філософії Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Фейєрбаха. Його головною ідеєю був раціоналізм, а основними принципами – Розум, Наука, Освіта, Демократія.

Для класичної філософії є характерним культ Розуму, який розглядається і як одна з пізнавальних здібностей людини, і як дещо позаіндивідуальне, позаособисте, як духовна основа всесвіту. Припускалося, що природа, історія, людська діяльність рухомі внутрішньо притаманною їм розумністю. Осягнути цю розумність – ось головний зміст філософствування, а головний шлях до цього осягнення – Наука. Стверджувалася віра у вдосконалення розуму через прогрес науки, а прогресу науки – через освіту мас, вдосконалення пізнавальних здібностей кожної окремої людини, що неможливо без демократії як свободи, рівності та братства всіх людей. Найкращі уми Нового часу щиро вважали, що цей наш "найкращий із світів", у якому панує потаємний внутрішній – розумний – порядок стане підкореним людині. Настане ера повної гармонії людини з навколишнім світом, з космосом, як тільки людський розум знайде прості та ясні правила (Рене Декарт) пізнання і докази істинності пізнаного.

Але не лише проблеми навколишнього світу, пізнання, знання, а й питання про Бога, віру та релігію передбачалося вирішувати з позиції Розуму, раціоналістично, шляхом логічних міркувань (один з творів І.Канта мав назву "Релігія у межах тільки розуму").

Філософи-класики щиро вірили, що можуть бути пізнані і раціонально з'ясовані загальнолюдські гуманістичні ідеали та принципи. Свій обов'язок вони вбачали у тому, щоб надбудовувати будівлю практики, науки, культури найвищими поверхами – роздумами про всезагальне: про цільність буття, про людину і її всезагальну сутність, про суспільство як таке, про загальнозначущі принципи і методи пізнання, про всезагальні – абсолютні та вічні – норми моралі і т.ін. Філософія, таким чином, сприймалась як "наука наук", як чисто умоглядний рефлексивно-спекулятивний світогляд, "метафізика".

Розвінчування культу Розуму, перетворення і його в об'єкт сумніву та критики і, одночасно, переоцінка претензій філософії на роль "науки наук" почалися ще в 30-40-х роках XIX ст. Початківцями цього можна вважати О.Конта (1798-1857р.р.), Дж.Ст.Мілля (1806-1873рр.), Г.Спенсера (1820-1903рр.). Ці мислителі піддали класичну філософію як "метафізику" нищівній критиці за її абстрактність, загромадження напівмістичними поняттями ("абсолютний дух", "чистий розум", "чисте буття" і т.п.); за відірваність від дослідного пізнання. З цієї причини вони запропонували стару філософію як плутане, негативне знання, яке спотворює дійсність, "викинути за борт філософії" та створити нову, справжню, наукову, позитивну філософію, котра повинна бути орієнтована на суворі зразки природнонаукового, математизованого знання. Цим була започаткована одна із наймогутніших течій некласичної філософії – позитивізм, представлений на межі століть махізмом (емпіріокритицизмом),що у XX ст. широко розповсюдився як "філософія науки" у вигляді неопозитивізму, критичного раціоналізму, постпозитивізму, аналітичної філософії, структуралізму, герменевтики та деяких інших.

Докорінному перетворенню піддали класичну філософію К.Маркс та Ф.Енгельс. В основу всіх філософських міркувань вони поклали практику як цілеспрямовану предметно-чуттєву діяльність людини. Не відкидаючи загальної раціоналістичної тенденції, вони визначили розуму з його абстрактними принципами другорядне, службове місце. У раціональному, абстрактно-логічному пізнанні світу марксисти вбачають дуже важливу, але зовсім не всесильну духовну зброю, яка може й повинна бути використана у процесі революційно-практичного перетворення світу. Відкинувши претензії класичної філософії на роль "науки наук", марксизм зберіг за нею статус однієї з наук, обмеживши її предмет всезагальними законами руху, розвитку природи, суспільства та мислення.

У протиріччі з філософською класикою знаходяться вчення І.С.Пірса (1839-1914 рр.), У.Джемса (1892-1910 рр.), Д.Дьюї (1859 – 1952 рр.), котрі отримали назву прагматизму ("прагма" – справа, дія). У них філософські (так само, як і наукові та релігійні) знання проголошуються всього лише "інструментами", правилами до дії. Ті, що приводять до успіху, дають користь, вигоду, – істинні.

Та, мабуть, найбільш рішуче класична філософія з її культом Розуму була атакована датським Філософом С.К'єркегором (1813 – 1855 рр.), німецькими філософами А.Шопенгауером (788-1860 рр.), Ф.Ніцше (1844 – 1900 рр.), В.Дільтеєм (1833 – 1911рр.). Французом Анрі Бергсоном, австрійцем З.Фрейдом (1856 – 1939 рр.) та їх послідовниками, їх погляди справедливо були названі "бунтом проти Розуму" і в XX ст. отримали розвиток у вигляді таких течій, як екзистенціалізм, персоналізм, "філософія життя", філософська антропологія, фрейдизм. Культу Розуму вони протиставили культ Антирозуму, раціоналістичній орієнтації класичної філософії – орієнтацію на нераціональне і у бутті, і у пізнанні.

Нераціональне – це несвідоме, не контрольоване або слабо контрольоване розумом у людській психіці (відчуття, емоції, почуття, переживання), вольові акти (бажання, потяг, намагання), інстинкти (статевий, самозбереження та ін.), інтуїція, сновидіння, а також різного роду психопатологічні явища (галюцинації, гіпноз, екстази, параноя, шизофренія та ін.). Люди давно знають про них, але їх природа, механізми дії та наповнення змістом (снів, галюцинацій, параноїчного марення) і нині повною мірою не можуть бути пояснені. Знали, зрозуміло, про них і філософи, але не надавали їм фундаментального, світоглядного значення, а якщо й розглядали, то як духовні явища другого порядку, у остаточному рахунку підконтрольні (повинні бути підконтрольними) розуму. Найвищим завданням самовдосконалення людини якраз і вважалося вироблення здібності підкоряти почуття, волю, інстинктивні порухи розуму – уміння володіти собою.

Інакше підійшли до оцінки місця та ролі нераціонального у бутті світу та людини К'єркегор, Шопенгауер, Ніцше, Фрейд та інші представники цієї течії некласичної філософії. По-перше, вони серйозно поставили проблему нераціонального у філософії і тим самим ініціювали наукові досліди у цьому напрямку, тобто почали раціональне осмислення нераціонального. По-друге, вони запропонували такі системи філософствування, у яких нераціональне (відчуття, емоції, воля, інстинкти, інтуїція) приймається за основу буття людини, а буття людини ("екзистенція") вважається єдиним можливим реальним буттям.

Можна по-різному ставитися до філософських поглядів подібного роду, але не слід їх ототожнювати з ірраціоналізмом. Ірраціоналізм – течія, представники якої, зіткнувшись з важкими моментами у пізнанні нераціональних явищ людської психіки, містифікують їх таємною, надприродною, демонічною силою (наприклад: "теорія психотрансмутації" Г.І.Гюрджієва, "містичний космізм" О.П.Блаватської, "антропософія" Рудольфа Штейнера та їм подібні). Насправді ці "теорії" не мають нічого спільного з філософією як систематизованим теоретичним світоглядом. Філософію вони можуть цікавити тільки як потворні феномени збіднілого духовного життя: що їх породжує і чому у певні періоди історії вони користуються популярністю?

Таким чином, перехід до некласичного типу філософствування ознаменувався зміною установки на раціональне осмислення розумно створеного світу на установку на осмислення нераціональних – несвідомих та неусвідомлюваних – компонентів людської психіки, що уявляються якщо не єдино можливим реальним буттям, то його фундаментом, основою, переходом від спроб пізнати загальне, сутність світу і людини, до спроби розкрити способи існування одиничного, індивідуального, від субстанціонального підходу до осмислення буття – до функціонального, тобто, від пошуків відповідей на питання: "Що це є?" до відповідей на питання: "Як воно існує?", від обожнювання науки, освіти – до скептичного ставлення до них, аж до обскурантизму (ворожого ставлення). Філософія була скинута з п'єдесталу "науки наук" до менш почесної, зате більш виразної ролі або інтелектуальної гри окремих найталановитіших осіб ("мислячої еліти"), або, у кращому випадку, логіки пізнання.

Цей перехід здійснювався у протиборстві з вченнями, спрямованими на збереження і розвиток класичного філософського спадку – під лозунгами: "Назад до Канта!" (неокантіанці – Г.Коген, П.Наторп, З.Касірер, В.Віндельбанд, Г.Рікьорт та ін.), "Назад до Гегеля!" (неогегельянці – Р.Кронер, Р.Ласон, Б.Кроче, Дж.Джентіле, Ф.Бредлі, Дж.Ройс, Ж.Баль, А.Кожев, Ж..Іпполіт та ін.), "Назад до Фоми Аквінату!" (неотомісти – Ж.Марітен, Е.Жильсон та ін.) і навіть "Назад до Платона й Арістотеля!".

У цьому протиборстві класичного з некласичним, традиційного з новаторським, сучасним, особливе місце займає проблема науково-технічного прогресу, суті та ролі у бутті людини та природи науки і техніки. У підходах до її вирішення у суспільній свідомості західної філософії у цілому явно визначилися дві лінії, дві точки зору – сцієнтизм та антисцієнтизм. Сцієнтизм ("сцієнта" – наука) та неподільно пов'язаний з ним техніцизм (технократизм) – це ніщо інше, як сучасна варіація класичного культу розуму у його науково-технічному втіленні. Його прибічники (Е.Дюркгейм, М.Вебер, У.Ростоу, Д.Белл, Є.Масуда, А.Тоффлер, Дж.Насбіт та ін.) вважають, що науково-технічний прогрес прямо та безпосередньо позитивно впливає на соціальний розвиток, на життя людей, і автоматично приведе до вирішення усіх соціальних протиріч, до побудови "суспільства загального добробуту", під яким вони розуміють "інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство" (таку назву має книга японського спеціаліста Є.Масуди, в якій він подає райдужно-оптимістичний план формування "нового середовища" життя людей, яке цілком базується на комп'ютерних системах). Антисцієнтизм, антитехніцизм – це реакція на сцієнтизм і техніцистські утопії – антиутопії, в яких розкриваються негативні, руйнівні наслідки невтримного, неконтрольованого людиною науково-технічного прогресу (письменники Г.Уельс, А.Франк, Е.Пінклер, Дж.Лондон, К.Воннегут, Р.Бредбері, Дж.Оруел, О.Хакслі та інші).

Характерною рисою західної (і всієї світової) філософії ХХ ст. є також гостре протистояння марксистської ("марксистсько-ленінської") і немарксистської (тобто всієї іншої) філософії. У самому факті наявності у філософії, у духовному житті людей однієї й тієї ж історичної епохи різних – навіть діаметрально-протилежних – вчень, світоглядних позицій, як ми вже знаємо, немає нічого дивного: філософія як "пошук шляхів до істини" існує – тільки й може існувати! – як боріння думки, як боротьба ідей, точок зору, методів рефлексування. Плюралізм – обов'язкова і необхідна умова буття філософської думки. Особливість тут у тому, що внаслідок відомих історичних обставин так звана "марксистсько-ленінська філософія", по-перше, вкрай заідеологізована – оголошена тільки світоглядом одного класу – пролетаріату – і як така була піднесена до рангу партійно-державної філософії в колишньому СРСР та в інших країнах "світової соціалістичної системи", а по-друге, вона була догматизована – її становище, висновки, оцінки (досить-таки суперечливі і далеко не безперечні), її методи осмислення світу були проголошені абсолютними істинами. Усі інші погляди, навіть найменші спроби піддати сумніву "основоположні істини марксизму-ленінізму" категорично відкидалися, оголошувалися ворожими та жорстоко переслідувалися.

Саме такий статус "марксистсько-ленінської" (фактично – сталінської) філософії, а ніяк не її конкретний позитивний зміст, надавали її взаємостосункам з іншими філософськими школами гостро-драматичний характер. У той же час багато ідей матеріалістичної діалектики та історичного матеріалізму асимілювалися світовою філософською думкою, збагачували її, стали надбанням світової культури. І сьогодні, коли філософські погляди К.Маркса, Ф.Енгельса, В.Леніна поступово звільняються від заідеологізованості та догматизму, мова повинна йти не про віддання їх забуттю, не про огульне паплюження і відкидання, а про творче, критичне включення їх до великої та доброї справи – у процес пошуків кращими умами людства шляхів до істини, до більш повного та глибокого осмислення таємниць Природи, Людини та Суспільства.

Питання для самоконтролю

1. Яку особливість філософії мали на увазі Г.Гегель і К.Маркс, коли визначали її як "епоху, схоплену думкою", як "духовну квінтесенцію епохи"?

2. Які характерні риси світового суспільного процесу в XX ст.?

3. Сформулюйте основні принципи класичної філософії.

4. У чому виявився перехід від класичного до некласичного типу філософствування на межі XIX – XX ст.?

5. Що таке сцієнтизм та антисцієнтизм у філософії?

6. У чому полягає принципова відмінність марксистської філософії від філософської класики, яке її місце і роль у духовній культурі XX ст. ?