logo search
Хамитов история филос

1. Поняття класичної і некласичної філософії § 105. Класична і некласична філософія:

 

від загального до особливого?

 

Останнім часом стало усталеною традицією ві­докремлювати некласичну філософію від класичної шляхом переходу від загального до індивідуального, від пізнання універсальних законів буття до розу­міння людини в усій повноті її неповторного існу­вання. Дійсно, саме це відрізняє позиції Канта і Гегеля від таких мислителів, як Фейєрбах і Ніцше. Людина у вченні останніх кидає виклик загальному і сама стає загальним.

При цьому термін «класична філософія» береться у вузькому розумінні і переважно ототожнюється з фі­лософією Нового Часу і ще — з німецькою класичною філософією.

Отже, некласичну філософію можна було б визна­чити як підхід до людини, що орієнтований на домінан­ту особливого над загальним, а проблем людського існу­вання — над теоретико-пізнавальними проблемами. Але таке визначення некласичної філософії породжує два принципових питання, відповіді на які в його межах неможливі:

1. Як пояснити існування філософських поглядів, подібних марксизму, які, почавши з людини й особ­ливого, дійшли до позаособистісного і до первинності загального?

2. Як пояснити факт існування в класичній філо­софії Нового Часу містицизму (Якоб Беме) і висунен­ня на перший план проблем людського існування (Блез Паскаль)?

Безумовно, ці випадки можна назвати винятками, елементами некласичного в класичному і навпаки. Проте, чи не приховується за ними більш суттєва роз­біжність класичної і некласичної філософії — та роз­біжність, що прояснить причину повороту філософії від буття світу взагалі д о  б у т т я людини?

 

§ 106. Онтологічність трансцендентного

в класичній філософії

і символічність трансцендентного

в некласичній

 

Фундаментальною відмінністю класичної і не­класичної філософії є ставлення до трансцендентного. Трансцендентне — все те, що виходить за межі на­шого повсякденного досвіду і, в християнській куль­турі, у вищому своєму прояві є триєдиний Бог і без­смертна душа, спрямована до Бога. Для класичної філософії трансцендентне є особливим буттям, яке або породжує емпіричну реальність, залишаючись відчуженим від неї, або перебуває в тотожності з нею. Навіть пантеїстична точка зору припускає ре­альність трансцендентного, хоча б як спрямованість світу до якогось кінця. Таким чином, під класичною філософією можна розуміти філософію, що виходить з онтологічності (реальності) трансцендентного.

На відміну від класичної філософії, некласична заперечує трансцендентне як особливе буття і роз­глядає його як символ, що виражає реалії нашої пси­хіки і матеріального життя. Трансцендентне береться як фантазія людини і її ілюзія. Саме з символізацією трансцендентного — запереченням реальності, що стоїть за ідеєю Бога і безсмертям душі, — пов'язана орієнтація некласичної філософії на людське існу­вання в емпіричному світі. Це існування стає єдино значимою реальністю.

Все це дає змогу більш повно визначити некласи­чну філософію. Некласична філософія це підхід до лю­дини, який орієнтується на домінанту особливого над загальним, проблем людського існування над теоретико-пізнавальними проблемами і заснований на ідеї символіч­ності трансцендентного.

Звернемося тепер до Фейєрбаха, який послідовно утверджував некласичний підхід до людини, що базує­ться на символічності та ілюзорності ідеї Бога і без­смертя душі.

 

 

2.               ЛЮДВІГ ФЕЙЄРБАХ

ЯК РОДОНАЧАЛЬНИК

НЕКЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

 

§ 107. Антропологія замість теології:

людська сутність

на землі й у небесах

 

Головну задачу філософії Людвіг Фейєрбах (1804—1872 рр.) вбачає в утвердженні антропології — вчення про людину — замість теології. Більше того, він ви­значає цю задачу не тільки як свою особисту, а як за­дачу всього Нового часу.

«Задача Нового часу полягала у розкритті й олюд­ненні Бога, у перетворенні і розчиненні теології в ан­тропології»1, — пише він. Фейєрбах виводить ідею антропології із світогляду протестантизму як релігійної антропології: «Протестантизм на противагу католици­зму вже не цікавиться більше тим, що таке Бог сам по собі. Цікавиться він тільки тим, який Бог для людини; у зв'язку з цим у протестантизмі більше нема умогляд­ної або споглядальної тенденції католицизму; протес­тантизм не є теологія, — він, по суті, тільки христологія, тобто релігійна антропологія»2.

--

1 Фейербах Л. Основные положения философии будущего // Избр. филос. произведения.  М., 1995.  С. 136.

2 Там же.

 

На відміну від філософів-гуманістів романського і германського Відродження, висунення людини в центр філософування для Фейєрбаха означає руйнацію ідеї Бога. Бог — є людська сутність, перенесена на не­беса, — вважає Фейєрбах. І цій сутності, відчуженій від людини, віддається все найкраще, що існує в духо­вному світі людей. У результаті людина здається сама собі все більш жалюгідною — її найкращі якості від­риваються від неї і підносяться на небеса. Необхідно переосмислити ідею Бога, вважає Фейєрбах, і тоді до людини повернеться її втрачена велич. Потрібна нова релігія — така релігія, в якій об'єктом поклоніння ста­не людина, а любов людини до людини буде головною моральною заповіддю.

Філософська проповідь Фейєрбаха зробила коло­сальний вплив на сучасників. «Душевний підйом був загальним: всі ми стали одразу фейєрбахівцями»3, — писав Енгельс. Твори Фейєрбаха формують покоління атеїстичних мислителів, які задали тон філософському життю сучасного Заходу.

--

3 Маркс К., Энгельс Ф. Соч.  Т. 21.  С. 281.

 

Чи можна беззастережно погодитися з логікою Фейєрбаха? Чи можливо опустити на землю все те, що людство віддало Богові? Чи володіє «реальна» людина всім тим духовним багатством, яке релігії усіх країн і народів піднесли на Небеса? Відповідь очевидна — ні, не володіє. Це довела вся історія XX ст. — історія утвердження абсурдності людського життя. Людина, в якій поєднані несумісні устрем­ління і яка втратила Бога, є відкритою і невизначеною щодо напряму еволюції системою. Тому ми по­винні поставити ще два фундаментальних питання: Наскільки було б можливим і яким би було, у разі можливості, становлення людини без ідеї Бога? та Чи можливий подальший духовний розвиток людини без цієї ідеї?

Водночас не можна не погодитися, що фейєрба­хівська критика релігії взагалі і християнства, зо­крема, відобразила реальну кризу християнського розуміння людини, що була пов'язана із забуттям творчого призначення людини і людської любові. Фейєрбаху хочеться побачити божественність кож­ної людини, побачити її тут і зараз. «Один смисл у того Христа, який виражає божественність винятко­во і єдино Цієї визначеної людини, інший же смисл у того Христа, який виражає божественність люди­ни взагалі, кожної людини»4, — пише він.

--

4 Фейербах Л. Фрагменты к характеристике моей философской биографии // Избр. соч.  Т. 1.  С. 260.

 

І Фейєрбах підносить кожну людину в усій повноті її тілесності, але робить це за рахунок приниження лю­дини, яка прагне вийти за межі тілесності.