§ 39. Проблема періодизації і середньовічний спосіб філософування

Проблема поділу історії філософії на періоди, особливо періодизація середньовічної філософії, донині залишається предметом запеклих суперечок спеціалістів. Навряд чи кращим рішенням буде прив’язувати, наприклад, виникнення середньовічної філософії до періоду творчості конкретного філософа (скажімо, Августина) або до певної політичної дати (як-от, падіння Римської імперії – 476-й р.). Очевидно, грунтовнішим підходом буде той, що акцентує увагу не на хронології, а на особливостях того способу філософування, що був характерним для середньовічних Європи і Близького Сходу. Своєрідність цього способу філософування витікає з міцної, глибинної зв’язки між філософією і богоодкровенням. Отже, історію середньовічної філософії потрібно починати з того моменту, коли філософія вперше укладає цей союз, і спроба ця належить Філону Александрійському та християнським апологетам. А кінець філософько-теологічного альянсу знаменує фігура Оккама з його підривною для Середньовіччя теорією «двох істин» – філософська й релігійна істини мають різні сфери застосування, тому їх не можна плутати. Таким чином, історію середньовічної філософії логічно почати з I—II ст., а закінчити XIV–XV ст. Наразі можна стверджувати, що середньовічна філософія була найтривалішим періодом в історії європейської філософської думки. Отже, повернемося до середньовічного способу філософування. Його суттю є екзегеза – тлумачення Священного Писання. Оскільки Біблія, як стверджував один із перших середньовічних філософів – Оріген, це єдиний у своєму роді звід усіх можливих істин, повідомлений людству Божественною благодаттю на всі часи, то завдання кожного – усвідомити смисл біблійних висловлювань. Але цей смисл у тексті Біблії зашифрований і прихований, тому мета філософа-екзегета полягає в тому, щоб розшифрувати, розкрити і роз’яснити священні письмена. Усі старозавітні твори були написані не пізніше I ст. до н. е., а новозавітні – не пізніше II ст. н. е. Починаючи від III ст. обидві частини Біблії стають предметом екзегетичних медитацій філософів. Проте виникає питання: якщо середньовічний філософ не був вільним у виборі проблем свого дослідження (а ними мали бути або текс Біблії, або тексти Отців Церкви, або тексти язичницьких класиків, особливо Платона й Аристотеля), то чи могла його думка бути вільною, бути його думкою? Так, могла. Справа в тому, що, за середньовічними уявленнями, канонічний або класичний текст завжди багатозначний, таємничий, загадковий, символічний. Ця багатозначність і символічність тексту є умовою і початком вільного теоретизування. Пригадуємо відомі слова Геракліта про те, що Божество і не говорить прямо, і не приховує, а подає знаки. Розгадати смисл цих знаків і розкрити його непосвяченим і має філософ. З огляду на свої внутрішні закони метод екзегези поділяється на три ступені: 1. Нижчий ступінь – семантичний або етимологічний аналіз, тобто аналіз слів, з яких складається текст. 2. Вищий ступінь – концептуальний аналіз, де предметом тлумачення були не слова, а думка тексту, що коментується. 3. Найвищий ступінь – системно-творчий ступінь екзегези, коли вибрані місця тексту стають тільки приводом для розвитку автором власних філософських ідей і побудов.